Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 23, 2019

Колишніх кадебістів не буває…

Автор:

|

Липень 17, 2014

|

Рубрика:

Колишніх кадебістів не буває…
Вацлав Клаус

Вацлав Клаус

Це — улюблена фраза тих, хто справедливо ненавидить цю антилюдську організацію, що наводила страх не тільки в СРСР, а й за його межами. Та немає правил без винятку.

Убивця Степана Бандери Сташинський утік із СРСР, щоб уникнути смерті від рук «своїх». Він знав, що справедливий суд у Західній Німеччині його засудить, але залишить живим. Іншим аґентам КДБ, котрі хотіли вийти із цієї комуністичної організації, не вдалося залишитися живими, хіба що вони перейшли до противника, отримали нову особистість і зникли навіть від «всебачучого ока» свого «роботодавця». Трагічно закінчилася спроба колишнього працівника КДБ Олександра Литвиненка, якого «довга рука» знайшла в Англії у листопаді 2006-го. Його отруїли радіоактивним полонієм, що спричинило смерть.
Про боротьбу та розправу над дисидентами свідчили й самі кадебісти у своїх спогадах і книжках. Серед них на особливу увагу заслуговують ті автори, котрі самі мали руки в крові. До них належить Павло Судоплатов, котрий 1938-го вбив Євгена Коновальця, а 1940-го організував убивство Лева Троцького (Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930-1950 годы. — Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 1997).
Про працю цієї структури та її методи можна дізнатись і від таких авторів-вихованців КДБ, як О. Калугін (Прощай, Лубянка. — Москва: Олимп 1995) та К. Преображенський (КГБ в русской емиграции. — Нью-Йорк: Либерти, 2006).
У Чехо-Словацькій Республіці (ЧСР) після повалення комуністичного режиму розпочалася люстрація, метою якої було недопущення до громадської діяльності колишніх працівників таємної служби СТБ (щось на кшталь КДБ). Газета Rude pravo друкувала списки причетних до цієї організації — членів і співпрацівників. Але добре приховані агенти змогли уникнути цих списків, бо вчасно замели сліди. Отак виявляється, що навіть через 20 років дехто з колишніх «стукачів» може опинитися на «теплій» державній посаді.
У зв’язку з несподіваною заявою колишнього чеського президента Вацлава Клауса проти української державності та національної ідентичності виникають підозри щодо його комуністичного минулого та співпраці з КДБ. Не зрозуміло, чому Американський інститут в Україні організував дебати про Україну саме з Інститутом Клауса, котрий давно є відомий своєю промосковською позицією.
Звісно, що екс-президент лише повторював «аргументи» російського шовінізму, але своїм виступом він лише підтвердив власний анальфабетизм не тільки щодо української історії, а й чеської. Коли би п. Клаус ознайомився з утворенням ЧСР 1919-го, то був би змушений натрапити й на першого президента Масарика. Саме цей політик і науковець світового імені був не тільки великим другом українців, але й спонсором української науки у Празі. Після Першої світової війни та ліквідації Української Народної Республіки в Празі опинилася велика кількість української інтелігенції та молоді, котрі втікали від большевицького режиму.
Столиця ЧСР стала найбільшим науковим центром української еміґрації, коли у жовтні 1921-го туди перебрався Український вільний університет (УВУ), що був заснований 1920 року у Відні. Міністерство шкільництва й освіти схвалило програму лекцій, а навчальні заходи УВУ могли також відвідувати студенти Карлового університету, який надавав цій українській науковій установі в розпорядження приміщення «Каролінум» і «Клементінум». УВУ проіснував у Празі до травня 1945-го й за цей час надав освіту тисячам студентів (лише на літньому семестрі 1923 року їх було 874).
Найкращим прикладом порозуміння між українцями, чехами та словаками була постать всесвітньовідомого вченого Івана Горбачевського, ректора УВУ та президента Чехо-словацької академії наук!
Отже, чеські політики вже від початку існування своєї країни знали, що українці є окремою слов’янською нацією, і вірили, що вона колись спроможеться на власну незалежну державу. Тому дуже прикро читати висловлювання неука Клауса щодо української історії, і то — на міжнародному форумі. Саме про п. Клауса нещодавно в Інтернеті з’явилися матеріали щодо його співпраці з КДБ. Любов екс-президента до історії Росії, якої він, між іншим, також не знає, ґрунтується лише на російській пропаганді. Заперечувати українську державність та історію України може тільки людина, хвора на голову, або людина, котру є чим шантажувати. Оскільки п. Клаус справляє враження здорової людини, то можна припустити, що мотиви його антиукраїнськості глибоко «інспіровані» його темним минулим.
Йому добре відомо про долю неслухняних кадебістів чи їхніх стукачів, він, певно, знає й про долю п. Литвиненка. Тож, аби уникнути подібного кінця, можна й збрехати… Зрештою, він лише повторює те, що розповсюджують кремлівські пропагандисти.
Російська пропаганда не вдовольняється самими брехливими новинами та вигадками про Україну на власному телебаченні й у інших засобах масової інформації (ЗМІ). З паплюження України Вацлавом Клаусом можна зробити висновок, що ця пропаганда набирає сили в Чеській Республіці. Можливо, це пов’язане з тим, що тут колись процвітала українська наука, і тепер працює українська редакція «Радіо Свобода», де активно висвітлювалися нещодавні події на київському Майдані.
Ріта Кіндлерова, науковий працівник Слов’янської бібліотеки у Празі, звернула увагу на книгу Ярослава-Іґнатіуса Вовкуна «На слизькій дорозі. Християнство, бандерівці, Україна недавня і сьогоднішня», яку «подарували» її бібліотеці. Автор книги видає себе за єпископа менонітської церкви.
Пані Кіндлерова акцентувала на тому, що автор цілковито фальсифікує історію України. Він повторює російську брехню про український визвольний рух і Майдан. Учена була здивована, що у книзі вміщено світлини з минулого століття та з різних країн світу, які мали стати «доказом» бандерівського безчинства чи жорстокості українських націоналістів і майданівців. Автор навіть убивць від «Беркута» подає як жертв майданівців.
Чехо-Словаччина вже після Другої світової війни була мовби пробною країною, у якій кремлівські вожді здійснили «демократичний комуністичний переворот». Завдяки зусиллям кадебівських агентів у Празі 1948-го вдалося позбутися не тільки популярного в країні президента Бенеша, але й улюбленого політика Яна Масарика (сина першого президента ЧСР). Вже тоді люди сумнівалися, що він сам «вискочив» із четвертого поверху.
Владу захопили комуністи, які були «слухняними» до 1967 року, а потім виявилися «невдячними» до тої міри, що Москва вирішила «визволити» Чехо-Словаччину вдруге 1968-го. Після її окупації в серпні 1968 року Кремлеві вдалося приборкати «соціалізм із людським обличчям», але після розпаду «Імперії зла» Москва втратила контроль над цією традиційно демократичною країною.
Коли ж у Чехії стали надавати політичний притулок українським політикам, коли чехи почали допомагати майданівцям, котрі постраждали від карних учинків попередньої української влади, коли у чеських ЗМІ почали показувати українську мирну Революцію гідності, то колишні кадебісти, а сьогоднішні ефесбісти та їхні прислужники ожили.
Саме така антиукраїнська пропаганда через таких «знавців-фахівців», як п. Клаус, є доказом того, чому Російська Федерація (РФ) утримує понад 60 працівників посольства в Чехії! За офіційними даними чеської контррозвідки, більшість російських «дипломатів» — офіцери Федеральної служби безпеки (ФСБ) РФ.
Російські ЗМІ вже настільки забрехалися, що їм потрібна підтримка інших країн. А Чехія вже була випробувана в минулому, то чому би не використати пропаганду власного виробництва під чужою вивіскою? Саме з цією метою й було використано п. Клауса, котрий прославився на весь світ крадіжкою пера, яким підписував міждержавну угоду під час державного візиту до Чилі.
Політичний аналітик Петр Цібулка вважає, що буму антиукраїнської літератури в Чехії слід було чекати, адже для московітів «українська Чехія» завжди була наче сіль в оці. «У Москві пам’ятають, що саме Чехія надала притулок десяткам тисяч українців після визвольних змагань, знають і те, що сьогодні українська спільнота в Чехії — найбільша».
Вацлав Клаус відомий не тільки своєю прихильністю до Москви, але й неприязню до другого президента Чехо-Словаччини Едварда Бенеша (1935-1948). Коли чеський парламент ухвалив Закон 292/2004 Sb, згідно з яким, п. Бенеш має заслуги перед країною, то хоч президент Клаус його не ветував, але й не підписав!
Дуже можливо, що п. Клаус почувався ображеним висловлюваннями Едварда Бенеша на адресу російських і чеських комуністів, котрих той назвав брехунами, обдурювачами й нікчемами. «Моєю найбільшою помилкою було те, що я до останнього часу не хотів повірити, що мене Сталін холоднокровно та цинічно обдурив як 1935 року, так і пізніше, та що його запевнення мене й Масарика було навмисною і свідомою брехнею!» — заявив п. Бенеш.
Це дуже нагадує сучасні «гарантії» Кремля щодо суверенітету й територіальної цілісності України. Вацлав Клаус як руйнівник ЧСР охоче б узявся за руйнування України, і саме це, очевидно, було метою його виступу. Заяви чеського екс-президента щодо України залишаються всього лише бажанням Кремля та свідченням того, що у демократичній системі можливі брехливі та безглузді висловлювання відомих осіб стосовно проблем іншої країни.
Саме для таких політиків звернена народна мудрість: «Не пхайте, куме, носа, до чужого проса. Бо в чужому просі — б’ють по носі!» Та чи знайдеться хтось, щоб ударити по оцьому арогантному й неграмотному в українській і російській (та й чеській) історії політичному носі?
Дивує одне: чому якийсь Американський інститут та приватний Вацлава Клауса готові розчленувати Україну без українців? Як же це так, що ніхто з них не переймається російськими «експертами» на зразок Гіркіна та Бородая, котрі організують в Україні сепаратизм і винні в сотнях смертей українців і росіян?!

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...