Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 18, 2019

Галичину закликають самоізолюватися в гетто

Автор:

|

Вересень 05, 2013

|

Рубрика:

Галичину закликають самоізолюватися в гетто

Фундамент Галицької чи то автономії, чи то держави будують на фантазіях.

Відомий провокатор
Недавно один мій приятель-киянин здивував запитанням: «Ти ще українець, чи погодився зі закликом публіциста зі Львова Володимира Павліва назватися в ході перепису населення галичанином?» Запевнивши його, що не вважаю себе етнічним карликом, усе ж поцікавився в Інтернеті тим, до чого закликає п. Павлів.
Принагідно натрапив у буковинській газеті «Версії» на публікацію «Відомий провокатор сам став у Чернівцях жертвою провокації. Володимир Павлів за пропаганду ідей федералізму в Україні був підданий обрядові екзорцизму й облитий свяченою водою». А з неї дізнався, що свою книгу «У пошуках Галичини» п. Павлів репрезентував «у рамках проекту «Українська федерація», заснованого громадським рухом «Український вибір» (голова — Віктор Медведчук)». Та й у інтерв’ю сайтові Vlaskor.net він зізнався: «Спілкуюсь із людьми, які розробляють проект федералізації України в складі ініціативи «Український вибір».
Тим, хто непоінформований щодо п. Медведчука, повідомляю, що він — кум російського президента, про якого політологи пишуть: «Що в Путіна на думці, те в Жириновського – на язиці», а той нещодавно оприлюднив месидж свого тезки з Кремля що, мовляв, Росія повертатиме собі не всю Україну. Бо вже не проти незалежності її заходу.
У замітці ж «Про Табачника з розумінням і повагою» у блозі Володимира Павліва на сайті LB.ua читаємо: «Дмитро Володимирович неодноразово заявляв, що Галичина — це чужорідне тіло в прекрасному організмі України, інші ментальність, культура, релігія, що галичани не мають нічого спільного з великим українським народом і що максимальне «відокремлення» цієї території принесе тільки користь українській державі. Цілком згоден. Подобні умовиводи Табачника для більшості з нас є цілком очевидними».
Та все ж не поспішаю записувати п. Павліва в «п’яту колону». Бо чи не лякає він центральну українську владу вдаваною солідарністю з глашатаями відокремлення Галичини, щоби її не кривдили при розподілі держбюджету?

Аби пофантазувати
І чи не пародіює п. Павлів справжніх сепаратистів, аби дискредитувати їх? Бо хіба ж україномовний львів’янин здатний усерйоз підтакувати галичанофобським наклепам Табачника, щодо яких академік Іван Дзюба дійшов висновку, що вони «межують із расизмом»? А чи можна не погодитися з пересторогою історика Василя Расевича: «Коли ґеттоїзувати Галичину, Партія реґіонів позбавлиться будь-якої значимої опозиції», яка пролунала в Галицькому дискусійному клубі «Митуса», чиїм модератором є Володимир Павлів?
Тож цілком можливо, що пояснення парадоксальної для львів’янина солідарності з Медведчуком і Табачником — в анотації до книги Павліва «У пошуках Галичини»: «Частина текстів пронизана ностальгією, візіонерством і фантазерством, а інша частина заправлена доброю порцією самоіронії та сарказму у відношенні до невігластва, некомпетентності і нікчемства». Та й стосовно своєї публікації «Відокремлення Галичини. Проект як стимул» він зізнався газеті «Известия в Украине»: «Моя стаття побудована на тому, щоби пофантазувати на цю тему». Фантазував він і в статті «Колонія Галичина», заявивши: «Ми, галичани, востаннє були по-справжньому вільними, ще коли були білими хорватами».
Адже навряд чи зациклений на Галичині публіцист не знає висновку доктора історичних наук Леонтія Войтовича, завідувача кафедри історії середніх віків і візантиністики Львівського національного університету імені І. Франка, що білі хорвати жили у верхiв’ях Вiсли й Одри. Навряд чи не читав у томі «Археологія й антропологія» дослідження львівського Інституту народознавства Національної академії наук України «Етногенез і етнічна історія населення Українських Карпат», що «хорватів «Повісті минулих літ» можна розмістити лише на Передкарпатті». І що й туди «найбільш інтенсивним було переселення з території Волинської землі».
Навряд чи Володимир Павлів не знає, що після того, як на терени, котрі зараз називають Галичиною, відтіснили й тиверців та уличів, неможливо встановити, хто з якого племені походить. Тим більше, що хорвати, дуліби-бужани-волиняни, тиверці, уличі, поляни та деревляни були представниками спільної для них Лука-Райковецької археологічної культури.
Чому ж п. Павлів пересадив генеалогічне дерево галичан у верхів’я Вiсли й Одри? Невже демонстрував таким чином «сарказм у відношенні до невігластва, некомпетентності»?

Історичні межі знайти легко
А стверджуючи в публікації «Де закінчується Галичина?», що «історичні її межі легко знайти на старих мапах», не згадав конкретно про жодну з них. Може, спонукав читачів самотужки переконатися, що терени, які зараз звуть Галичиною, були в тому числі й Волинню? Позаяк на Львівщині розташовувалася навіть столиця дулібів-бужан-волинян Бужеськ (тепер — Буськ). А історик Войтович довів, що й «Львів виник на межі Перемишльського та Белзького (одного з волинських. — Ред.) князівств», «на перехресті галицьких і волинських шляхів».
Кожен, хто пошукає межі Галичини в літописах, переконається: там цієї назви немає. Знайде у них натомість Галицькі землю, волость і князівство. Але першим усе це назвав 1189 року одним словом Galicie король Угорщини Бела ІІІ. Бо, окупувавши тоді Прикарпаття, титулувався й галицьким королем. А от король Данило, якого несправедливо величають лише Галицьким, мав титул володаря Русі.
Ті жі, хто фантазує, що цей волинян і його батько Роман силоміць приєднали Галич, просто не знайомі з працями історика Івана Крип’якевича. Оскільки з них дізнаємося, що Роман приєднав Галич, «увійшовши в порозуміння з галичанами». І що населення Галича, «вороже настроєне до іноземців, чекало Данила як визволителя і закликало його». І що зустрічало його «більше половини Галича» словами: «Це — наш володар, Богом даний».
Тож історик Іван Лисяк-Рудницький виснував, що саме в Галицько-Волинській державі викристалізовувалася українська нація. Причому після злуки Галицького князівства з Волинським перше з них називали одним словом — Galicie — лише в грамотах, адресованих іноземцям, а тому написаних латиною.
Однак, приміром, німець Освальд Бурґгардт теж іменував вітчизну своїх предків у творах, написаних українською мовою під псевдонімом «Юрій Клен», не її самоназвою Deutschland, а екзонімом (немісцевою назвою) для неї — Німеччина. Інакше не всі українці зрозуміли би те, про яку країну йдеться. Аналогічно й нащадки Данила вживали в грамотах, адресованих іноземцям, немісцеву назву, тому що та була більш знаною для них, позаяк її повсякчас згадували у своїх титулах угорські королі.

Відокремлювали лише чужинці
Однак 1341 року тодішній очільник Галицького князівства Дмитро Детько титулував себе «управителем і старостою Руської землі» (provisor seu capitaneus terrae Russiae). Та й до складу Речі Посполитої колишнє Галицьке князівство входило як Руське воєводство. А волинська частина теренів, котрі зараз називають Галичиною, — як воєводство Белзьке. Але й після того, як 1772 року австрійська імператриця Марія-Терезія об’єднала їх у «Королівство Галичини та Лодомерії» (останнє слово — від міста Володимира, зараз — Володимир-Волинський), його автохтони називали себе не галичанами, а русинами. А 1848-го утворили не галицьку, а Головну Руську Раду (ГРР).
ГРР пояснила у відозві «До руського народу», що «Русини Галицки» входять до складу народу, лише «півтретя мільйона» представників якого «землю Галицьку замешкує». Засвідчивши таким чином, що наддністрянці не вважали себе за етнос, окремий від наддніпрянців. Адже русинами йменували себе предки українців обабіч Збруча. Тож після того, як наддніпрянці, аби їх не плутали з росіянами, назвалися українцями, із ними поступово солідаризувалася переважна більшість автохтонів «Королівства Галичини і Лодомерії».
Адже 1918 року у Львові утворили не галицьку, а Західно-Українську Народну Республіку, котра ввійшла 1919-го до складу Української Народної Республіки як її Західна область. Натомість, Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку утворили 1920 року більшовики. А дистрикт Галичина 1941-го — німецькі нацисти.
Історик і публіцист Андрій Павлишин резюмував у публікації «Галичина як мислевірус»: «Галичини ніколи не існувало в якості окремого об’єкта, за винятком періоду 1941-1944 рр., коли в складі утвореної нацистами Генеральної губернії екзистував Distrikt Galizien на чолі з призначуваним із Берліна губернатором і німецькою урядовою мовою. Іронія історії полягає в тому, що територіально лише Distrikt Galizien відповідав тому означенню поняття «Галичина», яке фігурує в сучасних українських словниках і енциклопедіях».

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...