Новини для українців всього свту

Thursday, Jul. 18, 2019

Чи здатні оліґархи в Україні повторити вчинок російського дворянства?

Автор:

|

Лютий 16, 2012

|

Рубрика:

Чи здатні оліґархи  в Україні повторити вчинок російського дворянства?

«У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, а у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер у нашій власній державі. Ми вже як нац­меншина, кожне мурло тебе може образити».

Ліна Костенко

«Записки українського самашедшого»

 

Шановний читач, певно, уже й сам здогадався, про який вчинок російської еліти йдеться. Справа в тому, що царський двір і дворянство до приходу Наполеона в Москву послуговувалися суто французькою мовою, а розмовну російську залишали кріпакам і нижчим класам російського суспільства. Про «прозріння» деяких дворян дуже переконливо пише Лев Толстой у своєму знаменитому романі «Війна і мир». Деякі російські дворяни 200 років тому переконалися, що, незважаючи на спільну з Наполеоном мову, спільних інтересів вони не мали.

Сучасні кремлівські наполеони дещо нагадують події двохсотрічної давнини, щоправда, тут відбувається не воєнна окупація чужої території, а економічна, інформаційна (точніше, дезінформаційна), ідеологічно-шовіністична. Мета ж залишається та сама — окупувати чужу територію й запровадити свої порядки.

Тепер можна лише теоретично припускати, що було би сталося з Росією, коли б Наполеон виграв війну, і чи російська мова була би колись узагалі такою, якою вона стала після перемоги над Наполеоном.

Отже, російській еліті, включно із царем, потрібно було страшної війни, яка вплинула б на її свідомість і її ставлення до народної мови. Слід іще запримітити таку «дрібницю», що становленню російської літературної мови сприяли не корінні росіяни, а ті, у жилах яких текла кров за походженням далека від російської. Пушкін, Гоголь, Блок, Лермонтов і десятки інших були тими громадянами Росії, які знали про своє неросійське походження, але були творцями російської новітньої літератури та патріотами своєї батьківщини, у якій народилися.

Саме цей факт упадає у вічі, коли сучасні російські наполеони (навіть у рясі патріарха) хочуть заслужити право на власне існування тим, що українці в Україні змушені вивчати мову окупанта й забувати мову своїх пращурів.

Оліґархів в Україні ХХІ ст.

(так звану еліту) споріднює із царською елітою ХІХ ст. те, що вони послуговуються не мовою народу, який збільшує їхні статки, але мовою окупанта, котрий уже понад 300 років бореться з народом, серед якого та коштом якого вони живуть. Тому й можливе твердження в романі Ліни Костенко, що «Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа». Саме цю нелюбов помічаємо щодня в міністра освіти, який готовий знову зробити з України Малоросію, у деяких міністрів і депутатів, котрі за 20 років не зуміли вивчити державної мови. Найсвіжішим доказом нетолерантності та нелюбові до української мови став спікер кримського парламенту В. Константинов, якого дратує те, що він на державній посаді змушений читати листи державною мовою, а коли би це від нього залежало, то він би українську в Україні взагалі заборонив.

Звісно, зараз не порівняєш стан української мови зі станом російської 200 років тому — протягом першої половини ХІХ ст. у Росії ще писали французькою. Відомий російський філософ-ідеаліст Петро Чаадаєв (1794—1856) свої «Філософські листи» написав також не російською, а французькою.

Сучасна українська мова — це не тільки мова Тараса Шевченка, але й мова першого у світі кібернетичного словника. Це мова не лише чудових сучасних поетів і письменників, а й науковців і техніків. І вмовляння, що нею важко розмовляти про техніку, мистецтво, медицину, — чистий блуд, бо українська діаспора користувалася й користується цією мовою в усіх галузях науки та техніки, культури й освіти.

Володимир Ільченко на сайті УНІАН 7 лютого 2012 року в розвідці «Хто навчив українців говорити, писати й займатись сексом» пояснює деякі аспекти становлення нашої мови, вказує на її пов’язаність з іншими мовами, що робить її надзвичайно привабливою та перспективною. Звичайно, українська мова буде розвиватися й без оліґархів, але в державному розумінні одна державна мова не тільки в державних інституціях, але й по телебаченню та радіо, у пресі сприяла би кращому порозумінню всіх верств населення, а це вплинуло б і на економічний розвиток і добробут кожної родини й людини в Україні! Досить придивитися до двомільйонної Словенії, яка процвітає економічно та культурно одною мовою, незважаючи на те, що й тут можна знайти «іншомовних» (щоправда, не російськомовних!).

Гасло «Україна без українців» може заохочувати лише шовіністів і їхніх прислужників, бо будь-яка мисляча людина може сама зробити висновок, що окупанти — чи то вже монголи, татари, москалі або німці — залишаються окупантами, і вони встановлюють свої правила та свої еліти, олігархів. У цьому переконалися ті, хто ще пам’ятає радянську дійсність. Історик і політолог Олександр Палій влучно зазначив, що «політика керівництва СРСР щодо України полягала в цілеспрямованих діях на знищення України як етнополітичної цілісності й українського народу як носія національної самосвідомості з метою навіч­ного закріплення території України під владою Москви» (О. Палій. Комунізм: час уже одужувати. — Газета «День», 7.2.2012).

Щоденна загроза кремлівських наполеонів Україні, постійні претензії до державної мови в Україні, до територіальної цілісності свідчать про те, що хоч червона імперія й зникла, але її ідеї намагаються втілити кремлівські наполеони. А здійснення їхньої мрії принесе не тільки кінець українській нації, а й оліґархам в Україні. Тому ставимо запитання: чи здатні оліґархи в Україні зрозуміти важливість підтримки української мови, української держави, у якій будуть панувати не імперські амбіції недорослих наполеонів, а людяність, гуманізм, без огляду на національну, релігійну чи расову приналежність, де всі будуть рівні перед законом. Щоби навіть літературний герой не мав причини висловлюватися, як у романі п. Костенко: «У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії».

Ліна Костенко ґеніально передбачила різних табачників, бондаренків, колесниченків, константинових, кивалових тощо, які мовби виконують президентську програму найбагатшого у світі кандидата на посаду російського президента Володимира Путіна, голови родинних статків на понад 130 млрд USD. Станіслав Ґоворухін, керівник виборчого штабу п. Путіна, оприлюднив деякі основні пункти його програми, які стосуються України. Українцеві відразу кидається у вічі вислів

п. Ґоворухіна, що «входження Криму до України є історичною несправедливістю щодо Росії та її народу». Правда, воєнну окупацію Криму голова путінського штабу відкидає, але пропонує ліквідувати Україну іншим способом, створивши «єдиний економічний, релігійний, культурно-історичний простір із Росією». Забув, певно, додати: «Із єдиним президентом Путіним»!

Чи потрібно більше доказів українській політичній еліті щодо того, що їй готує кремлівський Наполеон, якому вже мало європейської України — йому давай Євроазійський Союз? Утім, про те, чи думає він знайти в Китаї «рускоязичноє насєлєніє», яке би йому допомогло підкорити Китай і так переплюнути Наполеона Бонапарта, голова його виборчого штабу не згадує. Пан Ґоворухін наважився навіть погрожувати нинішньому президентові України: мовляв, якщо він не буде слухняним, то йому — кінець!

Програма кандидата в президенти Росії п. Путіна мусить привернути увагу провладної Партії реґіонів (ПР), бо вона передбачає кінець і її влади. Може, висловлені погрози Станіслава Ґоворухіна на адресу України відкриють очі й тим членам ПР, які не тільки толерують п’яту колону в Україні, а й активно з нею співпрацюють.

Передвиборча програма Володимира Путіна та вибрики п’ятої колони в Україні дуже актуалізують судження П. Чаадаєва в першій половині ХІХ ст.: «Мы существуем как бы вне времени, и всемирное образование человеческого рода не коснулось нас».

Йосиф Сірка

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...