Новини для українців всього свту

Monday, Aug. 26, 2019

Чи українці вже забули про свободу та гідність?

Автор:

|

Грудень 29, 2011

|

Рубрика:

Чи українці вже забули  про свободу  та гідність?

Коли пишу «українці», то маю на увазі не тільки діаспору, але й усіх громадян України. Перед самим Новим роком в Україні відбулися певні події, які б у цивілізованих країнах не лише коштували посад чиновникам, а й сколихнули б усю громадськість! Визначати напрямок розвитку країни — у деспотичне минуле чи цивілізоване майбутнє — повинна не одна людина, а все су­спільство, якого цей розвиток стосується. Але су­спільство може реаґувати тільки тоді, коли воно почувається вільним і знає, що таке гідність людини, гідність країни, гідність нації. І саме тут натрапляємо на запитання: чи вільні українці? Чи вміють або чи можуть користатися свободою слова, свободою руху, свободою совісті? Ті, які живуть у діаспорі, гадають, що можуть, але вони не завжди практикують. Проте в Україні ще й досі зомбують і заплутують людей оліґархічні засоби масової інформації та комуністи, яких немає кому поставити перед судом. Тому й чуємо щодня про «демократію», але не про свободу чи людську гідність, яку так нещадно нищить так зване незалежне судочинство, що в Україні демонструють «судами» над Ю. Луценком і Ю. Ти­мошенко.

Недавно по різних каналах телебачення передавали коротке інтерв’ю з юнаком із Сирії, який щойно пережив складну операцію. Він заявив: «Свобода й гідність — важливіші від хліба!» Це — слова пораненого учасника мирної протестної акцї в Сирії. Далі він сказав, що знає: ніколи більше не зможе ходити, але боротьба з диктатором, який наказав стріляти у власний народ, мусить бути переможною. Арабські країни, котрі повстали проти диктаторів — Туніс, Єгипет, Сирія, Лівія та Ємен, — досі посідають стабільне місце в міжнародних новинах.

Життєвий рівень і умови, у яких живе населення названих вище країн, ніяк не прирівняєш до України, бо й клімат у них — відмінний від українського. Порівнювати можна хіба багатих диктаторів і їхні родини й українських оліґархів і мільйонерів у Верховній Раді України (ВРУ), а також народний рух Помаранчевої революції та рух, який довів до повалення диктаторів у Тунісі, Лівії та Єгипті. Щоправда, сучасні можновладці в Україні намагаються всіляко паплюжити той рух, який зродив стільки надій на краще життя, на справедливість, на гідність. Саме гідність і свобода були тою рушійною силою, яка призвела до скасування сфальшованих виборів президента. Різниця між рухом в арабських країнах і українським якраз полягає в тому, що населення арабських країн іще вірить у перемогу свободи та гідності, а в Україні починають забувати про свободу, а про гідність уже перестали й згадувати.

В історії України можемо знайти чимало прикладів, коли люди задля свободи та гідності йшли на жертви, умирали від мук і терору в царських тюрмах, у сибірських засланнях, у комуністичних концтаборах, якими був усіяний увесь СРСР. Слід пам’ятати, що зробив царський режим з останнім кошовим отаманом Петром Калнишевським (1691—1803), який був героєм російсько-турецької війни, проте навіть золота медаль із діамантами не врятувала його від жорстокості царату, яку той виявляв до українців. Щойно 110-річного його помилував цар Олександр на далеких Соловках. А гетьмана Івана Мазепу (1639—1709) політизована російська Церква досі проклинає в храмах, які побудував великий борець за право України на існування.

Знущання царського режиму над генієм Тараса Шевченка (1814 —1861) знайшло продовження в іншому великому поеті — Василеві Стусові (1938—1985) і його ровесниках уже у відновленій імперії й під іншими гаслами, але з російським шовіністичним змістом. В Україні тисячі патріотів поклали свої життя на вівтар свободи, а не на імперський стіл з обіцяною ковбасою! Отже, «історично склалося», як «арґументують» вороги української держави та її мови, що українці століттями боролися за вищі ідеали — свободу й національну гідність!

Зараз ми натрапляємо на окремі групи або на осіб, які вболівають не за гідність узагалі, яка би принесла всім і соціальну справедливість, а за свої пільги, пенсії, за нижчі ціни, за нижчі податки тощо. Тут і бачимо відмінність між рухом в арабському світі за свободу та гідність і протестами окремих, ізольованих груп — пенсіонерів, «афганців», «чорнобильців», підприємців, студентів, котрі вболівають не за свободу й гідність загалом, а за власні вузькі інтереси, які можна було би задовольнити, змінивши всю окупаційну владу та її систему!

Сторонній людині кидається у вічі неймовірна байдужість отих 45,47 % виборців за кандидатку на посаду президента України Юлію Тимошенко. Байдужість до долі інших зміцнювала нацистський режим у Німеччині. Німецький теолог і президент Екуменічної ради церков Мартін Німолер (1892—1984) позитивно ставився до націонал-соціалізму на початку його виникнення, але вже з 1934-го опинився в концентраційному таборі Заксенгаузен і став борцем проти нього. Він визнавав, що Церква в Німеччині є відповідальною за захоплення влади націонал-соціалістами. Він відкидав злиття політичної орієнтації та релігійної приналежності (порівняйте зусилля кремлівських верховодів і патріарха Російської православної церкви на відновлення імперії — Митний союз і «Рускій мір»).

Висловлені думки Німолера актуальні в Україні саме зараз, коли сильну духом, але слабку фізично жінку, заарештовану та засуджену, демонстративно засуджують ще раз: ув’язнену — до ув’язнення! На таке не спромоглися ані німецькі націонал-соціалісти, ані московські енкаведисти. З історії CРCP знаємо, що людям, яким виходив термін 10—15 років, додавали нових 5—10 років, але ж це було за комуни, а не в «незалежній», «демократичній» країні!

Розуміння верховенства права українським президентом і його командою стало причиною непідписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, бо дії нинішньої української влади є брутальним порушенням не тільки судочинної цивілізованої системи, а й елементарних людських прав.

Хоча ті «справи» безпосередньо нас не торкаються, ми повинні затямити попередження Німолера: «Коли нацисти забирали комуністів, я мовчав, я не був комуністом. Коли вони соціал-демократів арештували, я мовчав, я не був соціал-демократом. Коли вони членів профспілки забирали, я мовчав, я не був у профспілці. Коли вони мене забирали, не було нікого, хто би міг протестувати!»

Саме «суд» над Ю. Луценком і Ю. Тимошенко є прикладом того, що може бути завтра, коли ми мовчатимемо сьогодні! Президент України міг би скористатися своїми можливостями й помилувати арештованих, але ж це може зробити тільки той, хто почувається президентом і усвідомлює свою відповідальність за країну, хто знає різницю між посадою президента й ґубернатора.

Щоденна брехня про «верховенство права», про те, що «історично так склалося», про небезпеку русифікації України, про «реґіональні мови» з метою русифікації всієї України є тою пропаґандою окупаційного режиму, якою українців отруюють протягом майже 90 років!

Відверту антиукраїнську окупаційну політику започаткував, на жаль, чинний президент України, який із «космічною швидкістю» став виправляти «зіпсуті» взаємини зі сусідом, котрий іще не збагнув, що доба імперій скінчилася, що ґлобалізація поглинає імперії. Швидкість, із якою президент підписав угоду про продовження перебування російського Чорноморського флоту в Севастополі, і майже дворічна тяганина щодо дешевого газу свідчать про оперативність глави держави тільки в одному напрямку — здачі національних інтересів!

Отак і сталося, що анальфабети в українській історії почали визначати подальший розвиток важко здобутої незалежності. Тому й не дивно, що заперечення визвольного руху та Голодомору стало темою посадових осіб, які безкарно нехтують Конституцією України та провадять окупаційну політику, започатковану більшовицькими головорізами, руйнують не тільки українську державу, а й націю. Нахабство окупантів досягло кульмінації у висловлюваннях «народного представника» від Партії реґіонів Ю. Болдирева, який відверто закликає до розбиття територіальної цілісності України. Дивує лише, що ані Генеральна прокуратура, ані Служба безпеки України, ані керівництво правлячої партії в країні, як, зрештою, і сам ґарант Конституції, досі не зайняли позиції щодо кримінального заклику представника партії влади! Гадаю, що недоведений «злочин» Ю. Луценка і кримінальні бажання Болдирева навіть до порівняння не годяться.

Саме зараз потрібно було би перевидати книжку «Окупанти без маски» (документи з архівів КДБ), оскільки окупанти стають дедалі нахабнішими. Найкращим доказом окупаційного стану в Україні є те, що пан Янукович на посаді президента не в змозі змінити міністра освіти, який своєю антиукраїнською діяльністю відверто став на шлях служіння імперським амбіціям своїх ідейних керівників у Кремлі. Хіба не лицемірство — те, що Табачник колись зачитав пропозицію у ВРУ щодо прийняття закону про визнання Голодомору Ґеноцидом українського народу, а зараз на посаді міністра вилучає твори про Голодомор зі зовнішнього незалежного тестування? «Історик» Табачник повинен би знати у ХХІ ст., що архієпископ Англіканської церкви в Кентербері Ґордон Ланґ ще 1934-го казав перед палатою лордів про 6 млн померлих від голоду в Південній Росії (тобто в Україні). І замовчувати перед підростаючим поколінням українців цей факт — злочин не тільки проти українців, а й проти людства!

Окупантам удалося деморалізувати багатьох людей в Україні, удалося розбити єдність і поділити на численні партії та групи все населення. Приклад арабських країн нам нагадує, що диктаторів і окупантів можна позбутися тільки тоді, коли боротися за свободу й гідність для всіх. І з визволенням від окупанта, диктатора процес становлення нового не закінчується, а щойно починається. І він матиме багато перешкод від умираючої системи та її слуг.

Слова арабського покаліченого юнака, який і надалі хоче боротися проти диктатора, про те, що свобода й гідність важливіші за хліб, повинні би нагадати всім в Україні, що Голодомор був не тому, що в країні не було хліба, а тому, що диктаторський більшовицький режим забрав хліб, аби знищити гідність українських хліборобів і їхньої інтелігенції.

Англійське прислів’я каже, що пекло від раю відділяють милі, а рай від пекла віддалений усього на один дюйм. Саме це слід пам’ятати, коли окупаційна влада обіцяє поліпшення вже сьогодні, а на увазі має закріпачення вже завтра, бо втратити свободу можна значно швидше, аніж її здобути.

Прикро, що країна, територія якої є колискою цивілізації, нині стала зразком свавілля можновладців, місцем, де панує не закон, а політична помста, дикий капіталізм, ненависть до опозиції, до ближнього. Тисячі церков і християнська віра в Україні не сприяють тому, щоби любити ближнього, бо й серед них ведеться боротьба не за душі, а за територію, за сферу впливу. Італійці на руїнах Римської імперії заснували цивілізовану країну, а окупанти на території трипільців та скитів руйнують не тільки залишки цивілізації, а й знівечені довголітнім терором душі та гідність, рештки того, що тут залишилося ще з доісторичних часів!

 Йосиф Сірка

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...