Новини для українців всього свту

Thursday, Dec. 12, 2019

Чи можливий неофеодалізм у ХХІ ст. в Україні?

Автор:

|

Грудень 01, 2011

|

Рубрика:

Чи можливий неофеодалізм  у ХХІ ст. в Україні?

Дай, Боже, нам своєї сили

І мужності своєї дай,

Щоб ми від зла оборонили

Себе і свій стражденний

край.

Із пісні Г. Татарченка

на слова В. Крищенка

у виконанні О. Білозір

 

Щодня читаємо та чуємо з мас-медіа: продали, підписали, уклали угоду, домовилися тощо, коли йдеться про розпродаж державного майна, коли йдеться про вчинки державних посадовців, які керуються переважно власними інтересами, власним добробутом, але не добробутом тих, хто законно має право обирати. Ще не так давно можна було чути: Віктор Янукович домовився в Москві, Микола Азаров підписав у Москві, а стосовно Європейського Союзу не чути ані про домовленості, ані про підписування. Український парламент «піаністи» та «дириґент», який помахом руки сиґналізує «народним обран­цям», як голосувати, перетворили на світове посміховисько, бо саме з парламентаризмом ці методи «голосування провладної більшості» не мають нічого спільного.

Парламентаризм полягає в тому, що обрані представники парламенту намагаються захищати інтереси своїх виборців, і в ньому не може бути спадковості, хоча трап­ляються випадки, коли батька наслідує син чи донька на політичному полі. Оскільки кожен член парламенту представляє виборців певного виборчого району, парламентаріям доводиться шукати тих, із ким вони можуть найбільше здобути для своїх виборців — отак і постали групи та партії, які узагальнюють очікуване в програми, котрі потім пробують просувати в закони.

Цілковито інакше склалося в Україні. Тут депутати пройшли до парламенту за списком однієї партії, а коли «трапилася фінансова нагода» — відскочили на підтримку противника, отже, пішли проти волі виборця, який обирав партію за певну програму! Та ще й інші «нововведення» в сучасний парламентаризм запровадили в Україні: депутати, порушуючи існуючу Конституцію, спочатку «перескочили» через конституційну заборону творення коаліції та створили «владну більшість»! Але й того було не досить — вони продовжили своє «життя» без законних виборів, які могли би їх усунути від подальшого продажу інтересів своїх виборців. Таким чином, український «парламентаризм» перетворився на «присадибну ділянку» правлячої партії з її одною четвертою виборців і її президента. Отак і склалося, що з допомогою неконституційної (або перекрученої) більшості у Верховній Раді України (ВРУ) змінили Конституцію та передали всю владу в одні руки президента, за якого не проголосувала й половина виборців.

Від часу зміни Конституції одна особа перетворилася на феодального ватажка, який став відповідальним за уряд і його дії. Але річ навіть не в цьому, бо знаємо з прикладу, що одна людина може запровадити реформи, якщо має хист і бажання та відповідних професійних політиків. І саме тут помічаємо в Україні початки неофеодалізму, коли люди обіймають посади не за їхніми здібностями, а за їхнім майном. Отак один із маґнатів мас-медіа стає головою Служби безпеки, власники банків, великих капіталів стають міністрами, ґубернаторами, не кажучи вже про ВРУ як клуб багатіїв, які мають офшорні фірми на Кіпрі чи на якихось екзотичних островах, що допомагає їм у вивезенні капіталу, щоб уникнути сплати податків! Конституція України порушується щодня тими ж силами та службовцями, які мали би наглядати за її дотримуванням. Дуже переконливим у цьому сенсі був недавній виступ

Ю. Болдирева, народного депутата від Партії реґіонів (ПР), який відверто обстоював розчленування України, незважаючи на те, що, згідно зі ст. 2 української Конституції, «територія України в ме­жах існуючого кордону є цілісною й недоторканною»! У будь-якій країні за такі висловлювання, які собі дозволив цей представник «п’ятої колони», у нього би забрали мандат депутата, а в Україні його безкарно слухають, ще й на телевізійні програми запрошують! Це означає, що він висловлює бажання не одного хворого на імперську хворобу.

Українці разом із їхньою мовою належать до найстаріших цивілізацій планети, і дивуєшся, коли у Швейцарії щодо будь-яких змін у політиці, яка стосується ширшого кола країни, проводять референдум, а в Україні президент може сам дозволити 25-річне перебування окупаційних військ на території країни як військової бази. Історичну подію підписання угоди щодо напрямку розвитку — до Європи чи до Азії — вирішує одна особа! Невже ж усі звикли, що «козли» або «бидло» вже не є образою, але «історично так склалося»?

Під сучасну пору мало є таких країн, де би все вирішували тільки королі чи президенти, а в Китаї та на Кубі вже й не ґенеральні секретарі визначають політику. «Непомильними» та «наймудрішими» залишилися нині у світі тільки північнокорейський «вождь» народу та незамінний прем’єр-міністр Російської Федерації (РФ) Володимир Путін.

Балачки декотрих депутатів із ПР про поділ України, про запровадження другої державної мови, про спроби обме­жити українське слово по радіо та телебаченню, демонстративне вживання російської такими «народними обранцями», як Єфремов, Бондаренко, Колесниченко й деякі комуністичні «борці за справедливість для народу України», є доказом того, що для них Україна існує лише як дійна корова, а її закони мають оберігати саме їх, а не український народ.

Пан Болдирев, напевно, мріє про феодальний поділ України на князівства, які бачить у майбутньому в РФ, а тоді він би міг розвинути свій «ґеніальний» поетичний талант.

Пан Порошенко, який брав участь у представницьких вечорах посла РФ в Україні, приурочених до 65-ї річниці Нюрнберзького процесу, виказав своє обурення щодо висловлювань депутата Болдирева, але це не зашкодило тому назвати Галичину «наростом на тілі України». Дивує, що отакій шовіністичній вихватці пана Болдирева навіть дипломатично не відповів організатор вечорів — посол РФ. Дипломат мав би знати дипломатичну етику й не повинен був залишити без коментаря антидержавну аґітацію на ним організованій вечірці, бо його мовчанка означає згоду із цим представником «п’ятої колони» в Україні.

На вилазку чергового російського націоналіста не зреаґував ніхто з українських парламентаріїв, а потрібно було, бо їхнє нахабство вже набуває нестерпних розмірів і хамства, що спричиняє не тільки політичну нестабільність, а й національну ворожнечу. Значущим є той факт, що не українські «буржуазні» націоналісти домагаються звільнити Україну від «п’ятої колони», а її представники висловлюють привселюдно свої мрії ліквідувати українську державу, а це вже вимагає громадянського обов’язку виступити не тільки проти таких висловлювань, але й проти таких горе-політиків, які аж ніяк не заслуговують на хліб за українські гроші. Своїми щоденними шовіністичними виступами представники імперської політики доводять те, що не Галичина є «наростом на тілі України», а вони самі є раковими клітинами на тілі Голодомором-Ґеноцидом замореної України, які слід вирізати й викинути далеко на Сибір, щоби там замерзли й не змогли повернутися.

Отже, про те, чи вже є ознаки неофеодалізму в Україні, — судіть самі, але новітніх феодалів тут розвелося забагато. Треба сподіватися, що «моя хата скраю» припиниться, бо новоспечені феодали можуть «проковтнути» й вас із хатою, а тоді потрібно буде знову сотні років звільнятися від пут кріпацтва, яке «братній цар» уже раз «дарував» українцям.

До свідомості 20-літніх громадян, які народилися вже у вільній Україні, повинно дійти те, що навіть їхні батьки за них, дорослих, не вирішують, яку професію вони хочуть мати, а не те, щоби за них хтось вирішував, у якій країні й на якому континенті їм жити! Дуже актуальним саме зараз стає прохання: «Боже, позбав мене друзів, а з ворогами я вже сам упораюся!»

 Йосиф Сірка

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply