Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, May. 23, 2019

Чи є в серцях українців Україна?

Автор:

|

Лютий 02, 2012

|

Рубрика:

Чи є в серцях українців Україна?

Популярний зараз польський письменник, журналіст і драматург Януш Ґловацький у своїй біографічній книжці Z glowy один із розділів присвятив проблемі «приниження». Зізнаюся, мене це здивувало, бо ця серйозна й прикра тема якось дисонувала зі стилем життя автора та його оточення, який у своїх мемуарах видався мені цинічним із типово польським «цваняцтвом». Утім, це не так. Розповідь Ґловацького сповнена ориґінальними, цікавими, подекуди — трагічними, спостереженнями й лиш подеколи переплітається з глузливими, іронічними мазками. Таке враження, що автор дуже хоче бути «суперсучасним», щоби, не дай Боже, не видаватися нудним.

Януш Ґловацький розглядає принижений стан людської душі насамперед на прикладі життєвих обставин письменників. На американському ґрунті (Вільямс, Фіцджеральд), де основну роль відіграють безжалісна американська конкуренція та гроші, і на зовсім відмінному — російському, але без аналізу цього явища саме в Росії. Тут згадуються Гоголь і Достоєвський, піднесені суспільством до небес, а згодом — зневажені й знищені морально. Далі, уже за радянських часів, таким прикладом служить доля Булгакова. І трохи несподівано — приниження вже не письменників, а «власть імущих» з оточення Сталіна.

Автор згадує трьох геніїв: Гоголя — тілом і духом українця, Достоєвського, у крові якого, як вважає дехто з дослідників, також заблукали прадавні українські ґени, і третього — Булгакова, так чи інакше пов’язаного з Україною. Гадаю, коли би Ґловацький розглядав проблему приниження в СРСР ширше, він би загубився в цьому бездонному морі зневажених письменників радянської епохи. Передовсім — українських.

Я зовсім не хотіла зупинятися на цій прикрій темі, якби не почула зворушливої й сумно радіопередачі до 120-річчя від дня народження нашого геніального поета Павла Тичини. Слухаючи її, пригадала розповідь моєї мами. 1940 року її, відому піаністку Галю Левицьку, запросили в Київ, у Спілку письменників, зіграти кілька українських творів, передовсім галицьких композиторів. Після концерту її відпроваджувало до готелю невелике товариство письменників, у тому числі Павло Тичина. Проходячи повз пам’ятник Тарасові Шевченку, він раптом зупинився, пригнув коліна й вигукнув: «Прости, Батьку!» Що то було? Каяття? Емоційний відрух під впливом щойно почутої музики? Треба визнати: як на ті часи, досить таки відважний.

Утім, мені завжди здавалося, що Павло Тичина своїми патріотичними віршами, зокрема з останніх літ життя, з яких, не розуміючи трагедії, шкільна молодь сміялася («Трактор в полі дир, дир, дир, ми за мир»), просто кпив собі з радянської дійсності. Отже, чи можна говорити, що більшість відомих людей у Радянській Україні, не тільки письменників, підкорялася ганебному приниженню?

Так, був страх, жахливий, постійно пронизуючий душу страх. Саме він принижував людське я, найвідчутніше, мабуть, у тих «власть імущих», які добре знали, що найменший хибний крок (або й без нього) призведе до їхнього кінця. І вони, виконуючи волю божевільного сатрапа, знищуючи мільйони людей розстрілами, тортурами, голодом, намагалися пригасити свій страх, але нічого не могли вдіяти з відчуттям приниження. І це приниження компенсувала злість. Злість до кожної людини, яка не хотіла боятися, думати та жити за наказом згори. На жаль, ця злість, передана нащадкам, збереглася. Варто придивитися до викривлених облич і виразу очей нинішніх українофобів, аби зрозуміти: не дай Боже!

То чому навіть зараз українці так принижено піддаються ідеології відкрито ворожих нам елементів? Чому стільки людей, не думаючи про наслідки, далі пхає свої голови в чужинське ярмо? Якось, ще в 1990-х рр., про такий стан в українському су­спільстві ми розмовляли з уже, на жаль, покійним професором Гарвардського університету, відомим орієнталістом Омеляном Пріцаком. Професор висловив думку, що нам бракує «азійськості». «Як? — здивувалася я. — Їхні орди товклися по наших землях протягом майже всієї історії, можна сказати — від часів енеоліту. Розселялися по всій землі, аж до Литви включно, залишили численні Татарини, Татарбунари, Печеніжини, де тепер живуть Манджуленки, осіли й гарно господарювали навіть біля самого княжого Звенигорода, а ви кажете: «бракує азійськості»?» «От власне, — погодився професор, — «господарювали». Азійськість в Україні забрала земля. Наша земля й почуття господаря на цій землі. За свою землю боролися, гинули, але не зазіхали на чужу. Любов до землі, до природи, її глибоке розуміння, створили мирну людину — «хлопського філософа», але мало відпорного до перфідії азійськості».

Я не погоджувалася з професором, уважаючи, що саме «почуття господаря» уявнює гідність людини. «Ви не гадайте, — казав колись нам із гордістю зовсім не заможний гуцул, — я собі ґазда!» І хоч його діти не завжди мали достатньо молока, бо його, як і сир, намагалися здати в «Маслосоюз», він вимагав до себе поваги.

Міністр єврейських справ УНР Моше Зільберфарб, пишучи 1919 року до Симона Петлюри листа, припускав, що поширення «азійського» більшовизму в Україні стримає передусім селянство. «Большевизм існує, — писав він, — це хвороба. Але большевизму не буде, тому що він не має коренів, особливо в Україні, де 84 % населення — це селяни». Помилився. Більшовизм розробив «геніальний» план нищення господаря й тим самим власної гідності.

За 50 років археологічних експедицій я добре надивилася на те, як принижували людей і їхнє «почуття господаря» в Галичині. Але не завжди це вдавалося. Рятував оцей, як казав Омелян Пріцак, «хлопський філософ», переважно не позбавлений гумору. «Пані, от ви мені скажіть, — запитував мене десь у 1970-х рр. на Сколівщині, лукаво посміхаючись, старий бойко. — Чому, як був-єм молодий, мама наварила мені баняк моркви, я її з’їв і біг-єм собі по росі, як по брильянтах. А нині маю нову хату, син — таксівку, а я ходжу з опущенов головов?» «Молодість була, пане господарю, — відповідаю, — молодість!»

«Е, пані, не хитріть! — засміявся бойко.

Галичину значною мірою від принижень рятувало вміння посміятися над кривдником, навіть у дуже скрутних ситуаціях. Висміяти ворога. Чи є якісь спеціальні дослідження походження галицького гумору, не знаю. Зараз полюбляють писати про вплив польської чи єврейської культури на галичан, часто забуваючи при цьому про українців. Так, ці впливи були. Це — нормально. Але все це відбувалося тут, на українському ґрунті. І, як би хтось цього не хотів, сама «українськість» є присутньою й у польській і єврейській літературі, і в музиці, і в живописі. Це ж стосується гумору. Моя бабця завжди любила собі «втяти розмову» зі знайомим євреєм — крамарем зі сусіднього будинку. Поверталася в доброму гуморі й переконувала усіх: «Це — надзвичайно порядна та дотепна людина! Це, прецінь, — австрійський жид!» (Ішлося не про етнічне австрійське походження, а про ментальність людей, яка склалася на наших землях протягом їхньої складної історії). А галицьке «прецінь» виключало всіляку можливість апеляції.

Тепер Україну позбавлено гумору. Того тонкого притаманного їй «рафінованого» гумору, який оберігав від принижень. Він пропав разом із «почуттям господаря» та з мільйонами страчених людей, насамперед інтелігенції. Нинішній гумор — вульгарний. Його в Україні десятками літ підмінювали «п’яними козаками». «Что такое козачество, — переконувала мене вчена-історик у Москві. — Это банда пьяных бунтовщиков, сброд с целой России». І такий «козацький гумор», на жаль, продовжує жити. Навіть наші артисти так звикли до ролей крикливої козацької «галайстри», ніби вони не вміли розмовляти й жартувати нормально та не було серед них високоосвічених козаків, які будували школи, церкви й, до речі, навіть у бій ішли нишком.

Ще «тріпається» своїми шоу «Одеса» та їй подібні, повторюючи, по суті, стиль радянського гумору (Клуб веселих і кмітливих, Штепсель і Тарапунька тощо), тільки розв’язніше та з домішками паскудства, запозиченого зі Заходу. Щодня та щовечора — одне й те саме на всіх програмах. Бійтеся Бога! Скільки можна?

Пані Ганна Герман мала претензії до ректора Поплавського за надто оголені сідниці дівчаток-танцюристок. Тож хочу спитати: а чим кращі, пані Ганно, російські й уже досить-таки несвіжі, перепрошую, зади?

Майже вся естрада, ба, навіть наші артисти, мавпуючи сусідів, — настільки стандартні, що їх важко розрізняти. Ви подивіться: ці ж рухи, кривляння, однакові неприродні обличчя. А замість пісень… Зжалься, Боже! Утім, це — рівень нашої влади.

Мені безмежно жаль наших справді талановитих співаків, більшість із яких просто втікає у світи. ( Згадую перші концерти Таїсії Повалій… Який голос! Як вона співала на концерті з Валентиною Степовою! А тепер «желает любви» з гейби вистрашеними очима). І це також — добре спланований спосіб приниження людей.

Та що там естрада! А наука, освіта, багатостраждальна перекручена історія, зашарпана мова й усе інше? Не хочу й згадувати Дмитра Табачника. Він добре грає свою роль. Концентруючи на собі гнів українського суспільства, що ледве животіє, він прикриває інших, які за той час досконало чинять ще підліші антиукраїнські дії, підключаючи всіх і все: від криміналу до Російської православної церкви. «Взять измором!» І поспішають.

Табачник примітивний у своїй ненависті до України, передовсім до галицької інтелігенції. Що він знає про Стефаника, Гординського, Труша, Горбачевського, Людкевича, Панчишина, Барвінських, Свєнціцьких і про сотні родин письменників, художників, архітекторів, економістів, кооператорів, які змушені були втікати на чужину, або інакше їх би винищили більшовики, як наприклад, відомого вченого й вельми лояльного до радянської влади Кирила Студинського. Уявляю собі, як би почувався Табачник навіть у товаристві гостей нашого дому, і не тільки українців. На жаль, Табачник — не австрійський жид. І заважає йому його комплекс і оця успадкована совєтська злість.

Мені можуть закинути ідеалізацію галичан. Нічого подібного. Я добре знаю, скільки було конфліктів, сварок, образ, але завжди була Україна. Причому не Галичина, а вимріяна Велика Україна! І виховувалися ми на прикладі героїв Великої України. А скільки зараз у Галичині продажних душ серед керівників, журналістів, суддів, прокуратури, а що вже в парламенті… А амбітних пихатих неуків, які згодні змінити гімн, прапор, герб, аби лиш засвітитися. Пригадую, коли вперше 1989 року на травневому параді з’явився синьо-жовтий прапор, один мій знайомий раптом запірився, як півень, хотів бігти до того, котрий відважився нести прапор, бо, на його думку, мав бути прапор не синьо-жовтий, а жовто-синій. Я стримувала цього чоловіка: «Бійтеся Бога! Схаменіться! Нарешті! Наш прапор!» Але він: «Ні! Має бути жовто-синій і баста!»

А тепер дехто мріє «прикрасити» наш герб колосками, сонечком, а може, і голубчиками, бо як так — «голий тризуб». Один мистецтвознавець у Лондоні сказав мені, що не знає елегантнішого герба за наш тризуб. Але це — іноземець, а не наші амбітні патріотики. Зізнаюся, що з-поміж усіх тих сучасних «супергаличан» мені найбільше імпонує Фірташ. Щоби наш тернопільський хлоп так обкрутив і Росію, й Україну, і, по суті, Європу! Таки визнайте: є таланти в Галичині. (Їй-богу, якщо він висуне свою кандидатуру на президента України, я обов’язково за нього проголосую). Але досить іронії, бо, боюся, не зрозуміють.

Утім, розумію, чому саме так діється в Галичині. Дивно, що деякі діячі настільки втратили пам’ять, що всі гріхи приписують винятково незалежній Україні. Забули про хабарі, які носили в обком партії, про підпільні цехи, закриті торговельні бази, розпусту в «лісних будиночках» тощо. Ніби не успадкували цього всього й інші пострадянські держави? Із тим, що жодна з республік чи соцкраїн не була так обезкровлена, як Україна, а тим більше Галичина.

Якось я натрапила в «Записках» Ліни Костенко на речення, у яких із її геніальним умінням висловлено все те, що я хотіла сказати, пишучи цей довгий текст. «Не знаю, — пише поетеса, — чи є ще десь країна за кількістю принижень на душу населення». І друге: «В душах немає України». Усе, що нам знищили, забрали й забирають далі, стається тільки тому, що ніяк не вміємо вирватися з рабського приниження й, що найболючіше, немає в душах чи в серці України! Не кажу про владу й тих примітивів у парламенті, які навіть не розуміють, що вони самі під собою копають яму.

Лариса Крушельницька, почесний директор

Львівської національної наукової бібіліотеки

України ім. В. Стефпника, д-р історичних наук

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...