Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 18, 2017

Чи російська мова справді притуплює український інтелект?

Автор:

|

Січень 19, 2017

|

Рубрика:

Чи російська мова справді притуплює український інтелект?

Девочка, ты меня притесняешь

Йдеться не про чужинців, котрі вивчили російську, щоб нею читати та спілкуватися. Йдеться про тих, хто проживають в Україні, але її мова для них «недоступна». Цим вирізняється преса олігархів, для більшості котрих українська залишається чужою. У будь-якій цивілізованій країні вони мали б проблему, але не в Україні, де магнати контролюють не тільки фінанси, політику загалом і мовну політику зокрема.
Не маю нічого проти російської мови, але мене дивує, що на російськомовних телевізійних каналах, чи на радіо майже ніколи не запрошують україномовних. Так створюється враження, що всі в Україні знають і розуміють російську, а вживання української для російськомовних українців недоречне, бо вони не тільки не розмовляють державною, але й не розуміють її. Чи це справді так?
Гадаю, головна причина тут — глибокі корені шовіністичного виховання до «світової мови», яка замінить усі інші. Якщо б СРСР не розпалася, то про мови союзних і автономних республік через сто років і не згадували б. Їх замінила б одна «світова» російська. Хіба не така доля спіткала десятки народів, які в Московській державі зникли назавжди? Ще з часів від російських царів практикувалося: куди ступила нога московитів, там одразу ж накидали й російську мову.
Постійні дебати про двомовність в Україні — штучне підживлення імперських сподівань на нову колонізацію держави, яка століттями живила та допомагала розбудовувати Російську імперію. Часто чуємо «аргументи» про двомовність у Канаді, чи Бельгії, але ніколи не згадується про те, що йдеться про рівноправні етнічні групи, які споконвіків жили (а в Канаді — переселилися) на ці території. Тут вони жили своїм етнічним життям, і так історично сталося, що опинилися в одній державі. Але між ними майже завжди панувало порозуміння, яке стало базисом для спільної держави.
В Україні ж російськомовні не є корінними мешканцями. Вони окупували житла вимерлого через штучний голод українського населення. Пізніше до них долучилися зайди, котрі працювали в потужній промисловості, розвиненій в Україні. За цими робітниками та селянами слідували партійні кадри російськомовних більшовиків, котрі й запроваджували повзучу русифікацію.
«Проблема» двомовності створюється штучно, щоб оминути Конституцію, де ясно сказано, що державною мовою є українська. Президент Порошенко мав вже два роки часу, щоб своїм підписом ліквідувати цю проблему — скасувати закон Ківалова-Колесніченка (КК). Замість цього, він «підлив олії у вогонь»: мовляв, більшість вояків на фронті розмовляє російською.
Не сумніваємось у патріотизмі російськомовних українців. Однак, не переконані, що коли б Олександр Турчинов підписав парламентське рішення про визнання не чинним закону КК, то добровольці не встали б на захист Батьківщини. Бо ті, хто поклали свої життя й зараз вмирають за Вільну Україну, керувалися не антиукраїнським законом, а патріотизмом.
Дехто стверджує, що двомовність в Україні буде проявом демократії. Та демократія полягає не у двомовності, але у відповідальності та дотриманні законів, в т. ч. Конституції, де зазначено, що державною мовою є українська.
Якщо людина не володіє державною мовою, то стає радником, але не міністром, чи державним службовцем. В Європі немає країни, де б цей принцип порушувався, та в Україні таке «новаторство» запровадили з приходом до влади п. Порошенка.
Мене дещо вразила передача Олександра Лащенка, ведучого «Радіо Свобода» за 12 січня ц. р. з письменницею Ларисою Ніцой, котра заявила «Наша влада не стоїть на захисті української мови і прав україномовних».
Гостем у ще був публіцист Юрій Володарський, як представник російськомовних. Мені важко повірити, що п. Володарський, котрий народився у Києві, живе й працює в Україні, не знає української. Я впевнений, що він здатен не лише розуміти, але й дискутувати українською, та він не цього зробив.
Незважаючи на спроби ведучого та п. Володарського домогтися від п. Ніцой визнання, що тема державної мови зараз не на часі, бо держава зараз воює, однак сталося протилежне. Письменниця обурилася, що в столиці України у супермаркеті з нею демонстративно спілкувалися російською.
Лариса Ніцой наполягала, що в Україні конституційно затверджена державною мовою українська і стосується в т. ч. сфери обслуговування громадян України. Аргумент п. Володарського базувався на приватній власності, мовляв, крамниця приватна, то мову спілкування визначає власник.
Я прожив понад 31 рік у Словаччині, яка має також національні меншини. Цю країну можна порівняти з Україною. Колись там у вищих колах панувала тільки угорська мова, словацька отримала свій статус завдяки поетові Людовітові Штурові (1815-1856), авторові словацького мовного стандарту.
В часи Чехо-Словаччини у 1918-1939 і 1945-1993 рр. ця мова була державною на словацькій частині республіки. Після проголошення самостійної Словацької Республіки 1993-го з’явилася короткочасна проблема з національною меншиною угорців, мова яких дуже різниться від словацької. Українці, поляки, чехи таких проблем не мали, бо розуміли державну. На допомогу прийшов парламент, який ухвалив закон про обов’язкове вивчення словацької мови в школах, а депутатів зобов’язав виступати тільки державною. А в Словаччині відсоток угорців більший, ніж росіян в Україні. Є навіть словаки, котрі розмовляють угорською, але нікому навіть на гадку не спаде запроваджувати другу державну мову для «угромовних».
Юрій Володарський вважає не демократичним відсутність російської як другої державної. Це нагадує публікацію його краянина Валерія Марченка (1947-1984) «Київський діалог», в якому автор дискутує про русифікацію, українську мову та культуру зі своїм знайомим Аліком, котрий також виріс у Києві і ніяк не міг втямити, навіщо потрібна боротьба за відновлення забутих традицій, поширення рідної мови (він назвав це «насадженням», сучасні кремлівські пропагандисти це називають «насильною українізацією»), врешті, за самостійність.
У статті п. Марченка 1972 року подане драматичне становище української культури й мови в обставинах повзучої русифікації. Двоє молодих киян — свідомого українця, котрий розкриває страшну картину знищення національної культури й мови, починаючи з 1929-го, та «малороса» Аліка, котрого все влаштовує.
За свої переконання молодий п. Марченко (йому було всього 25 літ) відбув шість років колонії та два роки заслання. 1981-го він повернувся до Києва і продовжував боротися за права людини та право існування української мови. 1983 року він рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуєвським указом».
КГБ не забарилося з реакцією, Валерія Марченка заарештували, а в березні 1984-го його, важко хворого, засуджують до десяти років таборів і п’яти років заслання. Не помогли протести членів Гельсінської групи. 37-річний журналіст, перекладач, літературознавець і правозахисник пішов із життя.
Юрій Володарський також народився в Києві, закінчив Тартуський університет (Естонії), публіцист, оглядач літератури, що свідчить про те, що може і вміє трудитись, але, коли йдеться про українську мову, то тут у нього «прокидається» совєтське виховання, яке йому втовкмачило поняття величі імперської мови, від якої він не може відмовитися навіть у незалежній Україні. А це спричиняє нелюбов до української музики, надію на другу державну мову, запровадження якої чомусь він пов’язує з демократією. Експерт засуджує українських націоналістів, про яких знає лише з совєтської антиукраїнської пропаганди.
Гість студії обурюється, що не може слухати радіо, бо там аж 35 % української музики — «поганий продукт», але ж чому б не вимагати від радіо використання «доброго продукту». Численні перемоги українських виконавцях на різних фестивалях є свідченням високої якості українського продукту, якого так бракує п. Володарському.
Між іншим, Валерій Марченко наполягав, що радянський режим цілеспрямовано не давав українській літературі, мистецтву, кіно розвиватися і робити якісний продукт. А тепер продовжують гальмувати все українське бездушні олігархи та власники телеканалів, котрі пішли у владу, або її контролюють, щоб збагачуватися, щоб «купувати» суддів, адвокатів, поліцію, однак не для того, щоб вивести країну з колоніального ярма.
Тому й досі не засуджений жоден казнокрад, зрадник, котрий торгував інтересами держави й її суверенітетом. Режим, який турбується, як би не образити минулу колоніальну систему та не засудити тотальну русифікацію країни, не може називатися національним, бо він є свідченням колоніальної адміністрації.
Тому й бачимо зволікання з ліквідацією Закону КК, який був прийнятий із численними порушеннями. Верховна Рада проголосувала за його ліквідацію, але ухвалу не підписали, ні п. Турчинов, ні п. Порошенко. А Конституційний Суд України щось довго роздумує — може, і тут дехто сподіється нажити мільйони?
Отже, двомовність — не проблема, але вона штучно плекатиметься. Та якщо дотримуватися Конституції, а не кремлівської пропаганди, то говорити не буде про що. Бо закону мають дотримуватися всі, в т. ч. олігархи, україно- і російськомовні громадяни.
На 26-році незалежності слід, нарешті, збагнути, що підставлені українцям московські граблі у формі ідеї «спільної Русі», «спільної християнської віри», «спільної пролетарської держави», «братерства» (поки не захопили Крим та окупували схід України), нагадують біблійного Каїна, котрий убив свого брата Авеля. Зараз ці граблі називають «російськомовністю». І ці московські граблі будуть так довго бити по українському чолі, поки ми їх не знищимо.

Йосиф Сірка

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...