Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Dec. 14, 2017

Державна мова, або знову колоніальне ярмо

Автор:

|

Лютий 16, 2017

|

Рубрика:

Державна мова, або знову колоніальне ярмо


Злісні збурення проросійських засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні, викликані законопроектом «Про державну мову» нагадують гніздо шершнів, якщо до нього наблизити якийсь патик — вони його нападають. В цивілізованих країнах такі закони вітають — подивіться на молоді країни, які виникли лише за останніх 25 років після розпаду тюрми народів СРСР та Югославської федерації. Винятком залишилися Білорусь та Україна. Там пропустили той момент із проголошенням незалежності, а за той час імперські пропагандисти зуміли не тільки «оговтатись», але й створити для української (і білоруської) мов ще безнадійніше становище, ніж вони мали за часів СРСР.
Це ми бачимо на вітринах газетних кіосків в українських містах, де існує засилля російських газет і журналів, а українські треба шукати з ліхтарем. Телевізійні програми, крім російських каналів із Росії, число годин російської мови на українських каналах перевищує українську у кілька разів. Таке враження, що коли Російській Федерації (РФ) не вдалося окупувати всю Україну, а тільки частину Донбасу та Крим, то вона приведе українців у лоно «руського міра» за допомогою мови.
Так виглядає, що захисники російської мови забули, що стало причиною анексії Криму й окупації кількох районів на сході України. Вони також ігнорують щоденні брутальні атаки ракетами на Авдіївку й інші прифронтові міста, від яких гинуть щодня невинні люди та захисники Батьківщини. Згадувати культуру Росії, а не звертати увагу на її щоденну аґресивну злочинність проти України та на переслідування директора єдиної української бібліотеки в РФ — є лицемірством.
Про актуальність прийняття законопроекту «Про державну мову» свідчить саме участь в ній не російськомовних героїв і захисників України (вони вже визначилися зі зброєю в руках, коли їх хотів «визволяти» Путін), але найманців у російських та капітулянтських власників телеканалів та інших їхніх ЗМІ.
Цікаво, що австрійський учений Міхаел Мозер, професор Віденського університету не тільки вивчив українську й є фахівцем з її історії, але й розуміє потребу в її законному державному статусі. В інтерв’ю «Радіо Свобода» (1.02.17) «Мовний закон спрямований на розвиток української мови», проф. Мозер по-науковому, в доступній формі для всіх пояснив потребу цього закону.
Того ж дня до цієї теми провела розмову з письменницею Ларисою Ніцой Наталія Влащенко у програмі «Люди. HardTalk» на каналі 112.ua. В очі (скоріше у вуха) кидалося те, що пані ведуча дуже нечемно переривала відповіді на свої запитання, якщо вони виразно не відповідали її поглядам.
«Дискусія» (а мало бути інтерв’ю, яке віч-на-віч триває 25 хвилин, на дуже відверті запитання, бо так є на в програмі Бі-бі-сі HardTalk, звідки й запозичена ідея) дуже швидко переросла у сварку, яку викликала ведуча своїм непрофесійним ставленням до гості.
Наталія Влащенко намагалася переконати п. Ніцой, що питання мови в Україні не актуальне, бо в опитуваннях його нема серед перших десяти проблем і тут же твердила, що воно «вибухове».
Слід віддати усю честь Ларисі Ніцой, що вона не дала себе вивести з терпіння, але обґрунтовано пояснила, чому українська мова повинна запанувати в Україні. Мені сподобалося, що вона дуже доречно, між іншими арґументами, назвала пам’ять за загиблими під час Голодомору-Ґеноциду, та на пам’ять про розстріляних представників української інтелігенції, котрі загинули лише тому, що розмовляли українською.
Ведуча на це мала зауваження, що німці також убивали євреїв, українців та інших. «Аргументи» п. Ващенко, у відповідь на аргументи п. Ніцой нагадували старий совєтський анекдот — в розмові американського туриста і совєтської людини. Іван запитав американця, скільки йому потрібно працювати, щоб заробити на нове авто. Той йому відповів, що якщо не думати про харчі й одяг, помешкання, то можна вже за три місячні платні мати нове авто. А коли Джон спитав Івана, а скільки місяців у вас треба працювати, щоб купити авто, то той відповів: «А у вас чорних вішають!»
Отже, часи змінилися, а совєтські люди збереглися навіть на телевізійних каналах незалежної України.
Слід визнати, що українським «винаходом» є те, що олігархи країни, яка окупувала її територію на сході, анексувала півострів, є не тільки власниками банків, величезного майна, але й власниками телевізійних та інших ЗМІ, які й займаються пропагандою «руського міра».
Участь декотрих українських журналістів і політичних діячів на кшталт Богословської, Шуфрича й інших в роздмухуванні антиукраїнської пропаганди щодо прийняття закону про державну мову є ганебним для країни, яка перебуває на 26-му році своєї незалежності. Закон про державну мову мав з’явитися зразу з проголошенням незалежності, бо ж мова є не тільки надбанням народу, але й найбільшим державним скарбом, пов’язаним із історією, культурою та самим нашим буттям.
Українські журналісти повинні б продовжити традиції таких видатних колег, котрі своєю творчою та політичною діяльністю не тільки стояли на найвищому патріотичному щаблі, але й багато витерпіли, а дехто й життям заплатив за свої переконання на благо країни, яка тепер уже зі зброєю в руках захищає свої кордони. Маємо за приклад Героїв України В’ячеслава Чорновола, засновника підпільного журналу «Український вісник», лауреата Міжнародної журналістської премії Н. Томаліна, Івана Дзюбу, автора найвизначнішого памфлету «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Ще одним зі згаданих Героїв України був один із найвидатніших поетів України ХХ ст. Василь Стус, котрий був літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас», яка під його опікою 509 разів вийшла українською мовою.
Список українських діячів, котрі гідно репрезентують обличчя української журналістики можна продовжити Євгеном Сверстюком, котрий видавав газету «Наша віра» та був президентом українського ПЕН-клубу. За свою діяльність із поширюванням самвидавних матеріалів відсидів в ув’язненні сім років) та п’ять років провів на засланні й історик Юрій Бадзьо. Журналістську діяльність в умовах підпілля доповнюють і самвидавні твори різноманітних жанрів поетів, що згуртувалися навколо Клубу творчої молодості 1960-х: Ліна Костенко, Алла Горська, Іван Драч, Іван Світличний, Микола Вінграновський та інші, включно з душею цього Клубу Василем Симоненком, автором незабутніх слів: «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину».
До продуктивних дисидентських журналістів можна зарахувати й Михайла Осадчого, автора повісті «Більмо», яка вийшла на Заході 1971-го і того ж року була перекладена п’ятьма мовами. Він був також редактором самвидавного журналу «Катедра».
А що вже казати про молодше від шестидесятників покоління, до якого входив Сергій Набока. Народжений у Росії, він став не тільки професійним українським журналістом, але й одним зі засновників першої нецензурної газети «Голос відродження». Набока був також автором циклу передач «Погляд ззовні», засновником і ґенеральним директором української незалежної інформаційної агенції УНІАР.
Українські сучасні журналісти також могли б рівнятися на своїх видатних співвітчизників — Сергія Грабовського, Віталія Портникова, Ігора Лосєва, Сергія Дацюка, Мирослава Поповича та багатьох інших, котрі могли б їм пояснити потребу та неминучість державної мови.
«Захисникам» російської мови, яку в Україні ніхто не переслідує і не думає переслідувати слід було б ближче познайомитись з історією України, її літературою, мовою та культурою. А початки української культури слід шукати вже в історичних артефактах, знайдених у вапняних печерах на Тернопільщині, датованих 7-5 тис. до Р. Х. Ними заповнені музеї в Кракові, Відні та й знайти їх можна в інших музеях світу. Незнання власної історії породжує такі твердження, які презентувала п. Ващенко.
Я переконаний, що коли б вона й інші прихильники «руського міра», котрі сидять по різних ЗМІ, прочитали б книгу «Розстріляне відродження» Юрія Лавриненка, яка вміщує зразки понад 40 класиків української літератури — жертв російської імперської політики, коли б ознайомились із долями шестидесятників і пізніших дисидентів, то Лариса Ніцой не була б змушена пояснювати їм потребу державної мови.
Та і шановному проф. Паничеві мало б вистачити пояснень Людмили Зіневич, доцента Технологічного університету, волонтерки, координатора «Безкоштовних курсів української мови в Чернігові», котра дуже просто й ясно обґрунтувала потребу закону про державну мову: «Процес русифікації триває, і комплекс меншовартості не подоланий, постґеноцидні синдроми ще не вилікувані. Україномовні в зросійщених південних, східних реґіонах, особливо містах, більше дивовижа, ніж норма, їм навіть на роботу влаштуватися складніше. Ці вивихи, спричинені тривалою імперською та совєтською політикою русифікації і злиття народів, час виправляти. Й особливу відповідальність у цьому покладаю на українську еліту — інтелектуальну, політичну, бізнесову, коли ця частина суспільства стане українськомовною, інші самі підтягнуть».
А поки деякі українські журналісти будуть керуватися пропагандистською «журналістикою» Кремля, доки віритимуть російській пропаганді про «фашизм», «розп’ятих дітей», «бандерівців», «карателів», «хунту», «переслідування» російської мови, культури тощо, то вони служитимуть російським імперіалістам. Такі «журналісти» не повинні працювати в ЗМІ України, бо вони займаються не інформацією, але брехнею і ворожою пропагандою. А якщо хочуть брехати, то нехай змінюють громадянство.
Схилятися перед культурою та мовою сусіди, яку творили значною мірою українці, а нехтувати культурою країни, в якій живеш, не знати, що історію на українській території започаткували ще доісторичні предки трипільці, є неграмотністю та неосвіченістю.
Українські журналісти мають керуватися любов’ю до свого та повагою до чужого, а цього можна досягти тільки тоді, коли ти знаєш ґрунтовно своє і добре обізнаний із чужим. А в цьому не тільки журналістам буде сприяти остаточне запровадження української як державної у всіх сферах життя країни. Ізраїлю запровадження державної мови 1948 року принесло стабільність, безпеку та добробут, то ж Україна вже має з кого брати приклад!

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...