Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 15, 2019

Чи можна «образ ворога» змалювати добрим?

Автор:

|

Березень 21, 2013

|

Рубрика:

Чи можна «образ ворога» змалювати добрим?

«Якщо ми пишемо про ворога і його злочини в літературі, значить, для нас він ще не мертвий. Не мертвий він і доти, доки йому не винесено судовий вирок в Україні, навіть якщо на той момент не буде жодного злочинця, а тільки спадкоємці комуністичних злочинів та ідеології».
Леся Івасюк «Вірусна профанація, або Літературний критик як cleaning service»

Цілковито можна погодитись із пані Івасюк і додати, що є злочини, які не підлягають термінові забуття, а до них належать діяння нацистів і більшовиків. І ті, й інші вчинили злочин проти людства. Тому й існує міжнародний День пам’яті (23 серпня) жертв тоталітарних і авторитарних режимів, ухвалений Європейським парламентом, який злочини нацизму та сталінізму поставив на один рівень!
Останнім часом в Україні, мовби наслідуючи Росію, починають вибілювати звірства тоталітарного режиму, який завдав нашій Вітчизні нищівних ударів у всіх напрямках. Марш із портретом ката українців і організатора Голодомору Сталіна в Харкові, боротьба комуністів в Україні проти української мови (депутат-комуніст Зубчевський відмовився використовувати державну мову на засіданні Комітету ВР), заборона місцевою владою в рідному селі Т. Шевченка прочитати його вірш «Розрита могила» — це є останні свідчення того, що Україна окупації не позбулася!
До цього «відлуння» антиукраїнської боротьби я би зарахував і публікацію Яни Дубинянської «Образ ворога, або «Антисовєтчина» як bon ton» (УП, 11.3.13). Стаття п. Дубинянської, письменниці, журналістки, літературного критика, є свідченням того, що навіть високо інтелігентна й талановита людина не завжди здатна позбутися «совєтського» вливу, який, може навіть нехотячи, сама й задокументувала.
Посилаючись на цитати з творів відомих сучасних письменників Ю. Винничука, О. Забужко, Ю. Комаєва, В. Лиса, М. Матіос, Г. Пагутяк, В. Шкляра, п. Дубинянська доходить висновку, що «коріння образу ворога в сучасній українській літературі, хоч як це не парадоксально, — у літературі радянській із її чітко розставленими ідеологічними акцентами. Спокуса перевернути пісочного годинника, зробити усе навпаки, послуговуючись тим самим інструментарієм, надто сильна, щоб її уникнути».
Звісно, критик має право вибирати цитати та «посилювати» свої міркування, але я вважаю, що коли би пані критик приглянулась до історичної епохи, у якій відбуваються події у творах згаданих авторів, то вона би, може, помітила, що автори ще «гуманно» поводилися з «ворогами-образами» у своїх творах.
70 років українські письменники не мали змоги подавати будь-який образ ворогів України й українців. Дозволені були описи постатей, ворожих не до людей, а до влади: контрреволюціонерів, білогвардійців, петлюрівців, упістів, німців, бандерівців! Така ситуація тривала десятиліттями, а хто лишень пробував згадати про людські права українців — потрапляв на Сибір, Колиму, Зелений Клин чи ще деінде, у совєтські концтабри, яких були сотні на території всієї імперії СРСР (Андрій Микулин. Концентраційні табори в Совєтському Союзі // Бібліотека українського підпільника. — Сер. 2, ч. 2, 1958, 228 с.).
Певно, що шановній письменниці-журналістці відома доля «Розстріляного відродження», молодих поетів, письменників і інтелектуалів шестидесятників! Тому слід було починати шукати «коріння ворога» саме в тих часах і діях нелюдського режиму, який винищив українську інтеліґенцію, українську православну Церкву, українську історію та мову.
Коли б автор статті «Образ ворога» хоч поверхово ознайомилась із частиною документів про Голодомор, то зрозуміла би, що будь-які цитати зі згаданих нею творів будуть виглядати дуже «блідими» й гуманними, порівняно з трупами людей, померлих від голоду, холоду та масових розстрілів. Уперше про злочини НКВД у концтаборах повідомив німецький більшовик К. Альбрехт у своїй книзі «Зраджений соціалізм» (Karl Albrecht. Der verratene Sozialismus. — Berlin-Leipzig, 1938). На жаль, у світі цього автора не трактували поважно, оскільки нацисти використали його як пропагандивний матеріал проти СРСР. Ішим автором шокуючих картин масових розстрілів людей енкаведистами та нацистами є Михайло Селешко, який був перекладачем Комісії дослідів злочинів НКВД у Вінниці 1937-1937 (Михайло Селешко. Вінниця : Спогади. — Нью-Йорк—Торонто—Лондон—Сидней, 1991. — 212 с.).
Зазвичай в Україні «забувають» про тих перших, хто постійно вимагав визнання та засудження Голодомору, а ними була українська діаспора в США й Канаді. Першими науковими доказами існування організованого більшовицьким режимом Голодомору в Україні були американські вчені Роберт Конквест і Джеймс Мейс, одним із перших 1933-го про голодну смерть в Україні писав англійський журналіст Ґарет Джоунс.
Із-поміж найновіших видань слід згадати журнал «Голодомор», який видає Р. Сербин у Монреалі, розслідування Олександра Мотиля в США та документальний фільм українсько-канадського режисера Ю. Лугового Genocide Revealed, який здобув широке визнання та безліч нагород.
Якщо будь-яка людина ознайомиться лише із частиною документів про злочинні дії окупаційної комуністичної диктатури в Україні та спогадами тих, що пережив усе те, то вона ніколи не наважиться закидати авторам художніх творів тенденційне змалювання справжніх ворогів українського народу.
Гадаю, що талановита журналістка Дубинянська повинна поїхати по селах і містах східної та південної України, де досі бовваніють пам’ятники катам українського народу. І можна лише пошкодувати про те, що письменниця не спромоглася «повчити» своїх колег, як писати, щоби в Україні всі зрозуміли, що тоталітарне зло, яке знищило українську державу, українську Церкву, українську інтелігенцію, не можна допускати до влади. Відома цитата: мета виправдовує вчинки – була би доречнішою, аніж критика щодо переборщення «образу ворога», бо саме замало неґативу про совєтську епоху в медіа та в художніх і історичних творах.
Інша інтерпретація «образу ворога» викликає підозру в тому, що автор потурає злочинам й існуванню пам’ятників і використанню назв найнелюдянішого режиму, який коли-небудь існував на планеті Земля! Прем’єр-міністр Франції Клеменсо заявляв: «Ми не укладемо угоди з урядом Совєтів. Ми розглядаємо його як найжорстокіший, найбільш варварський із тих, які будь-коли спустошували будь-яку територію на Землі». А в Україні, у деяких областях, навіть після знищення 20 млн українців цього не збагнули. Толерування совєтської символіки та спроба відвернути увагу від нагальних проблем в Україні є типовим явищем досвідченої пропагандистської роботи «вічно живучого КГБ», який кидається на неіснуючі «утиски» російськомовних, на небезпеку з боку «націоналістів», на заманювання в Митний Союз. Українська література саме почала вставати з колін, і жодні художні засоби не повинні стояти їй на перешкоді, щоби вона могла донести правду про страшне минуле до читача. Головне, аби читач читав і дізнавався правду, яку приховували понад 300 років.
Отже, річ не в тому, який художній образ ворога, а в тому, щоби люди читали, щоби більше знали, а коли більше знатимуть, то й краще ухвалюватимуть рішення й удома, і на виборах.
Яна Дубинянська має рацію, що не слід брати приклад з «образів ворога», які створював саме совєтський режим в Україні, щоби паплюжити героїчну й патріотичну народну УПА. Ми вже знаємо, що енкаведисти переодягалися на повстанців і вбивали цілі родини, щоби викликати ненависть до УПА, щоби пересварити бандерівців і мельниківців. Вони не довіряли літературним «образам ворога», а «творили» їх злочинними розстрілами невинних людей, порушуючи міжнародні конвенції.
Тепер, коли Україна знов опинилася в небезпеці й може втратити незалежність, п. Дубинянська вважає, що ворог уже помер, вона твердить: «Прикро не лише те, що історію в нашій літературі заступає ідеологія та міфологія, а на тренді — демонізований образ ворога. Прикро, що це образ мертвого ворога. Він уже «згинув, як роса на сонці». Чи справді згинув?
Ще одне питання порушила Яна Дубинянська — єврейське, мовляв: «Без помітної частки антисемітизму немає справжньої «антисовєтчини»; на жаль, це факт». Із тексту статті можна зрозуміти, що п. Дубинянська вихована на ідеології, яка заперечувала право на існування української держави, а ненависть до інших національностей чи релігій, зокрема тих, які не підлягали контролю КГБ, накидалася негативними прикметами чи образами.
Молода письменниця знає, що польська мова має слово «жид» для юдеїв, але іншої назви не знають і словаки, чехи й інші слов’янські народи. А на Закарпатті та на етнічних українських землях у Румунії, Словаччині, Польщі, Угорщині, Молдові також іншої назви не знали, допоки їх «не визволили» московські окупанти та не замінили «погане» слово «жид» на «єврей».
Українці дуже добре розрізняють між жидами-евреями тих, хто був за УНР, хто боровся в лавах УПА за Україну, і тих, хто організував Червону армію й хто сприяв окупації України, хто допомагав організувати Голодомор. Тому не слід шукати антисемітизм там, де його немає. Саме з української землі вийшов чи не найбільший єврейський письменник Шолом Алейхем і засновник сіоністського руху, прихильник української мови ще за царату Жаботинський, і саме на українських грошах вперше за роки поневіряння прихильників Сіона з’явився текст івритом!
Зрештою, українці дуже добре розрізняють жидів-євреїв Рабиновича і йому подібних, які бачать Україну лише як джерело прибутку, і Мойсея Фішбейна, видатного українського поета, лауреата літературних премій, який не тільки бореться за чистоту української мови, а й розвиває її. Цього би ніколи не було, коли би в Україні існував антисемітизм. Зрештою, участь у владі та політичних партіях євреїв є свідченням лояльності українців. Тож не слід шукати в українській літературі те, чого немає, бо інакше це створює враження, що хтось хоче знову відвернути увагу від головних проблем, які є важливі для всіх українських громадян, а не тільки для окремих етнічних груп.
Яна Дубинянська, безперечно, – талановита і здібна письменниця та журналістка, яка вміє аналізувати, але, на жаль, і маніпулювати теоретичними міркуваннями, котрі лише підтверджують, що комуністична ідеологія в Україні й далі впливає навіть на молодих літераторів, від яких можна було би сподіватися іншого.
Викликає здивування й той факт, що, як зазначає «Вікіпедія»: «Критики часто не можуть надати жанрове означення деяким творам, відмічаючи, що Дубинянська, яка пише на межі фантастики, містики і психологічної прози або на перехресті любовної історії, горору, містики, студентської прози, сатири, узялася за тему, якої би можна було сподіватися від якогось члена КПУ. Саме ця партія як спадкоємниця тоталітарної системи, десятиліттями (починаючи Хрущовим) твердила, що Компартія була чистою, але окремі вожді були то деспотами, ворогами народу, то чимось іншим — аж до розпаду тоталітарної системи, а з нею й «імперії зла», як, влучно, її назвав президент США Рональд Рейґан».
Українські медіа зробили би велику послугу не тільки молоді, а й старшому поколінню, яке не може повірити, що тоталітаризм був таким нелюдським, коли би масово оприлюднили статтю Сергія Грабовського «Сталінська міфологія «об’єднання України» (газета «День», 7.03.2013). Саме ця фундаментальна стаття може багатьом зняти з очей «більмо», яке перешкоджає декому побачити справжній «образ ворога» не тільки українців!

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...