Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Jul. 19, 2018

Чому Путіну подобається Захід?

Автор:

|

Січень 18, 2018

|

Рубрика:

Чому Путіну подобається Захід?

У львівському Центрі ім. Митрополита Андрея Шептицького Українського католицького університету (УКУ) 30 листопада — 1 грудня 2017 року відбувся дводенний міжнародний Безпековий форум, під час якого експерти зі США, Канади, Європи й України шукали відповіді на питання, украй важливі для України. Спікери Форуму, серед котрих — командувач сухопутних військ НАТО в Європі генерал Бен Годжес, колишній заступник держсекретаря з питань оборони США Майкл Карпентер, член федерального парламенту Канади Джеймс Безан, аналітик, письменник і політолог Джеймс Шерр, директор впливової американської аналітичної організації Jamestown Foundation Ґленн Говард, директор Національного інституту безпеки й оборони Естонії Свен Сакков, пропонували до обговорення механізми деокупації, демілітаризації та реінтеграції. Зокрема, йшлося про те, чи можливе після закінчення зовнішньої аґресії примирення без покарання винуватців і спільників і хто має відповісти за війну, яка не названа війною?
Модератори заходу — Мирослава Ґонґадзе, Браян Борнер, Наталія Соколенко, Валерій Пекар, Мері О’Гаґен та інші відомі журналісти й експерти. Організатори форуму — Інститут просвіти, УКУ, Інститут міста та Львівська міська рада. Партнери — Фонд Ганса Зайделя та Чорноморський фонд реґіональної співпраці Black Sea Trust Фонду Джермана Маршалла. Редакція тижневика «Міст» вирішила опублікувати одну з найрезонанснішних доповідей цього Форуму, яку виголосив Віктор Рудь, голова комітету закордонних справ Українсько-американської асоціації адвокатів.

Віктор Рудь

Назва моєї промови «Чому Путіну подобається Захід?» може видаватися некоректною. Зрештою, ми систематично чуємо, що Путін раз по раз звинувачує Захід у всьому на світі. Ми чуємо про «втрачену гордість» Росії, про те, що вона «принижена», «роз’ятрена», «зневажена», «спантеличена» або «розгублена». Один із радників сенатора від Вермонту Берні Сандерса під час останньої президентської кампанії сказав, що «Путін намагається знайти любов, вдячність і визнання».
Проте факти свідчать про протилежне. Фіона Гілл, котра раніше працювала в Інституті Брукінґса, відомому аналітичному центрі у Вашинґтоні, тепер працює у складі Ради національної безпеки у Білому домі. У багатьох колах вона є визнаним фахівцем із питань Росії. Кілька років тому вона написала книгу про Путіна, у якій зазначила, що він «не здатен збагнути міркувань американців чи європейців та їхньої політичної динаміки».
Однак, як на того, хто нас не розуміє, Путіну все добре вдається. Ось приклад: його гроші лежать у нас у банку, ключ від якого у нас. Проте він вперто поширює свою аґресію. Він не думає про загрозу своїм грошам і не переймається санкціями. Чому ж? Звідки він бере свою самовпевненість? Цю самовпевненість йому дали ми.
Путін — не геній, проте він дуже добре знає і розуміє сторічну історію стосунків зі Заходом. Він розпізнав шаблони західної поведінки, мислення й емоцій, які є чіткими та передбачуваними, отже, надійними. І його висновки, які базуються на цих шаблонах, також надійні. Він бачить неодноразові стратегічні помилки Заходу, надарма розтрачені можливості, нездатність і відсутність політичної волі, щоб мислити і діяти далекоглядно: не реактивно, а на випередження. Однак, як це можливо, якщо, як ми кажемо самі собі, це Захід «виграв Холодну війну»? Ми повернемося до цього питання пізніше.
Що ж це за історія, яку Путін так добре розуміє? 1918 року Україна проголосила незалежність. Ленін її визнав та незабаром вторгся. Україна звернулася до Заходу за допомогою у вигляді надлишкової амуніції та медикаментів, які залишилися після Першої світової війни. Україні було відмовлено. Україна попередила, що вже через 25 років Росія прямо загрожуватиме Заходу. Україну проігнорували. Ясна річ, що Москва здолала й окупувала Україну, Й її контроль був стрижнем для формування та життєздатності Радянського Союзу.
1933 року, в той самий час, коли Москва ламала український спротив голодом, Сполучені Штати встановили дипломатичні стосунки з Радянським Союзом. В очах світу це визнання означало легітимізацію, акцептацію та схвалення Америкою вбивчого режиму Сталіна. Що більше, це була легітимізація, акцептація Америки як «сатани» капіталістичного світу, наміченої жертви того ж режиму, який проголосив себе лідером всесвітньої кампанії на знищення капіталізму. Як, на нашу думку, це мав би витлумачити Путін?
Під час Другої світової війни лише частина Європи була визволена. Ми дозволили одному тиранові заступити іншого. Захід просто вимірював розміри «залізної завіси». Американський ленд-ліз забезпечував потреби Радянського Союзу в матеріалах та обладнанні більше, ніж його армія цього потребувала. На жаль, Москва використала бренд Made in USA, щоб придушити підпільні рухи опору в Україні та Балтії, а також повстання в ГУЛАГу на початку 1950-х.
Наступні 40 років, починаючи з 1940-х, Захід (а фактично США) демонстрував політику стримування, намагаючись опиратися експансії СРСР. Повністю стримати, однак, не вдалося. Порівняймо співвідношення позицій Сполучених Штатів і Радянського Союзу після Другої світової війни і 40 років потому й побачимо, що відбувся суттєвий зсув. Порівняно зі США, Радянський Союз значно підвищив свій глобальний вплив і військовий потенціал.
Проблема зі стримуванням полягала в тому, що воно було виключно реактивним, без відчуття того, що Захід вживає якихось активних заходів, які могли б призвести до розвалу Радянського Союзу. Ми «здали» ситуативний контроль Кремлю. Ми чомусь вирішили, що єдиний спосіб зарадити піроману — це побудувати дуже дорогу, дуже велику й високомобільну пожежну станцію, яка б гасила пожежі, які Кремль влаштовував у вигідний йому час, на вигідному йому місці та з потрібною йому температурою. Стримування базувалося на надії. Але якщо надія — це не політика і не стратегія навіть на фондовій біржі, то як вона може бути базою для національної безпеки? Не дивно, що Волтер Ліпман, видатний американський журналіст того часу, описав стримування не як стратегію, а як «стратегічну потвору».
Але найбільшою фундаментальною помилкою політики стримування була відсутність будь-якого розуміння мультинаціональної структури Радянського Союзу. Він був колоніальною імперією. Стримування зафіксувало тотожність понять «Росія/Радянський Союз», яке викривило західне уявлення про цю частину світу з перших же днів заснування СРСР. Це було велетенською системною хибою, яка допомагала московським репресіям над поневоленими Союзом націями. Зараз, через 25 років, які минули після розпаду СРСР, офіційні представники уряду Сполучених Штатів найвищих рівнів досі послуговуються тією ж тотожністю «Росія/Радянський Союз» тільки через те, що це від початку не називалося правильно.
Адміністрація президента Рейґана зламала цю традицію і вийшла за рамки реактивної схеми стримування. Він використовував проактивні заходи для розпаду СРСР. Однак після виборів Джорджа Буша-старшого США змінили вектор. Дивовижно, проте ми працювали на збереження Радянського Союзу. Джек Метлок, тодішній посол США в СРСР, щиро зізнався: «Загальне уявлення про те, що Захід спричинив розвал Радянського Союзу і таким чином виграв Холодну війну, є помилковим. Розпад СРСР на 15 окремих держав — це не те, чого хотіли або до чого спонукали Сполучені Штати». Як відомо, Україна проігнорувала Вашинґтон, проголосила незалежність, а решту ми знаємо. Тож залишається запитання: чи Холодну війну було виграно завдяки американській політиці чи всупереч їй?
Що трапилося після розвалу СРСР? Ми ніколи не впровадили (ба навіть не задумували) «плану Маршалла» для забезпечення незалежності та гарантування безпеки колишніх поневолених націй як бастіону проти Росії. Ми не зробили того, що зробили завдяки «плану Маршалла» в Європі після Другої світової, хоча потреба в таких діях після розпаду Радянського Союзу була вдесятеро більша. На відміну від спустошеної економіки та військового сектору Німеччини, радянська економіка, хоч і в гіршому стані, проте вціліла. Те саме можна сказати і про радянські військові можливості. Однак найважливішим є те, що в той час, коли Німеччина осмислила своє минуле, визнала та попросила пробачення за свої злочини, Москва пішла у протилежному напрямку. Вона пишається своїми злочинами.
Чому ж ми зайняли таку пасивну позицію? Тому що, знову ж таки, ми просто «сподівалися», що стан речей зміниться. Як конкретно, на нашу думку, мали б змінитися мільйони людей у структурах КДБ та в номенклатурі? Куди вони мали подітися? За ніч перетворитися в демократів? А як щодо таємних співробітників, котрі створювали секретну отруту в секретних лабораторіях в засекречених містах? Як ми могли навіть припустити, що така широка репресивна система з такою кривавою історією могла так зненацька змінитися? Проте ми просто «сподівалися», що це станеться. Така абсолютна безвідповідальність із боку західних демократій за власну безпеку, а також пасивність і небажання зіштовхнутися з реальністю віч-на-віч, а просто очікувати майбутнє, приголомшує. На жаль, це сталося не вперше.
Історія — це друге ім’я досвіду. Досвід — це також ще одна назва книги життєвих уроків. Які уроки може винести з цього всього Путін? Його першим висновком є те, що сам Захід не отримав тривалої науки. Ми не винесли з нашого досвіду нічого і, відповідно, не маємо здатності передбачати. Наш досвід не був достатньо болючим, щоб залишити глибокий слід у суспільній пам’яті чи у політичних інституціях. Таким чином, наприклад, президент Обама прийшов до влади абсолютно наївним щодо Москви, але наприкінці терміну, сподіваюся, він став хоча б трохи обізнанішим. Проте ефект обертових дверей у політиці не давав вивченим урокам зцементуватися в пам’яті. Тож яких висновків можемо очікувати від Путіна?
Передусім Путін знає, що у нас немає розуміння того, що Росія — це держава-хижак. У нас немає уявлення про радянську систему, і ми не можемо осягнути, як важливо те, звідки Путін вийшов, не можемо зрозуміти його бажання воскресити Сталіна, і як це впливає на нас. 1999-го він святкував день народження Сталіна, і того ж року ми стали свідками операцій Москви під чужим прапором: вибухи житлових будинків, які стали приводом для початку війни з Чечнею. Його так звана промова тисячоліття наприкінці того ж року була безпомилковим планом на майбутнє. Кілька місяців пізніше, на конференції в США Кондолізу Райс спитали, що допомогло б їй збагнути Путіна, і чи є він тим, із ким США «могли б працювати». Вона відповіла, що це залежатиме від того, яку податкову реформу він проведе.
Пізніше, того ж двотисячного року, ми не зауважили нічого особливого у святкуванні Путіним дня народження Фелікса Дзержинського, сумнозвісного засновника ЧК, попередниці НКВС та КДБ. Це відбулося 11 вересня, в день знищення веж Всесвітнього торгового центру. У лютому 2002-го, під час Зимових олімпійських ігор у Солт-Лейк-Сіті (штат Юта), Путін у властивій йому «зондуючій» манері, обережно запровадив радянський символізм. Жодної реакції Заходу. А наступного, 2003 року, Майкл Мак-Фаул, майбутній посол президента Обами у Росії, опублікував книгу, в якій передрікав, що Росія більше не загрожуватиме Заходу.
Ми навіть оком не моргнули на те, що в Нью-Йорку є заклад «Бар КДБ», чи на те, що в Джея Карні, прес-секретаря президента Обами, вдома висять радянські пропагандистські плакати, які «красуються» на сторінках найбільшого вашинґтонського видання без жодних заперечень. До квітня 2005-го, коли Путін скаржився, що розвал Радянського Союзу був «трагедією», він уже шість років святкував його криваве минуле. Захід усе це ігнорував. А зараз Че Ґевара вважається вибриком «моди».
Путін бачить, як Захід грузне у власних зобов’язаннях «не образити», «не антагонізувати» росіян. 2 липня 1934 року Міністерство закордонних справ Великої Британії отримало запит від Палати громад, у якому йшлося про організований Москвою голод в Україні. У внутрішній записці, яка циркулювала кабінетами міністерства, було написано: «Ми не хочемо оприлюднювати цю інформацію [про ґеноцид українців], бо радянський уряд обуриться, і наші з ними стосунки будуть упередженими. Ми не можемо робити цю декларацію публічною».
«Колгосп тварин» Джорджа Орвелла видавництва відкидали 14 разів тому, що «не хотіли образити росіян».
У 1970-1980-х рр. західна розвідка знала про те, що Кремль організовував, режисував і фінансував тероризм на Близькому Сході проти Заходу під виглядом «арабського націоналізму». Пізніше тероризм також поширився за допомогою тамтешніх агентів на Німеччину, Італію й Ірландію. Однак західні політики хотіли тримати це в таємниці, не бажаючи «образити росіян».
Власне, саме Сполучені Штати відчувають особливу потребу «зробити приємність». «Невже ми просто не можемо помиритися і бути друзями?». Президент Трумен відомий практичнішим підходом, ніж президент Рузвельт, проте навіть він після закінчення війни, коли було вже зрозуміло, що Сталін обдурив Захід щодо Східної Європи, писав у щоденнику: «Я не боюся Росії. Вони завжди були нашими друзями, і не думаю, що це колись зміниться. Отже, треба товаришувати». Той самий підхід бачимо у президентів Картера, Буша й Обами. Тільки через кілька місяців після того, як Путін напав на Грузію, президент Обама розпочав своє сумнозвісне «перезавантаження» стосунків з Росією. Як могло статися, що це ми намагалися примиритися з Путіним, а не навпаки?
Путін бачить, як ми силуємося перенести нашу комерційну жилку та нашу «культуру домовлятися» на стосунки з Кремлем. Це не працює. Слова «стабільність» і «менеджмент» постійно з’являються в західних текстах і коментарях про Росію. Це те, чого потребує «ведення бізнесу». Проте Кремль так не працює. Він плекає, потребує і, відповідно, породжує нестабільність. Він завжди наступає. Він постійно тисне — звинуваченнями, осудом, перекручуваннями, вимаганнями та нападами. Без упину. А Захід у той самий час діє виключно реактивно, від кризи до кризи. Ми — собаки Павлова.
Відтак ведення бізнесу означає входження в процес домовленостей. Для нас угода — це шлях до розв’язання проблеми. Угоди з Росією працюють, проте в абсолютно протилежний бік і з протилежним результатом. Ми старанно дотримуємося домовленостей. Росія старанно цього не робить. Насправді намагання накласти нашу «комерційну традицію» на справи з Росією спричиняє толерування та заохочення саме того типу поведінки, який ми б ніколи не толерували в бізнесовому оточенні — постійне недотримання домовленостей із партнерами по інший бік столу. Єдиним винятком із нашого невміння робити прогнози є, як я вже казав раніше, чудове вміння передбачати порушення будь-якої наступної угоди з боку Москви. Але нам просто байдуже. З невідомих причин ми завжди повертаємося за наступною порцією. Після Другої світової США були країною номер один у світі, єдиною супердержавою — економічно та військово. Лише США мали атомну бомбу. А після сорока років стримування і десятків домовленостей із Москвою яким був результат? Кремль неосяжно розширив свій глобальний вплив, а його військовий та ядерний потенціал щонайменше зрівнявся з американським. Ось вам і домовленості.
І наостанок — питання грошей. З першого дня радянського режиму і дотепер Захід переказував незліченні суми до Москви, що б це не було — кредити, технології, ноу-хау чи інші економічні вигоди. Без підтримки Заходу впродовж всього існування Союзу, він розпався б значно раніше. З іншого боку, це ми виявилися залежними від російських грошей, а не навпаки. 2006 року британський громадянин був убитий за допомогою невеликої кількості радіоактивних речовин, можна сказати, на порозі Букінґемського палацу. Олександр Литвиненко, громадянин Об’єднаного Королівства, став жертвою «ядерної війни» на британській території. Що зробили три наступні прем’єр-міністри Великої Британії? Нічого. Російські гроші купили Лондон.
Отож, яких наслідків можна очікувати, зважаючи на такі особистісні характеристики Заходу? Ми надзвичайно сприйнятливі до того, що я називаю «стратегічним обманом». Джордж Орвелл називав це «контролем реальності». Покійний історик Роберт Конквест був безпосереднішим і називав це просто «вбивством розуму». Коли «дезинформация», «маскировка», «провокация», «компромат» та «агитация» поєднуються воєдино та насаджують тотальну дезорієнтацію та неправдиві рамки сприйняття, це створює паралельну реальність і викривлює її. Це дуже небезпечно, бо це існує лише в нашій підсвідомості. Як приклад я часто пропоную ситуацію, в якій ви раптово прокидаєтеся посеред ночі і розумієте, що опинилися в дикому полі. Щоб зорієнтуватися, шукаєте Полярну зірку на небі. Ви бачите її, або радше думаєте, що бачите. Проте ви не розумієте, що поки ви спали, вас перенесли в Південну півкулю. Всі ваші дії та припущення правильні, оскільки вони базуються на усвідомленні, що те, що ви бачите — Полярна зоря. Але це не вона. Врешті-решт, ви просто ідете в протилежному напрямку. Ви не сумніваєтесь у правильності ваших рішень просто тому, що не розумієте ситуації до кінця.
З яким викривленням реальності ми зіткнулися насамперед? Це уявлення про те, що Росія просто «захищається». Ви вже чули це раніше, й я знаю, що ніхто з присутніх тут цієї думки не поділяє. Тим не менш, ця думка дуже потужна, не зважаючи навіть на останні втручання Росії в виборчі процеси в Європі та Сполучених Штатах. Ви всі знаєте цю мольбу про російську «потребу в безпеці» та «сферах впливу», що вона боїться «натовського оточення», що вона має «законні інтереси» й «історичні претензії», що вона чується жертвою Другої світової, що потребує «буферної зони» тощо.
Нічого нового. Президент Рузвельт запевняв нас: «Сталін не хоче нічого, крім безпеки своєї країни, й я гадаю, що якщо я дам йому це і не попрошу нічого натомість, то він не намагатиметься нічого анексувати та працюватиме зі мною заради демократії та миру у світі». Вочевидь, так було під час війни. Та після Другої світової щось схоже на те, що вже сказав президент Трумен, додав держсекретар США Дін Ачесон: «Дружні стосунки з урядами вздовж кордону Радянського Союзу є суттєвими і для його безпеки, і для миру в усьому світі».
Слід віддати належне Міту Ромні та його радникам. Під час його перших президентських дебатів із президентом Обамою він визнав Росію першочерговим геополітичним опонентом США. Шкода, що пізніше п. Ромні написав у статті до «Волл-стріт Джорнел», що Америка має дати Росії гарантії і не перешкоджати російському впливу в Києві. Це викривлення реальності.
«Величезний внесок Росії під час Другої світової війни є частиною їхньої гордої історії непокори силам імперіалістів». Це вступ до промови посла США в Організації Об’єднаних Націй Саманти Павер, із якою вона виступила у січні 2017-го. Я був радий чути, що за останні роки вона почала краще розуміти російську реальність, проте такий початок неприпустимий. У 1890-х російський генштаб провів дослідження військових кампаній між 1700-ми і 1870-ми. Відбулося 38 воєн. Дві з них були оборонними. Як стати найбільшою імперією та найбільшою країною в світі, охоплюючи третину Азії та більшість європейського субконтиненту? Точно не ведучи «оборонні війни».
Коли ми беремо участь у такому викривленні реальності, то заперечуємо історію, заперечуємо жертви цілих націй і захоплюємося злочинцем. Чому в них немає права на існування? Це нації-жертви, які Кремль переслідував десятиліттями, а часом і століттями, мають право на безпеку, мають «історичні претензії» до Росії, потребують «сфер впливу» та «буферної зони». Ситуацію, з якою ми зараз боремося, спричинило невміння Заходу розпізнати це.
Частиною того ж «захисного» обману є російський редизайн Другої світової. «Якби не колосальні жертви з боку СРСР у Другій світовій війні, у якій вони втратили більше 20 млн людей, набагато більше, ніж інші нації, дружні чи ворожі — то війна тривала б значно довше». Це все ще цитата з тієї ж промови посла Павер. Зауважте, що вона знову ототожнює Росію з Радянським Союзом, і навіть називає СРСР нацією. Він не був нацією. Він був імперією. Минула вже чверть століття з часу розпаду СРСР, і все ще занадто багато західних політиків і коментаторів продовжують говорити та думати точнісінько такими самими термінами. Це неприпустимо, і знову ж таки демонструє, що ми досі не осягнули ні самої суті СРСР, ні значення його ґлорифікації Путіним.
А щодо Другої світової війни як такої, то давайте усвідомимо: Сталін і Гітлер були не просто союзниками. Вони були рівноцінними партнерами, співучасниками консорціуму. Коли Гітлера було призначено канцлером у січні 1933-го, німецька військова промисловість була вже далеко на шляху до відновлення. В Рапальській угоді між Німеччиною і Москвою у 1920-х, СРСР забезпечив Німеччину базовими матеріалами для відбудови військового сектору, більшість яких, за іронією, були награбовані в Україні. Німецькі військові маневри відбувалися на радянській території. Влаштовувалися екскурсії в ГУЛАГи, що розросталися. Це відбувалося в той час, коли західна, а особливо американська допомога рікою текла до Радянського Союзу. То як Путін може оцінити нашу стратегічно проникливість?
Скільки десятиліть минуло після закінчення Другої світової війни? Чому ми ніколи не чуємо про причини розв’язання війни Гітлером? Нею була колонізація України. Лише минулого літа Тімоті Снайдер, професор Єльського університету, звернувся до німецького Бундестагу, нагадуючи Німеччині про її минуле. Дивовижним викривленням є те, що Німеччина відчуває провину за Другу світову перед «Руссляндом», в той час коли це «Русслянд» почав війну разом із Німеччиною, і коли не «Русслянд» був мішенню та найбільшою жертвою Німеччини. Кількість воїнів союзних військ, що вторглися в Нормандію, була 132 тис. Кількість Вермахту й інших військ, які вторглися до Радянського Союзу під час операції «Барбаросса» 22 червня 1941 року — 3,2 млн. І це число містить не лише німецьких, але й угорських, румунських, словацьких, фінських та італійських військових. Чи ми називаємо ці країни «нацистськими»? Немає нічого дивного в тому, що Україна і демографічно, і інфраструктурно постраждала більше, ніж будь-яка інша країна. Під час Другої світової українських цивільних було вбито в чотири рази більше, ніж військових США, Франції, Італії, Великої Британії та Канади разом узятих. Ще мільйони українців загинули, несучи службу в армії та будучи примусово вивезеними на рабську працю до Німеччини. Українці — нацисти? Чергове перекручення реальності, ще один стратегічний обман.
Ще одним прикладом стратегічного обману про «дефензивну» позицію Росії є постійне повторення про «оточення країнами НАТО». По-перше, пропоную поглянути на карту. Скільки країн НАТО ділять кордон із Росією? «Оточення», ба навіть часткове є географічно неможливим. А навіть якби й було можливим, то чому ми маємо почуватися винними через це? По-друге, Путін знає, що НАТО існує лише для захисту. Він знає, що шансів на якесь вторгнення країн Альянсу до Росії немає. Сталін знав про НАТО та його призначення ще до того, як він з’явився. По-третє, ми не демонстрували і навіть не думали переходити у наступ на Росію впродовж останніх ста років навіть поза військовим контекстом. По-четверте, якщо б і існував колись час для страху вторгнення, то хіба під час Другої світової або в післявоєнний період. Такого ніколи не було і не могло бути, зважаючи на відсутність у Заходу будь-якого розуміння загрози з боку Москви. По-п’яте, як би мали координуватися більше на 20 націй? Навіщо? Щоб досягти чого? І наостанок: щоб ми могли повірити, що «оточення НАТО» — це те, чого справді боїться Путін, треба проігнорувати просту правду про те, що він знає і розуміє наші суспільства, культури та політичні інституції краще за нас самих. Він це довів. Чи хтось у цій залі справді думає, що публічна паніка через Росію на Заході досягне такого рівня, що вона перейде в політичні рішення для координованої військової атаки на Росію? Це нонсенс. Путін і Лавров можуть повторювати це знову і знову своїм та іноземним громадянам, проте вони розуміють реальність. Ми також маємо її зрозуміти.
Ще одним прикладом викривлення реальності, та навіть його перемоги є розмови на Заході про «залучення» Росії до боротьби з «Ісламською державою» (ІД). Куди ж поділася логіка, якщо враховувати, що коріння ІД та «Аль-Каїди» сягають фундаменту «арабського націоналізму», що його вигадав Кремль у 1970-1980-х в Університеті Патріса Лумумби в Москві та навколишніх тренувальних таборах КДБ? Зараз Москва не мусить скеровувати чи контролювати ІД. Вона просто користає з ослабленого, дезорієнтованого, розчарованого та пригніченого Заходу. Ба більше, візьмімо до уваги «талант» (слово, яке важко вживати в цьому контексті), з яким Москва змогла нацькувати Близький Схід на Захід 25 чи більше років тому. Спочатку СРСР був атеїстичним. Потім він, а до того Російська імперія, мав жорстоку історію утисків мусульманських народів Кавказу та Центральної Азії. Проте Кремль переважив, а Ясір Арафат отримав за це Нобелівську премію миру. Справді, неймовірне досягнення.
І наостанок Україна. Знаю, що тут присутні ті, для кого Україна вагома не настільки, як інші європейські країни, наприклад, Польща чи Італія. Не буду вникати в перекручену російську історіографію, яку прийняли у XVII та XIX ст. лише зауважу, що російські історіографи, котрі переїхали на Захід після більшовицького державного перевороту, заснували так звану організацію російських студій. І хоч ті історіографи не підтримували більшовицький режим, вони тим не менш насадили Заходу ту імперську історію, яку самі ж вигадали та всотали.
Ми всі чули аргументи: «корені тисячолітньої історії Росії сягають Києва», «Україна — це історична частина Росії», «Київська Русь була початком сучасної Росії», «тисячоліття російського християнства». Висновок, як нашептав на вухо президенту Бушу Путін, України не існує. Не існувало її і для Гітлера, котрий записував українців у таборах як поляків або росіян.
Тож давайте дослідимо викривлення реальності, стратегічний обман, який лежить в абсурдності претензій периферії Київської Русі, Росії, на її центр, Київ. І пам’ятаймо, що в той час розмір російської території, який належав до Київської Русі становив лише 3 % від Росії, яку знаємо сьогодні.
Перш за все, я не знаю жодного випадку в історії або географії, в якому створення тисячолітнього родоводу використовувалося б як виправдання війни, вторгнення або тероризму, і до якого Захід поставився б настільки некритично. Насправді більш логічним і розумним було б визнати історичну претензію Києва на Росію, як частину колишньої київської імперії.
По-друге, навіть якщо ми приймемо «тисячолітню історію» як аргумент, то яким буде результат? Через вплив вікінгів на становлення Київської Русі, Україна може претендувати на Осло, Стокгольм чи Копенґаґен? Норвежці, шведи і данці насправді «українці», «малороси», чи «молодші брати»? Те саме можна сказати про вплив Візантійської імперії на Київську Русь, включно з кирилицею та релігією. Україна «насправді» почалася з Візантії/Стамбулу? Сучасна Франція, як і Іспанія, Німеччина й Ізраїль були частиною Римської імперії так само, як Росія частиною Київської Русі. То чи це означає, що Франція може претендувати на «французький» Рим і казати, що всі італійці насправді французи? А що робити з Румунією, яка використала назву «Рим» так само, як Росія використала «Русь»? Як буде «Франція» німецькою? Frankreich. Країна франків, германського племені. Який висновок ми мали б із цього зробити? Франція претендує на Німеччину, чи навпаки? Я не буду продовжувати. Незнання історії та відсутність критичного мислення робить Захід легкою мішенню для викривлення реальності.
То чому ж Путіну подобається Захід? По-перше, Захід не розуміє, як і чому він опинився в цій ситуації. Одна країна, якій нічого запропонувати світу, спромоглася загнати західні демократії в глухий кут. Як це можливо? І чому ми так раптово дивуємося? І чи бачимо причину для перевірки себе? По-друге, західна увага до України історично перебуває на протилежному кінці спектру порівняно з орлиним оком Москви.
Навіть зараз стурбованість Заходу навіть не наблизилася до потрібної серйозної реакції, зважаючи на те, що Україна загнала останній цвях у домовину СРСР і значною мірою врятувала світ від нього. Більше того, як ми знаємо, Україна здала свою ядерну зброю великою мірою через свого історичного гнобителя. Що Путін може про це думати? Які робить висновки? Його гроші у нас у безпеці, а існуючі санкції не приносять результату. Працює виключно сила.
Я пропоную наступні два дні спробувати знайти користь від Форуму, щоб ми всі могли потім повернутися в наші країни та працювати на інтереси їхньої національної безпеки. Цього можна досягнути, тільки якщо забезпечимо безпеку та незалежність України, і тим самим відведемо Росію. Ми мусимо думати стратегічно та вийти з режиму постійної оборони та реактивної позиції, в яку нас загнав Кремль. І зрозумійте мене правильно: якщо тирани Близького Сходу, Китаю та Північної Кореї зрозуміють, що Захід має волю діяти у власних інтересах, це матиме глобальні наслідки.
Віктор Рудь

З англомовною версією цього матеріалу можна ознайомитися за цим посиланням: https://www.facebook.com/lvivSF/posts/2232738243619639

Про автора
Віктор Рудь, голова комітету закордонних справ Українсько-американської асоціації адвокатів, є юристом-міжнародником із понад 35-річним досвідом. До розпаду Радянського Союзу він представляв на Заході інтереси політв’язнів, яких переслідувало КДБ. Він також був спеціальним радником члена американської делегації підчас Мадридської оглядової конференції з питань безпеки та співпраці в Європі. Після розпаду СРСР Віктор Рудь консультував народних депутатів України, а також багато писав і виступав перед міжнародною публікою на тему відносин між США, Україною та Росією. В минулому він обіймав посаду голови Українсько-американської асоціації адвокатів, а зараз у цій організації працює головою комітету закордонних справ.
Віктор Рудь вивчав міжнародні відносини в Гарвардському коледжі та здобув ступінь доктора юридичних наук у Школі права Університету Дюк.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...