Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Aug. 17, 2018

Чи можна виграти вибори в заслужених шулерів?

Автор:

|

Січень 12, 2012

|

Рубрика:

Україна приречена «мажоритарити»: чи то обираючи половину Верховної Ради (ВРУ) за змішаною системою, чи то взагалі перейшовши за якийсь час, імовірно, після виборів 2012 року, на «чисту мажоритарку». Бо ж прагнення «партії влади» зробити це з посиланнями на досвід Великої Британії та США, на ґрандіозні успіхи «кучманоміки» початку 2000-х за часів змішаної системи, на менталітет українців тощо продиктоване не простою фанаберією — мовляв, ми ту Венеціанську комісію пошлемо куди треба! — а реальними обставинами вітчизняного громадського й політичного життя. Власне, нав’язливе намагання за будь-яку ціну пропхнути «мажоритарку» — це визнання того, що чинна влада просто не має іншого способу втримати під контролем ВРУ, навіть щедро «домальовуючи» собі голоси.

Як щиросердо пояснив телеглядачам «парламентський дириґент», «сто мандатів ми візьмемо за виборчими списками (це скільки ж треба голосів «намалювати», маючи рейтинґ 15—20 %?), а 200 з 225(!) — у мажоритарних округах». І все. І всім капець. Але — тільки за подібною системою. Бо за іншою — закриті списки чи відкриті, особливого значення немає — капець настане нинішній владі. З усіма відповідними наслідками.

Проте, повторю ще раз, це — визнання. І неабияке. Усі скарги на слабкість опозиції, на недоформованість громадянського суспільства, на недостатню зрілість виборців — мабуть, справедливі. Але навіть cьогоднішнього рівня потенційної активності й ефективності опонентів чинної влади цілком достатньо, щоб остання змушена була хитрувати, махлювати, намагатися обдурити Захід, заодно обгавкавши його словами з лексикону гебістських контрпропаґандистів радянського часу.

Бо ж якщо влада — настільки сильна, що може ні на кого не зважати, вона діє так, як у Білорусі: сонцесяйний президент у сталінському маршальському мундирі, ніякої багатопартійності й суто мажоритарна нижня палата парламенту. Або так, як у Росії, — будь ласка, конкуренція на виборах до Думи, невже не бачите, але ніякого Прохорова на чолі «Правого діла», ніякого ПАРНАСу. Причому все дуже демократично: процедуру порушили шановні панове, хто їм винен; ну, і виборчий бар’єр, звісно, — якомога вищий, щоби ніхто без повеління «самого» не проліз.

Поки що в Україні влада не може чинити за російським взірцем, бо програє парламентські вибори, хай навіть подвоїть потрібні цифри в протоколах лічильних комісій. За білоруським — також, бо ж тамтешня система прямо веде до панування одного-єдиного олігарха над усією країною, а хіба хтось зі спонсорів Партії реґіонів бажає такого розвитку подій?

От і маємо в підсумку в проекті «нової» виборчої системи неявний компроміс — як між олігархічними кланами, так і влади з громадянським суспільством і опозицією. Компроміс, зрозуміла річ, — вимушений, але реальний. Чого прагне владна команда, ідучи на такий компроміс, цілком зрозуміло. Не загострюючи суспільно-політичну ситуацію до стадії виходу на вулиці сотень тисяч людей, «намалювати» собі якщо не 100, то бодай 70—75 мандатів за загальнонаціональним округом, протягнути до ВРУ своїх «радикально-опозиційних» союзників-комуністів, як суворо вони погрожували самим собі 7 листопада (це ж які треба мати акторські дані!). А також «спалити» якомога більшу кількість опозиційних списків до парламенту, щоб отримати «бонуси» у вигляді додаткових голосів за рахунок роздрібненої та непрохідної опозиції, а головного удару своїм опонентам завдати в мажоритарних округах.

І при цьому не допустити в жодному разі здійснення однієї з основних складових сумнозвісної політреформи, про яку стільки говорилося, але потім слова чомусь пішли, як вода у пісок, і навіть лідери «робітничо-селянської» Соціалістичної партії геть забули про свою ж власну ідею — державного фінансування парламентських партій.

Чи треба спеціально наголошувати, що саме це має й уже мусило б у разі втілення в життя якщо не нівелювати, то істотно зменшити вплив великого капіталу на українську політику? Усе це супроводжуватиметься дуже гарними словами про потребу «свіжої крові» у ВРУ, «нових людей із новим мисленням», «молодих і енерґійних професіоналів» і так далі, і таке інше. А водночас, цілком імовірно, — шаленою, за допомогою всіх підкон­трольних владі мас-медіа, агітацією на користь «противсіхства». Мовляв, влада — смішна, вона — не страшна, нічого, ми її скоро переживемо, а от опозиціонери — то або нікчемна, або авторитарно налаштована, а тому небезпечна публіка. Тому всі демократи стрункими лавами мають приєднуватися до «противсіхів», і ця потужна партія партій ще колись у майбутньому себе покаже!

Воно й справді: десь, колись, у якійсь країні. Років так через сто… Бо ж досить поглянути на сучасну Росію, де «противсіхи» у багатьох реґіонах, зокрема в Москві, становлять більшість виборців, щоб осягнути масштабність наслідків подальшого втілення в Україні цього проекту. Власне, що більше за чинних умов стане «противсіхів», то легше вестиметься владі, то менше їй треба буде «розмальовувати» протоколи виборчих комісій: якщо голосувати прийде навіть 10—15 %, але правильно налаштованого електорату, все буде ОК.

Тим більше що ці 10—15 %, а ймовірно і 20—25 %, виборців усі демократичні цінності міряють «гречкою»: коли мені хоча й щось дадуть за мій голос, це означатиме, що народовладдя в Україні існує. Зрозуміло, в очах такої публіки ті, хто не під рукою бюджетного «корита», — то не політики взагалі.

 Сергій Грабовський, УП

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...