Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 29, 2020

До 90-річчя від дня народження Людмили Кот-Павлище

Автор:

|

Квітень 11, 2013

|

Рубрика:

До 90-річчя від дня народження Людмили Кот-Павлище

На моє глибоке переконання, про Людмилу конче треба згадати в її ювілей, вона на це вповні заслуговує. Її життя для всіх нас — наче «розгорнута книга», гортаючи яку, треба уважно прочитувати кожну сторінку й від того – багатіти цінністю її славного життя.

Хто пам’ятає Людмилу, той пригадує собі її слова, що вже стали крилатими: «Щоби жити, треба любити, без любови немає життя сенсу». Неодноразово повторювала Людмила, що жодні терпіння, а навіть муки не в силі зруйнувати справжньої любові. Вона, як пам’ятаю, усе своє свідоме життя віддала вірній любові й служінню своїй нації, а ще точніше – Україні. Людмила своєю працею, поведінкою, глибокою вірою будила національну свідомість, учила жити заради вищих людських цінностей. Плекала рідне українське слово й для того в пам’яті перемишлянців залишилася назавжди українською патріоткою.
Кожна людина носить у серці своєму якусь особу або якусь велику подію. І настає такий момент, коли те, що ми ховаємо в глибині своєї душі, виходить із внутрішніх тіснот у широкий світ. Бо те, що міцно запам’яталося, забути неможливо, воно ввійшло в підсвідомість, як кажуть, у кров і плоть та потрясло почуття людини до найглибших надр.
Свою розповідь хочу сперти на автентичних фактах, пов’язаних із Людмилою Кот-Павлище, яка велику частину свого життя присвятила визвольним змаганням українського народу, коротко спокійно жила на волі, а чималий період перебувала під поліційним наглядом і в польських в’язницях-катівнях. Про таку людину писати не так легко, бо й окремі події, пов’язані з нею, значною мірою засекречені. Окрема історія визвольних змагань не повністю ще досліджена й чекає на своє повне розкриття. Цю знамениту жінку я мав змогу пізнати в Перемишлі, коли вона вже вийшла з тюрми й надзвичайно сердечно заприятелювала з моєю дружиною. Хоч і ділила їх різниця у віці, професійні зацікавлення, а передовсім – різні переживання, та, водночас, їх єднала невимушена щирість, і вони становили, на моє переконання, два з’єднані однією ідеєю серця.
Ця дружба зародилася не лише на розумінні незавидної долі Людмили, не на міфах, а на дружбі – не вимушеній, а чесній. Люди можуть мати різний вік, деколи – різний характер, але коли в них такі самі національні стремління, то вони стають національними патріотами й безмежно собі близькими та відданими. Свою свідомість, свої переконливі бажання вони якось переливають на інших і активізують навкруги себе середовище, і це задає тон і напрям у житті людей.
Людмила Кот народилася 31 березня 1923 року в княжому Перемишлі, в українсько-польській сім’ї, у матері Анелі та батька Василя. На жаль, із-поміж чотирьох дітей тільки вона була наділена високою українською свідомістю. Дівчинка прийшла на світ у прекрасному перемиському підсонні, яке зогрівало її дитячі та молоді роки, при забавах на берегах Золотолентного Сяну, який так чудово описаний у нашій літературі. Зрештою, і сам Перемишль — одне з найкрасивіших міст, про яке кажуть, що тут земля єднається з небом. У цьому місті кожен вільно почувається, як старший, так і молодий. Тут виростала вродлива Людмила, зі своїми гарними волошковими очима й від природи русявим кучерявим волоссям і гладеньким засмаглим обличчям. Перехожі любувалися її виглядом. Здавалося, що її доля – лише фотографуватися для рекламних листівок.
Ніхто й гадки не мав, що на цю гарну дівчинку із чистим серцем і душею, із милим личком може чекати в житті щось погане, що вона за своє життя, як співається в українській народній пісні, «не зазнає розкошоньки». Національна свідомість Людмила становилася самотужки, дещо вона взяла від батьків, своїх товаришок і від українських організацій. Однак теоретично її підготувала й оформила українська школа. Спочатку – «Шашкевичівка», до якої Людмила ходила й успішно її закінчила, а згодом – Дівочий інститут у Перемишлі, у якому 1940 року вона склала матуральний іспит. У цей час Перемишль був твердинею національного духу, де за допомогою чудових педагогів і визначних громадсько-політичних діячів плекалися всі скарби духу, де кристалізувалася українська духовність. Педагоги відкривали молоді культурні, суспільні та духовні вартості, які мали великий вплив на підростаюче покоління.
Людмила належала до тієї когорти людей, які відзначалися скромністю, доброзичливістю та шляхетністю, одним словом, вона мала найкращі людські риси. Із-поміж дівчат вона вирізнялася тим, що брала надзвичайно активну участь у культурно-освітньому житті міста, бувала в Народному домі, у «Просвіті», брала участь у «Пласті», у молодіжних організаціях, спортивному русі й у різних мистецьких виступах, а особливо – у хороводах і танцювальних колективах.
Ця відданість і потяг Людмили до громадської праці ще від шкільної лави з кожним днем міцніла та поширювалася за межі шкільних імпрез. Усе частіше вона виступала на загальноміських українських імпрезах як одна з найкращих спортсменок, зокрема з легкої атлетики. Групка талановитих дівчат виконувала різні фігури, утворювала зірки, вежі й тризуби, кожна з яких була частиною архітектонічного дійства. Усе це викликало подив і захоплення в глядачів. Серед того гурту завжди верховодила, проявляючи неабиякі здібності й індивідуальний талант, Людмила, яка також демонструвала здібності до дзю-до.
Відтак, спонтанно вона приєдналася до гурту патріотичної молоді та поступово долучилася до визвольних змагань УПА. Узявши псевдо «Бурлачка», Людмила, що володіла вродженою інтелігентністю, була активним членом підпілля УПА від початку 1944-го до осені 1946 року, де виконувала дуже складні та відповідальні завдання.
Вона не лише перебувала в лісі серед воїнів УПА, а й їздила потягами, закуповувала потрібні медикаменти, газети, канцелярське приладдя, навіть перевозила зброю, встановлювала зв’язки, збирала звістки й інформацію, документи стосовно подій, які були пов’язані з діяльністю УПА.
«Бурлачка» часто бувала на явочних квартирах у наших українських селах. Якось у хаті в селі біля Перемишля несподівано з’явилися польські військовики, глянули на її біленькі руки й попросили, щоби з ними йшла, запідозривши, що вона — не місцева. Не допомогли жодні викрути, «Бурлачка» почала одягатися в селянський одяг, а вже виходячи, нагло повернулась і, сказавши: «Я забула», — умить повернула до хати, із якої стрілою вискочила через задні двері та зникла. Услід за нею лише прогриміли даремні постріли. Потім, коли військові виїхали зі села, господиня з тривогою їй розказувала, як вони сатаніли, що упістка втекла їм із рук.
До речі, на тій квартирі «Бурлачка» перебувала часто. Там були чудові люди, які ділилися з нашими підпільниками останньою скоринкою хліба. Ніколи не показували страху, не нарікали на присутність підпільників, незважаючи на те, що наражали себе на наперед відомі прикрі консеквенції. Вони шанували «Бурлачку» за її патріотичну й мужню позицію. Її обличчя, зовнішній вигляд зраджували міське походження, тому в селах під час облав мусіла особливо стерегтися. Вона вільніше почувалася на вулицях Перемишля, Сянока, Ярослава, Любачева, Ряшова чи Кракова. Майже щотижня вона мусіла достосовувати свою поведінку й свій вигляд до селянської дівчини.
Велику роз’яснювальну роботу «Бурлачка» проводила серед наших селян під час насильного виселення українського населення в Совєтську Україну в 1945-1946 рр. та акція охопила всі українські етнічні землі, що, згідно з постановами Ялтинської конференції, опинилися в межах польської держави.
Це була епоха грози. На небі червоні безмежні заграви пожеж, а внизу змішалися вогонь і кров. Горіли села за селами, клекотіли скоростріли, вибухали гранати, стрясалася наша земля від могутніх вибухів динаміту. Розліталися мости, було демонтовано на довгих відтинках залізничні рейки, розкопано дороги, щоб утруднити переселенським органам здійснювати їхні наміри. 27 червня 1946-го Дев’ята дивізія ВП і органи УПБ силоміць депортували єпископа Йосафата Коциловського з Перемишля, передавши його органам НКВД.
За тими подіями спостерігала «Бурлачка» й докладно описала цю подію в рапортах для Проводу УПА. У той період боротьба проти загонів УПА не припинялася ні на мить. Коли Людмила перевозила якісь важливі документи крім таємної охорони вона мала зі собою коротку зброю для оборони.
У квітні 1946 року відділи УПА організують великий рейд на Словаччину. У його підготовці й успішному проведені бере також участь «Бурлачка». Після рейду ворог посилив пекельний бойовий наступ на українське збройне підпілля. Із багатьох спогадів, які залишила «Бурлачка», наведу два епізоди, пов’язані з легендарним сотником «Бурлаком» — львів’янином Володимиром Шиґельським (1921-1849). Із його сотнею вона була пов’язана організаційно.
«Якось, — розказувала Людмила, — стійка зголосила «Бурлакові», що в селі зауважено дві дівчини, які своєю поведінкою і розмовами справляють підозріле враження. Сотенний сам із групкою повстанців підійшов до дівчат, польською мовою привітався та повів кокетливу розмову, в якій скоро переконався, що дівчата наслані польською військовою розвідкою. Наївні дівчата, зачаровані польськими військовими мундирами, зрадилися, що шукали упістів, а знайшли польських вояків. «Бурлака» в ступені польського капітана попросив дівчат до селянської хати й на скору руку написав листа до військового штабу, який вислав недосвідчених дівчат на розвідку. Лист сотенного «Бурлаки» був написаний на зразок козацького листа до султана, а дівчат запевнив, щоби якомога скоро занесли цей лист, у якому є точні дані щодо розміщення українського підпілля в тому терені. Дівчата щиро подякували капітанові та подалися у зворотну дорогу. Під наглядом упівської стежі дівчата з «секретним листом» виходили за село, а упівці щиро сміялися, коли «Бурлака» переказував зміст свого листа. Сотенний не лише був добрим військовиком, але навіть польська література у багатьох статтях описувала його бравурні вчинки, як він у Сяноці, Переворську, Ярославі «візитував» постерунки, послуговуючись документами працівника Центрального управління УБП з Варшави.»
Однак радість після висланого листа не була довгою. Чергова стійка зголосила командирові «Бурлаці», що з протилежного боку великий загін польського війська наближається до села. Командир зарядив алярм і вимарш до поблизького лісу. Серед партизанського загону були також «Бурлачка» і кілька дівчат із цивільної сітки. Скоро розвідка донесла, що ліс оточений тісним перснем ворожих військ, і прогалина, якою ввійшов відділ УПА, заповнюється військом, котре майже в погоні бігло за партизанами. Командир «Бурлака» не встиг ще докладно розташувати відповідно в бойові позиції своїх людей, як на правому крилі ворог відкрив кулеметний вогонь, а відтак, з усіх боків заклекотали кулемети. Бій не вгасав кілька годин. «Бурлака» сам з’являвся там, де були небезпечні та загрозливі позиції серед повстанців. Бій був надзвичайно геройським, судячи зі свідчень тих, що брали в ньому участь. Накази й заклики до стрільців командира «Бурлаки» збуджували бойову силу та завзяття.
Після кільканадцятигодинного бою розвідка донесла, що ворожі війська отримало підкріплення значною кількістю новоприбулого війська, яке займає бойові позиції. Наші повстанці опинилися в смертельному оточенні. У новій ситуації перстень міцно затиснувся, в окремих бойових позиціях почало бракувати амуніції, ворожі гранати майже долітали до партизанських позицій. У тій, здавалося, безвихідній ситуації «Бурлака» кількома серіями запальних куль по сухій лісовій траві розпалив вогонь. Завдяки цій гнучкій тактиці командира на ворожих становищах постає замішання й паніка, яку блискавично використовують партизани та без великих втрат виходять із смертельного «котла». А ворожі війська не припиняють вогню, тим разом – по своїх становищах.
Про цей бій офіцери польського війська говорили, що УПА диспонує висококваліфікованими кадрами. Про це варто згадати, тим більше що наступного року випадає 65-ліття від смерті командира «Бурлаки». Був то справді талановитий і досвідчений командир, який іще юнаком боровся за волю в лавах Закарпатської Січі. Тактично вмів виходити з бойових ускладнених сутичок. Йому допомагали два добре вишколені чотові – Павло Охота «Остап» (1916-1992), похований у Перемишлі, і Володимир Дашко «Марко» (1919-1991), що спочив у Торонто. На жаль, «Бурлака» під час рейду потрапив у полон у Чехії, був відданий полякам і страчений 7 квітня 1949-го в Ряшеві. Не всі бої та могили позначено хрестами, тож не знаємо ми про місце поховання командира «Бурлаки».
Відомо, що вже наприкінці 1946 року Москва та Варшава різко посилюють свій наступ на українське підпілля УПА. Пізньої осені 1946-го розлетілася звістка, що «Бурлачка» потрапила в засідку в греко-католицькій плебанії в Кракові. Ось що про сам факт арешту пише її шкільна та підпільна товаришка Марія Савчишин, псевдо «Марічка» в «Літописі УПА», том 28, на ст. 128: «На приходстві УБ (ужонд безпеки) зробило «котел», впускало в помешкання всіх, хто приходив, але нікого не випускало. Двері відчиняв убіст і, коли свіжа жертва опинилася всередині, зараз їх замикав на ключ. Отже, ніхто не міг вирватися, остерегти інших. До вечора вдалося убістам затримати близько 15 осіб. Між спійманими була Людмила Кот, що походила з Перемишля і була моєю шкільною товаришкою».
Одразу після арешту в Кракові Людмилу було перевезено до Жешова. Тут під час допитів вона пройшла через незлічимі моральні та фізичні муки. Пекельні комуністичні слуги її катували з найогиднішим садизмом. Знущаннями та побоями калічили її ніжне жіноче тіло. Вродлива дівчина, як розказували очевидці, усі удари зносила героїчно, була взірцем поведінки для всіх політв’язнів. Усі приниження душила у своїм серці.
Вона зрозуміла, що поляки як народ і комунізм як політична система виявляють свою надмірну жорстокість і злочинність особливо до українського народу. Польські прислужники були сповнені такої ненависті й шовінізму щодо українців, що ці почуття позбавляли їх будь-якої логіки, а, зокрема, від того були залежні і їхні чини. Це – факти, що напрошуються на складання великої чорної книги, або детективного кінофільму, щоби всі народи дізналися про тисячі вбитих і засуджених псевдо-судами в повоєнній Польщі.
Немає відповідних висловів у мові, за допомогою яких я зміг би передати мартирологію Людмили, а в ній — її високу жіночу мужність, із якою не зрадила підпільної присяги українському визвольному руху. Тільки за те, що ці люди прагнули волі для свого народу й обрали до неї революційний шлях, тортури для них вважалися нормою. Людмила була незламною, її не змогли зігнути. Вона навіть у тюрмі ціною власного життя захищала ідею визвольних змагань, як твердять свідки. Такою вона була скрізь і всюди, тому наше завдання — передати це знання наступним поколінням, а також подякувати тим, які ще залишилися живими, за бойовий подвиг і за терпіння. Вони реалізували споконвічне прагнення українського народу здобути незалежну державу й визволити народ з окупаційного ярма. Тож давно наспіла пора як безпосереднім ворогам, так і посереднім, які дорвалися до влади в сучасній Україні, вибратися з тенет цього наскрізь брехливого та підступного каґебістського міфу, який принижує героїчну славу УПА.
Самі слідчі казали, що тіло Людмили було відпорне на біль. A ув’язнені повстанці, дивлячись на знущання з неї твердили, що ця дівчина – із чистої української сталі: вона приймала терпіння як закон поневоленого народу. Це ж не були допити, а просто катування. Кати били її до втрати притомності, а тоді вкидали до камери-ізолятора. Були люди, які не витримували, попросту божеволіли, інші намагалися накласти на себе руки. Треба бути лише людиною, щоби справді зрозуміти той біль і те страшне горе, що переживала у своїх думках молода Людмила Кот. Військовий прокурор на суді домагався для неї смертної кари, її засудили до довічного ув’язнення, а згодом жінка була звільнена з в’язниці за амністією після десятилітнього ув’язнення. Вона відбувала покарання в найгірших тюрмах у Польщі, у тому числі у горезвісній тюрмі Фордонській. Треба сказати, що Людка, як ми її називали, навіть не любила про ці події розказувати, але коли була в доброму гуморі й удавалося видобути з неї якусь інформацію, то стверджувала: це – страшне жахіття. Його важко зрозуміти тому, хто не пройшов крізь двері того земського пекла.
Однак попри те Людмила завжди була оптимістично зрівноважена, енергійна й елеґантна. Уміла неправду про наші визвольні змагання заперечувати й доводити правду справжню. Вулицями Перемишля йшла вона з піднесеною головою, не виказуючи втоми навіть тоді, коли вже була хвора, не відчувалося в ній ні пригнічення, ані ідейної зневіри. Стоячи на містку корабля серед бурі, Людмила твердо вірила, що цей корабель не потоне в морі. Мабуть, ніколи не сподівалася, що колись удасться оприлюднити її переживання, переказати іншим, аби за її шляхетним прикладом прийдешні покоління могли зростати в любові до рідного.
Це неабияке вміння – бути собою в кожній ситуації без шкоди для справи, це – великий тріумф життєвого мистецтва. Уміти сказати «ні», коли обставини змушують до компромісу з власною гідністю. Обстоювати власні погляди в таких умовах, досягти до певної міри своєї мети — це справжнє геройство. Я подивляю таких людей і дивлюся з погордою на тих, які у вільній і суверенній державі не спроможні сказати: хочеш бути прем’єром, не каліч нашої мови, говори або йди геть сам, бо тобі допоможемо. Хочеш управляти освітою, бути міністром у суверенній Україні, то навчися шанувати національно-духовні цінності того народу, за рахунок якого живеш, або тікай геть, бо вивеземо тачках у прірву.
Я пам’ятаю, як п. Людмила після виходу з в’язниці зі страшно підірваним здоров’ям стала працювати в Перемиському відділі УСКТ. Я мав змогу з нею неодноразово розмовляти на різні теми. Колись вона мені сказала таке: «Чи дождуся я того часу, коли зможу виконати герб України й символічний прапор незалежної нашої держави?» А відтак, продовжувала: «Мені не дає спокою пам’ять про друзів, про їхні героїчні вчинки в лавах УПА. Боже, скільки їх було – прекрасних хлопців і дівчат, які вони всі були жертовні та віддані нашій справі. Усе це часто воскресає в моїй пам’яті, інколи й у снах. Усі ми повинні про тих людей пам’ятати. Я сама також пішла в УПА не з примусу й романтики, а з великої любові до України, і про своє рішення ніколи не жалію. Мені завжди здається: краще гідна й героїчна смерть, ніж негідний і підлий тріумф! Я свій вирок страшний зустріла спокійно. Бог мене помилував за мої молитви та велику любов до України».
Роман Павлище, майбутній чоловік Людмили, запізнав її, вийшовши з в’язниці, і з нею одружився. Народився він біля Любичі Королівської Томашівського повіту. Під час німецької окупації очолював воєводську торгівлю в Тернополі, а по закінченні Другої світової війни був головним директором Централі винайму фільмів у Вроцлаві. Працюючи на цій посаді, Роман мав зв’язки з різними воєводськими владоможцями Вроцлава, серед яких знайшлися й придатні для потреб підпільної діяльності УПА.
Підпільний сексот «Зенон» (Леон Лапіцький) доніс про співпрацю Романа з УПА, і чоловіка було заарештовано й покарано довголітнім ув’язненням. Так само, як і майбутня дружина, він вийшов на волю 1956 року. Роман сидів разом Мирославом Онишкевичем «Орестом», Петром Федоровим «Дальничем» і іншими у в’язниці у Варшаві. Можна сказати, що дивом залишився живим – його побратимів було страчено. Тому Людмила та Роман розуміли одне одного, переживши ті самі страхіття тюремної неволі. Ні він, ні вона не нарікали на свою долю. Було це нескорене покоління, вони навіть на свободі перебували під пильним наглядом спецслужб УБ. Обоє стали працювати. Людмила поринула у творчість, виготовляла мистецькі прапорці, відзнаки, шила народний одяг, із її витворів було влаштовано навіть кілька виставок. Вона професійно виготовляла майстерно гафти-вишивки, оздоблювала священицькі митри, декорувала емблеми для одностроїв лісничих, залізничників і військових. Оздоблювала декоративно книги. Було приємно зайти до її майстерні, яка містилася в центрі Перемишля, на вул. Тисячоліття. Вона завжди вітала присутніх лагідною й природною, тільки їй притаманною усмішкою. Й українці міста, і поляки шанували та любили її.
Роман, вийшовши з в’язниці, спочатку працював урядником у кооперативі, а потім — на українському підприємстві Ferrote у Перемишлі. У їхній сім’ї народилася донечка Єва. Згодом Людмила та Роман побудували собі в Перемишлі будинок. Здавалося, що в тому домі будуть вони в спокої доживати решту свого життя. Однак тюремні роки неволі все частіше давалися взнаки недугами. В організмі Людмили відчувався повільний занепад сил. Вона не здавалася, хотіла до кінця свого життя бути собою. Бути собою — означає відстоювати свою національну та жіночу гідність. Бути собою — означає бути автентичною гордою українкою, яка щиро ставиться до самої себе, до національних цінностей. Вона була в усьому такою – мала свою чисту здорову думку, уміла її відстоювати навіть у найважчі моменти свого життя.
У Перемишлі найбільших успіхів жінка досягла в провадженні молодіжного спортивного гуртка. У той час авторові цієї статті довелось очолювати цю організацію. Тому я був свідком того, що вона, попри тюрму, переслідування, пережиті тортури й страхіття, не ховала своєї любові до української дітвори, до національної культури, а, навпаки, демонструвала, і та любов була в неї якась така комунікативно-природна.
Із Людмилою навіть зустрітися було великою приємністю. Вона вносила в наше середовище таку добру, веселу атмосферу й теплоту! А вже з молоддю вона вміла майстерно нав’язувати дружбу нитками спільних зацікавлень. У багатьох випадках то були її ідеї, щоб з окремими мистецькими виступами не лише їхати в довколишні села, а й також у далекі міста, навіть у Варшаву. Вона відчувала потребу в такій діяльності. Своєю ласкавою усмішкою здобувала симпатію та прихильність оточуючих, а завдяки принциповій поведінці мала позитивний вплив не лише на нашу дітвору, а також на близьких друзів, серед яких пощастило бути й мені. Я мав змогу добре пізнати її талант і український патріотизм. Вона мала надто чисту душу, щоби нею кривити, вона не боялася відроджувати зв’язок між тим поколінням, яке зі зброєю в руках відстоювало честь нації, і тим, яке народжувалося в складних умовах польсько-комуністичної дійсності.
Досить згадати, що Людмила вміло й ефективно співпрацювала з Ярославою Поповською (музика), Наталією Ожибко (театр) і залучила до співпраці свою подругу Олену Лебедович-Кліш (1917-1988), яка імміґрувала до США й померла в Чикаґо. Вона, працюючи у Варшаві в підпіллі зв’язковою з дипломатичними установами, передавала відповідні документи УПА. Також Людмила Кот заохотила до співпраці в УСКТ Людмилу Богачевську-Близнюк (1910-1998), яка жила в Перемишлі й там похована. Для обох згаданих учительок, так само як для п. Кот, прокурор на суді домагався смертної кари. Вийшли вони на волю, як і Людмила, після десятилітнього ув’язнення. Їхню громадську роботу в УСКТ позитивно оцінювала тодішня генеральна секретар ГУ УСКТ Ольга Васильків (1919-1978), яка внаслідок переслідувань змушена була емігрувати з Польщі до Англії. Там, у м. Редінґу, вона померла й похована.
Життя — швидкоплинне, не завжди встигаємо подякувати багатьом людям, які заслуговують на вдячність. Час спливає невблаганно. Із віку у вік, із покоління в покоління намагаємося передати історію окремих постатей і подій. Ми повинні частіше згадувати про тих велетнів у нашій історії, які присвятили своє життя рідному народу. Мені згадалася лeгендарна Олена Степанів-Дашкевич, яка, так само як і Людмила, у молодому віці вступила до лав УСС, стала командиром жіночої чоти й завдяки своїй героїчній боротьбі залишилася в нашій пам’яті вічно живою та вічно молодою! Наталя Кобринська у своєму творі «Тихий куток» писала: «Гроза війни піднесла й над ним кривавий свій стяг. Багато впало тут жертв, наложив головою дехто з населення, багато полягло наших героїв стрільців, попала в полон Степанівна». Так попала в ганебно-жорстокий полон і наша ювілянтка Людмила Кот-Павлище та її близькі подруги. На волі, у тюрмі й опісля знову на волі із Людмили Кот, як і з Олени Степанівни, народжувалася невмируща легенда, і вони обидві займають почесне місце в нашій історії.
Людмила Кот-Павлище в УСКТ уміла надихати навіть деяких переляканих українців, які майже потай приходили до Народного дому в Перемишлі, бо боялися репресій. Поринувши думками в спогади, відчитую з пам’яті, немов із кінострічки, події та все пережите. Я входжу у внутрішній світ Людмили, яка не потребує реклами з-під мого пера, бо й так від цілого народу їй належиться вічна пам’ять і букети нев’янучих квітів та безліч заслужених компліментів. Вона серед когорти заслужених жіночих особистостей привертає увагу своєю скромністю й своєю величчю. За це їй – доземний уклін.
Мені приємно зазначити, що Людмила часто бувала в нашому домі й ми з дружиною також часто відвідували дім Людмили. Із тюрми вона повернулася до своєї мами, яка весь час жила в Перемишлі. Мені жаль було слухати її маму, як вона в зимові морози в нічній темряві й у дощові дні плакала під тюремною брамою, добиваючись побачення зі своєю донею. Як важко вона сама працювала та намагалася відправити хоча би раз на місяць посилку харчів своїй ув’язненій дитині.
Із болем інколи доводилося слухати, як стареньку маму ображала тюремна служба та як вона, бідна, очікувала кожної вістки, кожного листа з в’язниці від Людмили та, врешті, як вона мріяла про той день, коли повернеться з тюрми її доня. Глибоко задумуючись, після короткої перерви, мама Людмили казала зі слізьми на очах: і цей довгоочікуваний час мене врадував, ми знову разом.
Але недовго тривала спільна радість. Те марево зла, та недуга все частіше нагадувала про себе. Неочікувана лиха смерть прийшла 10 травня 1976 року й забрала Людмилу Кот-Павлище, яка була завжди вірна своїй родині, народові й Україні. І можна її смерть описати словами Юрія Яновського з твору «Чотири шаблі»: «Солдат на землю падає від кулі, його життя іще летить вперед» і додає сил жити й боротися за волю, бо «обов’язоком того життя є кликати далі в бій живих і ненароджених!»
Людмилу Кот-Павлище поховано на Перемиському головному цвинтарі на вул. Словацького. Із її могили немов струменить енергетика її славного духу, який закликає: любіть Україну! Так, любіть Україну тією любов’ю, якою вона її любила! Вічна тобі пам’ять, люба Людмило!

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply