Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 13, 2019

Два ґенії, які змінили обличчя України

Автор:

|

Березень 28, 2013

|

Рубрика:

Два ґенії, які змінили обличчя України

Мова йде про Тараса Шевченка та Миколу Лисенка. Вони обидва залишили по собі величезний слід, яким ми йдемо й тепер. Шевченко своєю творчістю дав новий поштовх розвиткові української літератури та мови, він їх утвердив. Його слово з’явилося саме тоді, коли в Російській імперії українську мову не тільки забороняли, а й заперечували. Якщо ж дозволяли, то хіба у фольклорному вигляді.

Російський літературний критик В. Белінський заявляв: «Малоросійська мова справді існувала під час самобутності Малоросії й існує зараз — у пам’ятках народної поезії тих славних часів. Але це ще не означає, що у малоросів була література: народна поезія ще не складає літератури. Та все ж пам’ятники народної поезії дорогоцінні та їхнє збереження заслуговує на похвалу. Малоросія — країна поетична й оригінальна у найвищому ступені».
Белінський далі стверджував, що українською вищий суспільний клас в Україні не спілкується — отже, і писати нею нема для кого. Поезія Шевченка дуже близька до «народної», про що свідчать численні його вірші, які стали народними піснями. Але Шевченко цим довів життєздатність української мови для всіх суспільних класів!
Звідси й випливає негативне ставлення до Шевченка, яке плекав російський літературний критик. Творчість Кобзаря цілковито заперечила твердження Белінського, хоча дехто ще й зараз намагається «воскресити» його думки. Саме про творчість Шевченка йшлося в антишевченківській стрічці, яку показали по російському телебаченню в місті заслання Шевченка Оренбурзі. Пізніше директор філії телеканалу попросила вибачення за провокаційну восьмихвилинну стрічку оренбурзьких журналістів.
Микола Лисенко був на 28 років молодшим за Шевченка й походив з іншого соціального класу, із козацько-поміщицької родини. Його соціальний статус дозволив йому набути освіту. Він був кандидатом природничих наук Київського університету, два роки навчався в Ляйпциґу (Німеччина) музики в проф. К. Райнеке й Е. Ріхтера. Мистецтво оркестровки вивчав у М. Римського-Корсакова в Петербурзі протягом двох років. 1904-го він відкрив власну Музично-драматичну школу в Києві.
Лисенко є основоположником національного напрямку української музики, який базується на окремішності українських культурно-національних традицій і на оригінальності та багатстві народної музичної творчості.
На традиційних шевченківських читаннях, організованих НТШ у Канадсько-українській мистецькій Фундації (КУМФ) у Торонто, 22 березня ц. р. виступила Даґмара Турчин-Дувірак із доповіддю «Лисенко і Шевченко. Значення Лисенка для розбудови національної культури як важливого чинника української ідентичности і ключова роля Шевченка у цьому процесі».
Д-р Турчин-Дувірак відома українській громадськості Канади своїми виступами, численними публікаціями. Зокрема, вона є знана своїми статтями в українських газетах Канади та США. У Канаді Даґмара Турчин-Дувірак живе щойно з 1995 року, але за цей час вона ввійшла до НТШ як кваліфікована персона, яка вміє аналізувати, синтезувати й викладати. Вона також — активний член дирекції НТШ у м. Торонто. Завдяки активності голови НТШ проф. Дарії Даревич у Торонто часто відбуваються доповіді та наукові конференції, пов’язані з українською історією, літературою, культурою.
Про те, що д-р Турчин-Дувірак — висококваліфікована особисттьіс, свідчать уже її маґістерські та докторський дипломи Державної музичної академії (ДМА) імені Лисенка у Львові, Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії імені М. Рильського та Київської державної музичної академії імені Чайковського в Києві. У 1989-1995 рр. вона була доцентом кафедри історії музики ДМА у Львові. Її доповіді – завжди дуже змістовні, наповнені надзвичайно цікавою інформацією та фактами.
Доповідач звернула увагу на те, що в похоронах Шевченка та Лисенка взяли участь десятки, а то й сотні тисяч людей. Відмінність полягає лише в тому, що якщо на смерть Шевченка зреагувала ще незначна група української інтеліґенції, то на смерть Лисенка відгукнулися всі найвизначніші постаті української культури, науки, політичні та громадські діячі того часу. Це вже було покоління, яке виросло на ідеях Кобзаря: М. Грушевський, С. Петлюра, М. Коцюбинський, Панас Мирний; траурний поетичний вінок йому склали Олена Пчілка, Г. Чупринка, М. Вороний, О. Олесь, Б. Лепкий, М. Рильський.
Д-р Турчин-Дувірак у своєму виступі наголосила: «ХІХ ст. було епохою народження ідей націоналізму. Під могутнім впливом тих ідей Європа була охоплена потужними національними рухами, що призвели до формування того, що ми називаємо сьогодні модерними націями. За сучасною термінолоґією, націю визначають як спільноту людей, об’єднаних ґеоґрафічною територією, мовою, історичними традиціями, релігією, культурними цінностями й етнографічними рисами».
Доба творчості Лисенка була також позначена забороною української мови, українського писаного слова. Лисенко використовував Шевченківські свята для пропаганди творчості поета й власних музичних творів. Перший шевченківський твір Лисенка — «Заповіт» — з’явився на замовлення Барвінського для львівського товариства «Громада» до Шевченкового свята. Лисенко постійно постачав музичні твори для Шевченківських святкувань. Він сам виступав у концертах як композитор і виконавець, блискучий піаніст-віртуоз і дириґент.
У дуже переконливій манері д-р Турчин-Дувірак удалося донести до слухача поняття про національну музику: «Національна музика ХІХ ст. наскрізь просякнута словом. Першорядне місце в жанровій системі посідають твори з поетичним чи драматичним текстом: художні пісні — солоспіви, вокальні ансамблі, хори, кантати, написані на тексти національних поетів, а також опери, оперті на національному лібрето та музичному перетворенні мовних і мовленнєвих особливостей того чи іншого народу».
У доповіді слухачі почули оцінку композитора, з огляду на його актуальність: «Він бачиться як свідомий мистець-націоналіст, як активний будівничій (конструктор) української музики як музики національної, як творець національних культурних вартостей, які від його часу по сьогодні залишаються засадничими вартостями української колективної ідентичності».
Лисенко використовував усі нагоди для пропаґування української музики, українського слова. Велике значення мала його діяльність у організації студентських хорів, які він організував ще за часів свого студентства. У 1892-1902 рр. він здійснив знамениті подорожі з хором Україною, що заклали традицію, яку пізніше продовжили Стеценко та Кошиць.
Даґмара Турчин-Дувірак у своєму виступі довела, що в обох ґеніїв була одна мета — утвердити свою мову, свою музику у своїй хаті. За власну самобутність і вільний духовний розвиток своєю творчістю змагались обидва вірні сини України, за неї вони терпіли й були переслідувані. Життєвий і творчий шлях Шевченка та Лисенка повинен стати прикладом для нинішнього покоління українців, яке й зараз живе лише трохи в інших умовах щодо національної мови й культури, ніж це було в ХІХ ст.!
Заборона на читання вірша Шевченка в його рідних Моринцях у день народження поета, щоденний наступ у Верховній Раді України п’ятої колони на українську мову, на Конституцію, у якій ця мова задекларована державною та яку провокативно й безкарно порушують, є свідченням того, що ідеї Шевченка та Лисенка навіть у ХХІ ст. є дуже актуальними. У ХІХ ст. українці змушені були боротися всякими способами й можливостями за своє існування. Вони мали територію, яка була загарбана окупантом, котрий забороняв усе українське. Тепер окупація офіційно закінчилася, але окупанти залишились, а в щоденній боротьбі проти них можуть допомогти саме два українських ґенії — Шевченко та Лисенко.
Д-р Турчин-Дувірак у своєму виступі зазначила, що заможні аристократи в Україні використовували російську (або французьку) мову, але продовжували співати українські пісні, які співали й кріпаки чи звільнені від кріпацтва селяни. За таких обставин шлях Шевченка, який став співцем поневоленого народу й за це постраждав, був важким. Таким шляхом пішов і Лисенко, який не тільки творив, але й був визначним громадським діячем. На жаль, послідовників цих двох велетнів нема ані серед «розкріпачених», ані серед «оліґархічних». А шкода, бо ж земля українська залишилася тою самою, але замість народної музики тут лунає часто дешева, вульґарна російська попса.

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...