Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 20, 2019

Дурня ти, Польщо, зваляла!

Автор:

|

Липень 25, 2013

|

Рубрика:

Дурня ти, Польщо, зваляла!

Почнімо з елементарного: ненависть не виникає з любові один до одного! Ненависть не виникає від симпатії один до одного! Ненависть не виникає від толерантності один до одного. Ненависть не виникає від терпимості один до одного. Від чого ж тоді виникає така ненависть у людини, що вона готова не тільки сусідню вбити, а разом із нею – її родину, включно з дитинчам, і до того ж спалити ще й садибу, щоб і сліду від того сусіда не залишилося? 

Може, мені хтось скаже, що це не так? Може, мені хтось наведе приклад, коли таки може народитися така жорстока ненависть, таке нечуване немилосердя поміж людей милих і доброзичливих один до одного? Я таких прикладів не знаю. І ви не знаєте. В іншому випадку то – клініка.
А тепер для ясності спробую намалювати таку картину: почну зі себе, свого народу. Уявімо на мить собі, що українці, державний народ, маючи свою тисячолітню державу, і раптом у першій половині ХХ ст. захопили польські землі, розпочали війну проти Речі Посполитої. А через три роки, уклавши Ризький договір із «братньою» Москвою, почали між собою розподіл польських етнічних земель. Незважаючи на рішення Ради послів країн Антанти (1923) ініціювали активну українізацію поляків, змушували їх із католицизму навертатися в православ’я, руйнувати костели, перетворюючи їх на церкви. На всякі протести з боку окупованих поляків українці запровадили каральні загони й навчали, де чиє місце, не за допомогою географічної вказівки на уроках історії в польських класах, а за допомогою шомполів від гвинтівки у протилежне від голови голе тіло при веомликому скупченні місцевого люду. Забирали українці на окупованих ними польських територіях найкращі польські землі та віддавали українським селянам. Арештовували поляків за передплату польських газет, організацію польських просвітницьких товариств, змушували їх називатися не поляками, а малоукраїнцями, а саму Польщу — Малоукраїною. Без суду й слідства українці арештовували поляків тільки за те, що ті носили свій національний одяг, а не українську вишиванку. А у зв’язку з небажанням поляків слухатися українців-загарбників український уряд оголосив першу пацифікацію поляків на їхніх етнічних землях. Це означало придушення всіляких протестів, дрібних бунтів, повстань проти українізації за допомогою каральних акцій урядових структур України. На цьому українці не зупинилися: вони почали ще й руйнувати костели й ксьондзів змушували називатися священиками. Поляків не приймали в українські виші. Виділили квоту 5 % на поляків, білорусів, євреїв і литовців. До того ж іще видали таємні циркуляри, які йшли з Києва та Москви, щоби поляків узагалі витіснити з етнічних земель і переселити на чужі їм німецькі терени, тобто поближче до кордонів із войовничими прусаками. Коли поляки опиралися, шовіністично налаштовані й до зубів озброєні українці почали їх, як бидло, масово винищувати. Це була типова картина українського імперіалізму щодо польського населення. Депортацію поляків з українських земель до прусаків розбили на чотири етапи, щоби повністю очистити етнічну польську територію й аби духу польського там не залишилося навіть на могилах щасливо та передчасно померлих. Щоправда, півмільйона гірських поляків українці чомусь пожаліли й перекинули вглиб Другої Речі Посполитої, дарувавши їм життя. Після вбивства неспокійних і бунтівних поляків українці ще виселили 158 тис. поляків на не відомі досі їм землі. Потім те саме зробили й із польськими політв’язнями, що сиділи в гітлерівському таборі «Явожно», але чинили опір депортації.
Не витримавши такої нелюдської наруги над собою, не маючи наміру стати українцями чи хоча би православними, поляки йдуть у глибоке підпілля та викидають гасло: «Хоч із чортом, аби не з українцем!» Але й на цьому не зупиняються молоді польські патріоти. Вони на своїх націоналістичних таємних зібраннях вирішують удатися до терористичних актів проти українських високопосадовців, які так зневажливо ставляться до мирних і пригноблених поляків, вимагаючи з них: або український раб, або повноцінний українець. Третього не дано. Польські патріоти присягаються вмерти, але не погодитися з рабством і не відмовитися від своєї землі, своєї ідентичності. Це їм удається: вони за короткий термін знищують найрадикальніших, шовіністично налаштованих українських міністрів і генералів, котрі підтримують дух трьох поспіль українських пацифікацій проти поляків…
Як вам така картинка збоку? Чи не садисти й убивці ці шовіністичні українці-загарбники, що так поводяться на етнічних землях нещасних, поневолених поляків?
А все було якраз навпаки. Було так, як я описав вище, спираючись на документи. Не українці знущалися так жорстоко з поляків, не маючи своєї держави, а польські шовіністи – з українців на їхніх рідних, споконвічних етнічних землях. Не українці оголосили три пацифікації, а поляки. Не українці оголосили ґеноцид українському народу, а поляки під час пацифікацій 30-х рр. минулого століття й пізніше — операції «Вісла». Бо не було тоді в українців ніякого уряду, кабінету міністрів і ніяких таємних наказів і циркулярів. Не мав поневолений Польщею західноукраїнський люд свого уряду в Лондоні на чолі з генералом Владиславом Сікорським. Він просто жив і каторжно працював на польського пана на своїй землі: принижений, осміяний, зневажений, якого називали не інакше, як бидлом.
А потім прийшла Друга світова війна. І знову принесла кров обом народам на цій території. Найкращі голови з польського боку, як і з українського закликали подати один одному руку й боротися проти свавілля нових загарбників, які репрезентували Третій рейх і СРСР. Така історична правда. Шкода, що 148 осіб переважно малоосвічених та повністю безсоромних і аморальних, а швидше за все – платних і неоплатних московських агентів із Верховної Ради України (148 юд), які, не знаючи історії, фактів, реалій того часу, не ознайомившись з історичними документами, де не все так просто, бездумно підписують лист ганьби проти українського народу, звертаючись до польського народу, водночас живучи й паразитуючи поміж українського.
Українці напередодні Другої світової війни, із польського боку переживши польські каральні експедиції по своїх містах і селах, а з радянського — громадянську війну, два голодомори, розстріляне Відродження, сподівалися стати союзником Рейху й відновити українську самостійну соборну державу. Це був чи не єдиний шанс, такий як у словаків, болгар і хорватів. Тим більше, що націонал-патріотичним колам українців таке було обіцяно й навіть було створено два українських полки. Ступивши разом із гітлерівськими військами, українці вже 30 червня 1941 року оголошують у Львові про прийняття Акту про Незалежність і соборність України. Та й того разу українців обдурили ці, уже треті за ХІХ ст., окупанти. Усе скінчилося трагічно: 300 українських урядовців гітлерівці заарештували. 15 із них гестапо розстріляло. Решту на чолі з Бандерою, Стецьком, Стахівим, Ленкавським, Гнатківською-Лебідь було ув’язнено в концентраційному таборі Заксенхаузена. Двох рідних братів Степана Бандери було вбито в Освенцимі в жовтні 1943-го. Бандерівців Третій рейх оголошує ворогом №1. 25 листопада 1941 року з Берліна летить директива оперативній команді Ц/5 поліції безпеки й СД за № 12/41 з грифом «таємно, державної ваги»: «Усіх активістів бандерівського руху негайно заарештовувати й після ретельного допиту без галасу ліквідовувати під приводом покарання нібито за грабунок… Цей документ після ознайомлення з ним негайно знищити начальством команди». Починається відстріл українських поліцаїв — бандерівців, української інтелігенції (згадаймо Бабин Яр, поетесу Олену Телігу та її чоловіка Михайла Телігу, молодих поетів Івана Ірлявського, Івана Кошика, професора Гупала, інженерів Романіва й Сиченка, проректора Київської політехніки Тодота Чередниченка, голову Київської облспоживспілки Бондаренка з дружиною та дітьми, провідного члена ОУН Домазара-Діброву, історика Сергія Карамаша, професорів Махиню, Лазарка, Євгена Форостівського із дружиною, Рудя, Чверду й інших. Загалом — понад 600 осіб). Гестапо розстріляло близько півтисячі членів «Буковинського куреня».
У той же час 5 тис. українських поліцаїв Поліського краю (фактично всі) ідуть у ліси, в УПА. Натомість, гітлерівці запрошують на місце українських поліцаїв польських. Українська повстанська армія розпочинає нерівну боротьбу проти гітлерівців і більшовиків. Замість тилу, про який мріяв Вермахт, отримують неспокій. Це не влаштовує як гітлерівців, так і червоних партизанів. Зокрема, командира загону Дмитра Медвєдєва. Із Москви так само надходять директиви червоним партизанам: ні на які контакти з бандерівцями не йти, спровокувати їх на боротьбу з німцями; бандерівців нищити за допомогою польських поліцаїв. Медвєдєв виконує вказівку Кремля: разом із польськими поліцаями жорстоко карає на горло 18 оунівців-підпільників. Це не залишається непоміченим керівництвом ОУН і УПА. А тут ще додається «легендарний» Микола Кузнєцов. Його основне завдання — убивати керівників Рейхскомісаріату, а на місці вбивства залишати гаманці чи документи, які би вказували на причетність до злочину бандерівців. Про ці подвиги «супергероя» «Пуха» (псевдо Миколи Кузнєцова) нам після війни розповідали з особливим пієтетом учителі радянських шкіл. Навчали, із кого брати геройський приклад. По суті, із провокатора. Очевидно, саме від Кузнєцова та Павлика Мороза пішли й верховнозрадівські 148 юд.
Подвиги «Пуха»-Кузнєцова в західній Україні коштували тисячам безневинним українців найдорожчого — життя. Так, за вбивство Отто Багера фашисти стратили 2 тис. заручників і повісили кілька сотень селян. За смерть Геля розстріляли всіх в’язнів рівненської тюрми й так далі. Чи пам’ятає ці радянські уроки Колесніченко, а з ним – 148 юд, які, не знаючи справи, зганьбили себе на весь світ, виступивши проти держави, народу, який зараз утримує їх і ще й вигодовує до класичного зразка комуніста Голуба? Завтра ці ж невігласи за підказкою Кремля (Берлін уже цим не займатиметься — його тепер знову замінила Варшава) запросять московський десант на нашу з вами голову, окупують країну на поклик юд, манкуртів, перевертнів, а світові доводитимуть, що Другу світову війну також розв’язали українці. Бо зараз судять не гітлерівців – військових злочинців із рядів СС, а вишукують українців із лав не каральної, а військової частини дивізії «Галичина» (до відома 148 юд із Верховної Ради, совєтська Росія в роки Другої світової війни породила п’ять таких російських дивізій, між них — три каральні). Але чи хтось бачив на лаві підсудних московських дивізійників? Досі судять українців. І найчастіше – безневинних. Яскравим прикладом цього є суд над Дем’янюком. Але то – інша тема.
Сьогодні я хочу сказати про звичайний сільський реманент — граблі. Поляки знову наступили на них. Під час Волинської трагедії вони наступили на гітлерівські й на совєтські. Гітлер мріяв про тил на окупованій території України, а Сталін – узагалі про знищення українців як народу (згодом Берія й Жуков підпишуть про це цілком таємну директиву: усіх українців, без винятку, – на Сибір).
Гітлерівці, як і сталіністи, зрозуміли, що в українців є одна мета — Незалежна Україна. У поляків – інша: утримати українські території за будь-яку ціну після розподілу (лінія Керзона), але не воювати з ними. Це так було спочатку. Та Москва, як завжди, на відміну від України, — не спала. Куранти там постійно б’ють на сполох. У 1942-1943 рр. потрібно було спровокувати два народи: польський і український. Агентура коричневих і червоних досягла свого: сірника провокатори кинули в копицю сухого сіна. Польське село спалахнуло. Від чиїх рук, не встановлено й досі: чи від гітлерівських, чи від сталінських спецагентів. Приписали цей підпал українцям. Мовляв, палії були у формі УПА. Оце доказ! Я завтра можу передягтися в мадам Помпадур. Поляки клюнули на спалах у вогні рідних домівок, як щука на блешню. Наступного дня спалахнуло й українське село. Повстання почалося: українці тимчасово забули про гітлерівців (Вермахт і червоні партизани потирали від задоволення руки): українські повстанці пішли захищати своїх братів-селян, більшість із яких була також селянами. Польські поліцаї йшли разом із гітлерівцями добивати українців. Так приблизно почалася Волинська трагедія.
Через роки, десятки років, хоч трішки розібравшись із тим, хто винен, а хто невинен, обидві сторони прийшли до порозуміння, гуманної тверезості: винні як ті, так і інші, які повелися на провокацію окупантів, загарбників. Коричневого чи червоного забарвлення. Українці та поляки через роки дійшли славного толерантного висновку: простимо й будемо прощені. Польща стала «адвокатом» України. Хоча краще сказати: просто гарним сусідою України. Бо нас не треба сьогодні захищати. Не ми вчинили той злочин на окупованій нашій території. Спровокували два наших народи до того злочину спецагенти від окупантів обох мастей. Від яких найперше? Досі не встановлено. Дехто каже: це вчинили абверівці за вказівко канцелярії Третього рейху оголосити бандерівців ворогом номер один; інші доводять, що то були судоплатови й кузнєцови-медвєдєви, тобто енкеведисти.
Минули роки. Україна полюбила Польщу. Ми разом провели показовий футбольний чемпіонат Євро-2012. Ані на їхніх, ані на наших футбольних полях, ані поза футбольними полями не було ні сварки, ні бійки. Навіть між футбольними фанами. Ми йшли пліч-о-пліч. Ми, українці, мріяли (і ми мріємо) пліч-о-пліч із поляками ввійти й у Європу. Москва в цих випадках римує: підете не в Європу, а в ж…
Ми кажемо: «Геть подалі від Москви», як казали в 30-х рр. минулого століття, якщо хочемо вижити й зберегти свій народ і самостійну державу. Тому більшість — за євроінтеграцію. Ми так само, як і поляки, хочемо їздити в Європу без віз. Знайомитися з цивілізованим європейським, а не досі диким азіатським, світом. Поляки казали: ми вас підтримаємо. І підтримували. Український президент і польський президент їдуть у Тбілісі — вони проти аґресії та загарбання Грузії московським окупантом. Узагалі, проти того, щоби будь-які питання розв’язувати зброєю, війною.
Москва тієї поїздки Віктора Ющенка й Леха Качинського не забула. Як не забулася проукраїнськість президента Ющенка та його мрія про Європейський Союз і НАТО. Ющенка отруюють. Президент Польщі накладає своєю головою разом із дружиною, разом із польською елітою в тій ж Катині під Смоленськом, де 1941 року 15 тис. польських офіцерів, що шукали захисту в Кремля, були розстріляні та подані чорною московською пропагандою як справа рук німців. Дивно, що не українців. Україна, як і Польща, тоді була в жалобі. Ми полюбили нову Польщу, нова Польща полюбила оновлену Україну. Полюбили Польщу за любов до України. І так нам хотілося, щоби все це було навіки. Щоби ми й у подальшому залишалися вічними сусідами, вічними друзями, а не вічними ворогами, і перекреслили чорні сторінки в нашій складній історії.
І що ж трапилося? Що ж трапилося кілька десятків років потому? А кілька десятків років потому почався політичний вояж Україною: московський спецагент, манкурт і провокатор Колесніченко з Умані разом із польським ксьондзом Тадеушем Ісаковичем-Залеським розпочали розвішувати чорні, як і їхні душі, фотографії в Українському домі про Волинську – ні, не трагедію, а вже… різню. На тих фотографіях могли бути як українські діти, так і польські діти. Але гра йшла в одні ворота. Провокатори стверджували: це – жертви українських людожерів. Так вони чинили на Волині з польськими жінками, старими й дітьми.
Але там могли бути й інші підписи. Українці могли стверджувати так само, що це польські єзуїти, кати середньовіччя, інквізитори вчинили з українськими жінками, старими та дітьми. І кожен так само повірив би – як із тієї, так і з іншої сторони. Але з українського боку в роки Незалежності вже не було ані провокацій, ані ненависті до поляків. В українських душах вже не жила ненависть до поляків. Цю ненависть раптом посіяли вороги наші. Висіяли, щоби знову розcварити два слов’янських, два європейських, два великих народи. І цього року вони свого добилися. Поляки знову клюнули. Клюнули вже не на абверівську чи енкеведистську приманку. Клюнули на «газпромівську». Московські комівояжери з архівними (звісно, тенденційно підібраними) документами та їх копіями з’явилися й у Варшаві. Повитягували 70-літньої давності папери й фотографії. Пан Артізов, голова Держархіву Російської Федерації, «демонстрував» факти, читав полякам антиукраїнські лекції в польській столиці. Просвіщав «темних» поляків. Представник так званого братнього народу (Москва ж постійно освідчується в любові до України й українців, називаючи його поблажливо «молодшим братом») висівав, як і Колесніченко та 148 юд, у варшавських лекційних залах ненависть і лють до українського народу, до всього українського, до Незалежної України. Це все збурює поляків. Гонорова кров знов ударила декому в скроні. Псякрев!!! Чимала частина поляків-шовіністів очманіла. Затуманена ненавистю, знову схопилася за ножа, за сірника — московський газ уже у Варшаві. Варто тільки клацнути запальничкою — і все спалахне знову. І Москва знову від задоволення потиратиме руки. Вона вже потирає. Справу наполовину зроблено. Не згірш за Кузнєцова, Судоплатова, Медвєдєва. Україна в Європу не ввійде. Залишиться й надалі в обіймах Москви. Кремлівські обценьки її нізащо не відпустять. Не випустять за допомогою «руського міра» — цієї найпотужнішої сили в будь-якій державі, під прапором якої завойовуються чужі території, котрі щедро освячуються, на жаль, не своєю кров’ю. Не випустить Кремль зі своїх лап і за допомогою Другого фронту, відкритого в Україні, — русифікації під міфологічними, фальшивими гаслами, що ми – «єдіний народ». Те саме чули й українці в роки пацифікації Другої Речі Посполитої: українець — це малополяк, Україна — це Малопольща, ми й вони — єдиний народ.
І Третій московський фронт — це постійні економічні війни Росії з Україною: від труб до сиру, від карамельок до нічних горщиків.
Номер у московських шовіністів, як бачимо, і цього разу пройшов — поляки клюнули. Щоправда, не всі. Але ж польські шовіністи й частина молоді таки проковтнули кремлівську наживку. Тепер Польща, завдячуючи Москві, привселюдно принижується, просить у світової громадськості співчуття. Мовляв, поневолені народи на своїй території, яку ми окупували ще за часів Пілсудського 1943 року, підняли проти нас повстання. Почали вбивати й палити. Людей і села. Захистіть нас, окупантів, від поневолених. Поверніть історичну справедливість. Мовляв, гляньте, які українці – невдячні: ми окупували їхню землю, віддали її своїм, польським, селянам, забравши в українських, оголосили українцям пацифікацію. Заборонили розмовляти українською, носити вишиванки, арештовували за передплату українських газет, убивали за те, що ті ходили до церкви, а не до костелу, а вони виявилися такими невдячними: почали вбивати наших міністрів-українофобів, викидати нечувані доти гасла «Хоч із чортом, аби не з ляхом», організували повстання на своїй землі проти загарбників. Чи є в тих українців совість? Ми їх хотіли ополячити, окатоличити, із Малопольщі зробити Великопольщу, Другу Річ Посполиту, із малополяка — великополяка, або просто поляка, або хоч із православного — католика. А вони, невдячні, узялися за вила. Узялися за пістолети, за гранати.
Ось так приблизно читається підтекст рішення, прийнятого польським сенатом. Шкода. Дуже шкода, що знову немає в деяких поляків, як і тоді не було, голови на плечах. Шкода, що тоді ніхто з поляків не врахував, скільки ж було залито в роки польської пацифікації українцям сала за шкіру. Зате врахували це вороги Польщі й вороги України. Гітлерівці та сталіністи. Ті й ті – як гестапо, так і НКВД – діяли спільно. Ті й ті провокували на різню, аби мати собі спокій: хай між собою воюють, згадують минулу «польсько-українську дружбу». Топлять дітей у колодязях і закидають ті колодязі мертвими матерями. Хай згорають у церквах разом із розп’яттям Ісуса Христа. Хай палахкотять у костелах із тим самим розп’яттям. Ось до чого призвела накопичена ненависть як одних, так і інших.
Історики та вчені, здається, десять років тому розібралися в тій складній політичній ситуації. Звинуватили як ту, так і іншу сторони, як польську (за полонізацію, приниження українського населення), так і за українську відплату за те приниження, за пацифікацію. Сторінку, здається, перегорнули, написавши на ній: простимо й будемо прощені.
Для чого ж тепер відкривати цю рану? Для чого тепер знову сипати на неї сіль? Невже поляки забули, як їхніх безвинних офіцерів вистріляли в Катині? Вони ж бо росіянам, як-от українцям, не влаштовували пацифікації, не називали їх меншовартісними москалями, не полонізували москалів. За що ж тоді? Не українці їхніх офіцерів порозстрілювали просто заради політичної забавки. Просто за принцип «немає людини — немає проблеми». Для чого з тими 15 тис. польських ротів возитися Москві: годувати, поїти, одягати, давати дах над головою, коли це можна все накрити кількома шарами землі за допомогою всього однієї кулі й однієї лопати над могилою кожного польського офіцера? Варто би полякам пам’ятати, що масове винищення націй і народностей імперською Росією та Радянським Союзом, який намагався створити з усіх національних і автономних республік єдину «радянську людину», «радянський народ», не знято Кремлем із порядку денного дотепер. Свідчення цього – безперервна експансія на всіх сусідів Росії. Особливо жорстокий і безсоромний наступ ведеться проти України під гаслами на зразок «ми – єдиний народ», «братній народ», у нас – спільна історія.
Для досягнення цієї мети так рясно на території України розсипані «російські товариства», у тому руслі безкарно діють їхні служки типу Колесніченка та 148 юд із Верховної Ради. Яничари, манкурти — це аморально-фізіологічний фундамент кожної імперії. Для досягнення своєї мети – злиття народів в одну московську тюрму, черговий концтабір – і нинішні спадкоємці СРСР, очільники Кремля докладають усіх зусиль, намагаючись знищити всі нації та культури. Для цього Москва відкрила в Україні кілька ідеологічних фронтів. Серед них найпрозоріший і найпідступніший — «Руський мір», через душі довірливих прихожан Кремль хоче злити слов’янські народи в один казан, знищивши національну Церкву, культуру, мову, ідентичність і духовність не лише українського, а й інших народів, що проживають у Східній Європі. І поляки мали би про це пам’ятати, як і про те, що Україна, як і в часи татаро-монгольської навали, стала залізною стіною перед Європою й увесь важкий тягар Золотої орди взяла на себе, законсервувавши себе на кілька сотень літ, та все ж відродилася з попелу. Сучасні нащадки Чингізхана досі керуються його формулою: «Там, де сягає російська мова, там московська земля» (вислів екс-дружини Володимира Путіна). Ось чому другий фронт, відкритий в Україні служками Москви, — русифікація українців. Поки що це називається – «реґіональні мови». У народі велика КаКа на честь юд з українського середовища — Ківалова-Колесніченка. Того останнього, який через 70 років підняв з історичних руїн Волинську трагедію, назвавши її на догоду свого сюзерена різнею.
Сьогодні хотілося б, дуже хотілося б, аби поляки відкинули свої емоції на задвірки. Щоби це була гра не в одні ворота. Щоб у них, поляків, та й і в нас, українців, не грали емоції, а панувала тверезість і розум. Те й те щоб ішло попереду зла: любов – попереду ненависті, потиск рук — попереду пістолета, і тоді все буде добре. Усе буде добже! У нашому, у спільному Домі. У Європейському.
Прикро, що цього року польський гонор узяв гору над розумом. Прикро, що й цього разу Польща повірила Кремлю, який споконвічно втручається в життя своїх сусідів. Особливо тих, котрі аж ніяк не мріють знову потрапити в московське ярмо та збільшити в його лоні площу під назвою «Тюрма народів». Прикро й боляче, що поляки так і не зрозуміли, що таке уроки Москви та її «об’єктивні» історичні лекції. Прикро, що вони так швидко й так необдумано розтоптали двічі потоптану Москвою польську Катинь (1941-го і 2012 року). Прикро, що вони так скоро забули, де тепер навічно похований цвіт польської нації ХХ і ХХІ ст.
Може, так сталося саме тому, що менше того цвіту зараз залишилося у Варшаві. Може, саме тому решта гарячих польських голів, як і під час Волинської трагедії 70 років тому, знову підняла затуманену ненавистю очі, забувши про добросусідство, котре так мило складалося між нами, позаяк комусь ту милість потрібно було будь-що зруйнувати.
Дуню ти зваляла, Польщо. Дурню. І цього разу! Сьогодні Колесніченко та з ним 148 манкуртів-юд за директивами Кремля намагаються завалити Україну, а завтра Колісніченки й ті ж 148 юд із верхозрадівського парламенту разом із Москвою візьмуться й за тебе, Польще. Історію треба не тільки видавати, а й читати та з неї робити висновки.

Олег Чорногуз

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...