Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 21, 2018

Дванадцять причин того, чому цей режим упаде

Автор:

|

Січень 19, 2012

|

Рубрика:

Дванадцять причин того, чому цей режим упаде

«Можна одурювати всіх недовго, можна довго одурювати небагатьох, але довго одурювати всіх — неможливо», — Авраам Лінкольн казав це не про нас. Але це точно відтворює настрій України-2012. У вас теж є відчуття, що Україна заслуговує на краще? Що — попри все розчарування й зневіру — довго ТАК бути не може? Це — список фронтів, на яких веде війну команда Віктора Януковича. Це — також список проблем влади: воюючи з усіма, режим сам замурував себе у фортецю, яка на очах перетворюється на в’язницю. Отже, чому цей режим приречений?

1. Покоління

Між цією владою та молодою Україною — прірва. Для найактивнішої, найжвавішої частини суспільства президент, який не користується комп’ютером, — динозавр. Це — більше, ніж конфлікт поколінь. Віктор Янукович і Микола Азаров — не ті, над ким піджартовують за старомодність, але поважають за мудрість. Цих сприймають «совком» і анахронізмом — як вуличний таксофон за 2 копійки, бритву «Нева» та «Тройной одеколон». Україна, звичайно, — не Єгипет і не Лівія, де понад половину населення молодше за 30 років. Але закони розвитку працюють однаково: молодь із на голову кращою, ніж в «еліти», освітою й відчуттям сучасного світу не терпітиме довго ситуації, коли політикою й бізнесом цілковито керують «учорашні».

2. Креативний клас

Журналісти й письменники, PR-ники та професори — специфічна, дуже різношерста група, яку об’єднує одне: це — люди, які своїм словом і думкою, розумом і серцем ведуть за собою інших. Пригадую слова Миколи Томенка: «Помаранчевої революції» не було б, якби ідея змін не полонила перед тим інтелектуалів». Тепер для них цей режим так само чужий. Річ не лише в особистості Віктора Федоровича. Цей «креативний клас» досі сприймає як непорозуміння той факт, що лідером нації обрали чоловіка, який — із його «йолками» й Аннами Ахметовими, із його словниковим запасом, освітою та специфічним почуттям гумору — цілком очевидно випадає навіть із ряду попередніх українських президентів. Влада шукає в журналістських розслідуваннях «Української правди» та «Дзеркала тижня» замовлення «ворогів», а в убивчих для неї заявах письменників убачає маніпуляції опозиції. Це — сліпота: режим сам зробив цих людей своїми опонентами. Для цього «креативного класу» свобода думати, творити й бути самими собою — це як повітря, якого за два останніх роки різко поменшало. Коли вони «б’ють» цей режим, ними керує внутрішня свобода й інстинкт самозбереження.

3. Юля й опозиція

Тут усе очевидно. Є варварська історія помсти, яка викликає огиду й обурення у будь-якої людини із сумлінням. Є кілька опозиційних команд, які мають тонну внутрішніх ревнощів і мільйон своїх проблем, але котрі об’єднані передчуттям змін. Чому вкрай важлива Юля? Не тільки тому, що вона — єдиний на сьогодні лідер, хто на чолі «помаранчевих» сил уже перемагав Віктора Януковича 2004-го,

2006-го (зраду Олександра Мороза опустимо) і 2007-го, а 2010-го їй для перемоги забракло лише 3,5 %. Це — символ спротиву. Це виклик режиму — прямий і лобовий. Це означає, що владі можна казати прямо в очі: я вас не боюся — бійтеся ви мене, у мене навіть за ґратами більше свободи, ніж у вас у Межигір’ї. Це означає, що кожен раніше чи пізніше запитає в себе: якщо вона так тримається, то що може зупинити мене?

4. Історія

Ми — щасливі, що живемо в один час із тими, хто уже перемагав несправедливий режим. Левко Лук’яненко та Євген Сверстюк, Мирослав Маринович і Семен Глузман зараз можуть розповісти неймовірні історії твердості духу, які повалили комуністичний СРСР. Тим, хто розказує про «донецьких», які прийшли «мінімум років на 20», радимо пригадати рік десь так 1985-й. Тоді теж багатьом здавалося, що влада — сильна, як ніколи, а КПРС і КДБ — непереможні. Згадайте теж і про Чехію та Польщу, які стогнали від радянських танків і спецконтинґентів, а також від доморощених зрадників, але при цьому «Солідарность» Лєха Валенси й «Хартія-77» Вацлава Гавела наполегливо готувалися до змін. Залишається запитання: чому так по-різному склалося післякомуністичне життя Чехії та Польщі, з одного боку, а України — з другого? Але — це інша історія, для роботи над помилками.

5. Захід

Європейський Союз (ЄС) показав своє ставлення до української влади, заблокувавши Угоду про асоціацію. Але це — далеко не всі погані новини на американсько-ЄСівському напрямі. Є підстави припустити, що найближчою реальністю для команди президента Януковича є не лише згортання офіційних стосунків і технічної допомоги уряду, а й блокування рахунків і відмова у візах для найодіозніших представників української влади.

6. Росія

Із Росією — інша ситуація: як кажуть деякі українські олігархи, «оказанная услуга не считается услугой». За цих два роки Кремль отримав від Києва майже все, що хотів. Харківські угоди, повний режим сприяння російському капіталу й Федеральній служби безпеки, «зелена вулиця» для Російської православної церкви — чим іще Віктор Федорович може зацікавити Володимира Володимировича, без якого — самотньо, а поруч із яким — страшно? Якщо здати ще й газову трубу, залишиться, справді, хіба межигірську «Хонку» передати в резиденцію російському послові Зурабову чи його наступнику. До того ж, судячи з останніх новин із Росії, Москві зараз аж ніяк не до підтримки «дружніх» урядів. А недавні вибори в Південній Осетії та Придністров’ї показують, що впливати через кордони Росії взагалі стає дедалі важче. Крім одного сценарію, звичайно: найкращим способом відволікти увагу від домашніх проблем є почати конфлікт із сусідом.

7. Бізнес

Уряд «професіоналів» обіцяв прогнозовані й стабільні правила гри в економіці. Для українського бізнесу це виявилися не зовсім ті правила, яких давно хотілося. Якщо, звісно, не сприймати за покращення бізнес-клімату переможну ходу трьох дуже особливих груп — Юрія Іванющенка, Дмитра Фірташа й, звичайно, родини президента. За два роки український бізнес розділився на дві групи — тих, хто вже поділився з владою, і тих, хто чекає на «гостей». Ігор Коломойський і Євген Черняк, власники «Сьомого кілометра» з Одеси, і Денис Олейников із його ProstoPrint могли би за бажання в слайдах описати відчуття, коли в тебе відбирають справу, у яку ти вклав не лише гроші, а й час і душу. Ринат Ахметов колись першим уголос заговорив про те, що він кровно зацікавлений у капіталізації країни, бо це робить дорожчим його бізнес. Як із цим зараз? Поцікавтесь у Конкордів і Дрегонів про те, наскільки схуд портфель інвестиційних фондів або про нездійснені IPO, чи запитайте в панів Ахметова та Бахматюка про вигоду, утрачену від провалу Угоди про вільну торгівлю з ЄС, чи розпитайте в Каргіла про експортні квоти на зерно — і стане зрозуміло, що в Україні змінилася сама бізнес-атмосфера. Це також пояснює, чому навіть близькі до влади олігархи вкладають гроші не в українську IT-індустрію чи сільське господарство, а в африканські рудники або в європейську нерухомість.

8. Громадянське суспільство

Це — громадські організації й активісти, які створюють Об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (кондомініумів), це — Податковий майдан, і це — ухвалення закону про доступ до інформації. Це — маленькі перемоги, що виростають у велику різницю, яка пояснює, чому Україна — не Росія й не Білорусь. У нас на це є свої причини: століттями українцям не випадало чекати від влади нічого доброго і вони покладалися на себе — на сусідів і кумів, на кредитні спілки й на церковну громаду. В Україні занадто багато громадян, які ніколи не дадуть жодному уряду можливості бездумно та несправедливо забирати в них право розпоряджатися своїм майбутнім.

9. Церква

У цій делікатній темі обмежимось простим спостереженням — і воно не стосуватиметься дотримання заповіді «не укради». Помпезні приїзди патріарха Кирила — зі зганяннями студентів і нав’язливими телеефірами — безумовно, дали свої плоди. Українці знають, що в нас тепер перший президент, який демонстративно прихильний до однієї Церкви, яка, до речі, відверто скептично ставиться до української державності. За здоров’я Віктора Федоровича та його команди, може, і поставлять додаткові свічки в Лаврі, але це навряд чи додасть підтримки цій владі поміж вірянами інших конфесій.

10. Бюджет

і бідність

Бюджет-2012 не зменшує, а збільшує бідність в Україні. «Чорнобильці» й «афганці», які ламали паркани, мерзли в наметових містечках і яким «під ялинку» таки зрізали пільги, переконалися, що на слово цій владі вірити не можна. Мільйони вчителів і лікарів давно вже не мають жодних ілюзій. Звичайно, і Гаррі Поттер не зміг би задовольнити всіх бюджетом, порваним кризою та десятиліттями корупції. Просто зараз усе це відбувається на тлі рекордних витрат на владу. Тепер підвищують пенсійний вік і скасовують пільги на тлі нових гвинтокрилів, корупційних бурових вишок і на тлі Євро-2012, яке безтендерно освоюється «своїми» структурами. Чому ми маємо затягувати паски, якщо ви так поводитеся з грошима, які ми вам віддаємо? Це запитання, до якого неминуче доходить кожен українець, котрий платить податки. І на це є несподівана відповідь: у світі немає ЖОДНОЇ тоталітарної чи авторитарної країни, яка би перевалила за 1 тис. USD на місяць доходу на душу населення, — несправедлива, недемократична країна приречена на бідність.

11. Місцеве самоврядування

Це — фронт, який законсервовано. Поки що. Але кожен, хто стежить за реґіонами, скаже, що на місцях політика давно робиться по-своєму. Справа не лише в тисячах депутатів від опозиції, які є в місцевих радах по всій країні та які в багатьох містах і селах центральної й західної України складають більшість. Серед них вистачає «тушок» — явних і прихованих, там ціле болото корупції, але так само там міцніє й хребет спротиву Системі. Партія реґіонів збудувала Режим центру, і це навряд чи додасть президентові підтримки серед мерів чи депутатів, яким треба щодня дивитися у вічі своїм землякам.

12. Інтернет

Зараз Інтернетом користується 16 млн українців — кожен третій. WEB перестав бути розвагою Києва й міст-мільйонників. Усесвітня мережа переживає бум у середніх містах і впевнено підбирається до села. Це — простір свободи. Це — 1,6 млн українців у Facebook, 200 тис. у Twitter і 6 млн у «Вконтакте». Це — фотожаби з вінком пана Януковича та фейсбуківські флеш-моби. Це територія, де немає начальства, — усі рівні. I для будь-якого уряду, що закривається від громадян, це — виклик. Виклик, який не вдається підкорити ні Олександрові Лукашенку, ні китайській Комуністичній партії та який уже повалив Мубарака й Каддафі.

Сам режим

«Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй», — так услід за Радищевим ми говорили про нову владу, яка рекордно швидко захопила країну після президентських виборів-2010.

Що із цього залишилося?

Сумне видовище. Партія реґіонів з історично малим рейтинґом. Армія, ослаблена внутрішніми конфліктами. Деморалізована команда, яка — на прикладі Василя Горбаля й Василя Хари — уже приречено зрозуміла: або цей Пікіруючий Бульдозер тебе теж переїде, або доведеться разом із ним іти на дно. Солдати партії, які мають віддуватися за безуспішні спроби реформ і за явні дурниці керівництва.

Чи так само було й за «помаранчевих»? Не зовсім. «Помаранчеві» впали, бо не вміли чути одне одного. Команду президента Януковича, який обіцяв «почути кожного», губить інше — тотальна, фірмова нездатність чути опонентів. За два роки Віктор Янукович зробив неможливе — своїми руками фактично позбавив себе політичного майбутнього. Усе логічно: фортеця, яку будували для оборони від «ворогів», стала в’язницею для влади й на очах перетворюється на цвинтарний склеп для неї. Бо довго обманювати всіх — неможливо.

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...