Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Aug. 17, 2017

Коли ж дочекаємось української еліти?

Автор:

|

Лютий 02, 2017

|

Рубрика:

Коли ж дочекаємось української еліти?

Агатангел Кримський

Еліта — це гурт людей із пануючих верств, обраних, найкращих. Отже, коли кажемо еліта, то маємо на увазі те найкраще, що має наше суспільство, держава, тож на неї наші сподівання. Мова належить до тої частини цивілізаційного процесу, який також дуже пов’язаний із розвитком суспільства, адже вона є основою нашого цивілізаційного розвитку.
Люди вивчають різні мови з різних причин, але, здається, найчастішою причиною є сама країна, яка завжди отожнюється в відповідним народом. Прикладом цьому може бути японський робітник із Токіо Юсуке Кашівагі, котрий упродовж року вивчив українську.
Певна річ, 26-річний японець — не перший і не останній чужинець, котрий вивчив українську. Мені доводилося зустрічати німців, французів, іспанців, темношкірих американців, котрі вивчили українську з поваги до свого партнера. В історії України також є такі випадки, коли член іншої етнічної групи захоплювався красою української мови, яка стала для нього не тільки рідною, але й джерелом його наукової, чи письменницької діяльності.
Найкращим прикладом любові до української мови є Агатангел Кримський, визначний український орієнталіст, письменник, історик української мови та літератури, виходець із кримсько-татарського народу. Цей великий вчений здобув вищу освіту в Москві, де й працював 18 років професором арабської філології та історії Сходу, володів 60 мовами, але в українську закохався назавжди. Іншою зорею українського наукового неба став американець з індіанським корінням Джеймс Мейс. Він покинув Сполучені Штати, мрію багатьох українських заробітчан, аби переселитись в Україну і служити.
Торік у Братиславі, столиці Словаччини, відзначив 100-літній ювілей Микола Неврли, чеський, словацький та український літературознавець. Він народився в Ростові-на-Дону, батько був чеським залізничником, а мама — українка. 1932 року батькові вдалося виїхати в Чехо-Словаччину. Микола закінчив Празький університет, оселився в Братиславі, але потяг до української мови, літератури й історії став його пріоритетом, що він навіть у сторічному віці документує своїми науковими розвідками.
Список іноземців, котрі закохалися в нашу мову, історію можна було б продовжити, але обмежимось лише цими прикладами. Йдеться про те, щоб довести, що українську можуть вивчити і чужинці, мова яких значно відмінна від української. Це підтверджує ту істину, що дискусії про «двомовність» і «другу державну» базуються не на потребі, а на підступних планах колишнього та сучасного окупанта — через мову знищити державність, бо без української мови не може бути української держави.
Ніяк не вкладається у голові, чому в Україні немає програми як швидше запровадити державну мову в усіх сферах державного життя? Чому не проводяться дискусії щодо швидшого запровадження державної мови? Чому не довести людям, що саме з українською мовою пов’язані не тільки незалежність, але й добробут усього населення країни? Прикладів цього повно а Європі навіть у найменших країнах. Чому ж тривають дискусії про двомовність, а не про потребу та доцільність державної української?
Замість дискусії про потребу державної мови, висувають теорії «реґіональних» мов (навіть «нової української», щоб під цю назву приховати імперську). Українці ніколи не забороняли інші мови на своїй території, а українську в Україні забороняли не тільки царі та царські службовці, але й комуністи, котрі носіїв цієї мови не тільки розстрілювали, вивозили на «освоювання» Сибіру, але й винищували голодом.
Я переконаний, що українські добровольці, котрих історично позбавили можливості виростати з мовою своїх предків, пішли на фронт проти російських загарбників не тому, що хотіли двомовності, а тому, що Україна — їхня Батьківщина. Вони почуваються не «соотєчественніками» Путіна, а вільними громадянами України. Те, що люди розмовляють російською, є не їхньою виною, а виною політиків в Україні, котрі досі не збагнули в якій країні вони живуть.
Письменниця Лариса Ніцой зазначає, що російська мова для української еліти стала «рідною». Оце й є найбільшим недоліком Євромайдану, бо він не зумів змінити «еліту» на українську, інакше вже міг бути мир на сході, а Крим — на дорозі додому. Здається, в історії нема прикладу, щоб у країні, яка позбулася колоніального ярма, проголосила незалежність, ухвалила Конституцію з державною мовою, а потім на 26 році існування дозволила дискусії про відновлення імперської мови.
Завдяки цій імперській мові століттями пригнічувався будь-який розвиток національного — культури, мови, історії, літератури. Зрештою, саме ця імперська мова послужила причиною для Путіна окупувати українську територію Криму та східної України. Якщо б не Путін, то ніхто не надавав би якогось особливого значення, якою мовою розмовляють на Донбасі, в Криму, бо це ж — не Росія.
Зараз Верховна Рада України має можливість прийняти новий закон щодо української мови, тому заворушилися її недруги. Вони готові створювати «нову українську мову» (Інна Богословська), а п. Панич у законопроекті «Про державну мову» готовий бачити «практику тоталітаризму».
Ненависники української мови можуть вигадувати всяку всячину, щоб не дійшло до законного утвердження в Україні української мови. На щастя, в Україні працюють кваліфіковані науковці, здатні дати належну відсіч прихованим друзям «руського міра».
У статті «Мовні законопроекти. Привід «насильницької українізації» у дискусіях» («Радіо Свобода» за 28.1.17) Лариси Масенко, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», цілковито розгромила напади на законопроект «Про державну мову». Чомусь, коли йдеться про українську мову, завжди висувають небезпеку поділу, роздвоєння, примусовості, ґвалтування, недемоктичності тощо, але оминають законність корінного народу, відновлення історичної справедливості, демократичні принципи існування цивілізованої країни.
«Зросійщена, розщеплена російсько-українська ідентичність значної частини української людності — це той імперський спадок, який конче треба подолати, щоб збудувати справді незалежну державу. Ніхто не збирається примусити всіх враз перейти з російської мови на українську, як це спекулятивно трактують прибічники «руського міра». Але абсолютно необхідно ввести українську мову в освіту всіх рівнів на всій території країни, забезпечивши національним меншинам право на вивчення своєї мови, але не замість державної, а поряд з нею», — вважає проф. Масенко.
Скептикам на зразок п. Панича слід звернути увагу на те, що Ізраїль майже 70 років тому мав ще гіршу ситуацію щодо мови. Там мало хто розмовляв івритом, але це не зашкодило творцям ізраїльської держави 1948 року проголосити і в конституції закріпити державною мовою іврит, запровадивши в усіх освітніх і державних установах.
Допомогти Україні може і приклад президента Дональда Трампа, як захищати інтереси своєї держави. Він хоче позбутися мексиканського криміналу, котрий торгує наркотиками та нелегальних еміґрантів завдяки стіні, яку хоче побудувати на кордоні.
В Україні стіну, яка мала захистити українців від російських бандитів, почали будувати ще за Арсенія Яценюка. Можливо, але насамперед Петро Порошенко має виконати свою передвиборчу обіцянку — звільнити українську територію на сході країни від зайд-кримінальників. А тоді вже поставити стіну на сході, яка забезпечить і приплив інвестицій зі Заходу. В іншому разі будемо продовжувати читати щодня про «порушення тиші», поранених і вбитих.
Українська влада повинна керуватися національними інтересами в політиці щодо освіти, медіа та друкованого слова. Не можна допускати на державні посади неграмотних людей, для котрих імперська мова залишається рідною. Варто усвідомити, що немає незамінних міністрів, чиновників, офіцерів та суддів.
Не зрозумілою на 26-му році незалежності є й діяльність державних структур на усунення з інформаційного простору ворожих Україні телебачення, радіо та друкованого слова. В Москві єдину українську бібліотеку на теренах РФ цензурують, переслідують, директорку арештовують, українські громадські, чи культурні організації ліквідовують, нові забороняють, а в Україні — воля пропагандистам, які поширюють брехню та неспокій.
Чому б не запровадити практику: скільки українських шкіл у Російській Федерації (РФ), стільки й російських в Україні, скільки українських телеканалів, радіо в РФ, стільки російських в Україні, це ж стосується і газет, книжок, якими завалені кіоски в Україні, а в Росії українських газет не знайти, бо ж вони — «екстремістські».
Україна прагне зближення з Європейським Союзом. Це добре, але кожна європейська держав має свою державну мову, і вони не «зливаються» у одну, а у школах та освітніх закладах панує державна мова відповідної країни. Україні не слід вигадувати колесо, воно вже існує, його лише слід відповідно використати. Державна мова в кожній країні записана в конституції, а всякі спроби замінити її є спробою ліквідації держави, яку б сусіда міг знову зробити своєю колонією.
Класик української літератури Панас Мирний писав, що: «Мова — жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування». Тому від нас усіх залежить, щоб цю «схованку» зберегти та для прийдешніх поколінь. А еліта могла б в цьому допомогти, інакше вона — не еліта.

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...