Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 15, 2019

Бреши, бреши, та знай міру!

Автор:

|

Грудень 13, 2012

|

Рубрика:

Бреши, бреши, та знай міру!

До чого вже тільки не вдаються кремлівські технологи, коли йдеться про нове загарбання України! Оскільки найвища у світі ціна на газ, яку платить Україна Росії, не привела українців на колінах до нового московського кріпацтва, то починають застосовувати різні обіцянки. Так як Україна не отримала дешевого газу після так званих Харківських угод, які були підписані Віктором Януковичем із метою отримання дешевого газу, слід шукати іншу приманку. Митний Союз (МС) також не дуже привабливий, бо він однозначно є в руках Кремля, а не в рівноправному партнерстві. «Русскій мір» – після встановлення факту, що московський патріарх дуже полюбляє дорогі речі, і ще недавніх новин про виявлений бордель у одному з московських монастирів Російської православної церви — ніяк не може приваблювати українців, які мають досить своїх шанувальників розкоші й золота.

До найновішої агітації українців у російське ярмо стала заява Костянтина Затуліна, директора Інституту країн СНД, який сказав, що з його ініціативи працюють над законом, який би «спростив процедуру отримання російського громадянства». Пан Затулін «уболіває» за «соотечественніков» (співвітчизників) подібними словами, як це робили нацисти, коли також дуже «переймалися» долею співвітчизників. Цей російський політик переконаний, що в Україні захочуть стати російськими громадянами не тільки «співвітчизники», але третина, а то й половина населення України, бо, мовляв, вони «хочуть відтворити єдину державу». Отже, знов у «колгосп» агітує.
Винахідливі кремлівські стратеги шукають нових шляхів, які би мали ввести українців у оману, щоби вони відмовилися від самостійності, незалежності. Саме із цією метою лунають нові казки про спільну історію, про спільну славу, про спільну велич тощо. Дехто з ідеологів «спільного» готовий навіть перенести столицю до Києва, аби тільки відмовитися від власного шляху, від власного батьківського дому, від власної мови. Наступ на українську мову, на українську історію, на визвольну боротьбу не приніс бажаного результату, бо виявилося, що навіть багато російськомовних громадян хоче мати незалежну Україну, у якій вони почуваються безпечно й незалежно.
Кремлівські технологи зрозуміли, що дотеперішні намагання позбавити Україну незалежності не працюють так швидко, як їм це хочеться, а політика переслідування опозиції в Росії, коли людину захоплюють у чужій країні та зі зв’язаними руками контрабандою вивозять за кордон, щоби покарати за те, що наважилася на опозицію, — не є дуже привабливим навіть для тих, котрі ще вчора були «рідними братами». Зрештою, поновлений суд у Великій Британії, який займається підступним отруєнням Левченка від руки російського аґента в Лондоні, є також негативним прикладом того, що може чекати українець від Кремля, якщо зречеться своєї самостійності. Засуджені дівчата за оголені на протест проти Володимира Путіна груди аж ніяк не можуть приваблювати волелюбних українців у «відновленій державі».
На цьому тлі з’являються матеріали в Україні, котрі вдаються до перекручення ідеї незалежності та до поширення яких, на жаль, долучилася й «Українська правда» Маю на увазі такий «аналітичний» матеріал у вигляді статті Юрія Липчевського «Южноамериканская Украина», яка з’явилася в інтернет-виданні „Корреспондент.net” (19.11.2012) й у блозі Ю. Липченка на сторінках «Української правди» (28.11.2012). Коли вже хтось підписує статтю з поданням посади, яку обіймає, то очікуєш, що ця людина фахово підходить до написаного, але не так воно з президентом Центру соціально-консервативної політики Юрієм Липчевським. Коли би стаття була оприлюднена для інформації, то можна було би «президентові» простити, бо помилятися може кожен. Але справа тут у підступному перекручені фактів і фальсифікації історії: мовляв, подібним до українського є минуле та сучасність південноамериканських країн, із яких він вибрав Венесуелу, Перу й Еквадор. «В этих странах, как и у нас, нет стабильности в политической жизни. Существуют десятки, если не сотни партий, политический кризис случается чуть ли не каждый год».
По-перше, уже два роки Віктор Янукович і його партія твердять, що в Україні все «стабілізувалося», а замість політичної кризи існує політичний хаос, уседозволеність владної партії, яка дуже «стабільно» порушує впродовж двох років Конституцію України. По-друге, про подібність, наводячи приклади природних багатств, не дуже коректно згадувати, бо так можна прирівняти й до африканських країн. По-третє, твердження, що: «Как ни удивительно, в свое время эти южноамериканские страны были частью одного большого государства» – є лише частково правдивим, бо вони були понад 300 років колоніями Іспанії та лише з початком 20-х рр. ХІХ ст. входили до однієї країни Сімона Болівара — Ґран Коломбії (1819-1830). Панама, Венесуела, Еквадор, Перу, Колумбія та Болівія завдячують своєю незалежністю саме Сімону Болівару (1783-1830), іменем якого й названа Республіка Болівія.
Незважаючи на те, що предки Болівара переселилися до Венесуели ще на початку XVI ст. і походили з басків, він став національним героєм Південної Америки, бо його метою було визволення країн від іспанського колоніалізму. Спроба федералізувати новоутворену країну не вдалася, і так постали незалежні Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Панама та Болівія.
Коли би президент Центру соціально-консервативної політики звернув увагу на ідеї, які привели до визволення від колоніалізму південноамериканські країни, і на ідеї, які привели Богдана Хмельницького, а пізніше УПА до боротьби проти колоніалізму й за незалежність, то тут п. Липчевський був би змушений прийти до іншого висновку, аніж той, який він силоміць висловив у останньому реченні.
Якщо би шановний автор справді хотів порівняти спільність згаданих трьох країн і України, то повинен був почати з того, що всі вони були колоніями понад 300 років – починаючи з 1521-го й закінчуючи 1826 роком, коли іспанців було остаточно переможено (у цих країнах), Україна ж була понад 300 років під ярмом, із якого й досі не цілком звільнилася.
За 300 років південноамериканським країнам була накинена одна мова, внаслідок чого зараз тут панує іспанська, а мови різних племен існують лише на реґіональному рівні. Але й мова не могла усунути розбіжності між згаданими реґіонами. Саме це є дуже свіжим прикладом для України, яка навіть після скинення колоніального російського ярма не зуміла врятуватися від окупаційного режиму, який їй знов накинув російську мову та безжалісно замовчує українські визвольні змагання й українську історію, зокрема Голодомор. Але подібність між південноамериканськими країнами й Україною полягає ще й у тому, що ці країни – протягом майже ста років нібито вже вільні від імперського панування іспанців — не зуміли ще досягти гармонійних відносин, які щойно зараз починають розвиватися між ними, — на основі рівноправності та взаємної поваги. Протягом своєї незалежності вони боролися з військовими хунтами, які захоплювали владу, величезною корупцією, у якій відіграли значну роль і президенти, найсвіжіший приклад із-поміж яких – Альберто Фуджімурі.
Саме цей всенародно обраний президент Перу (1990) нагадує дуже ситуацію в Україні. Фуджімурі після двох років президентства за допомогою військової хунти розпустив парламент і допоміг обрати такий, який виконував його волю в політиці й економіці, що призвело до корупції та відчуження бюджетних коштів. Йому вдалося здобути другий термін президентства, навіть третій – 2000-го, який дуже нагадує останні вибори в Україні, коли озброєні люди з «Беркута» й міліції викрадали виборчі бюлетені. Після викриття протизаконних методів голосування Фуджімурі змушений був відмовитись від «перемоги» на виборах і, скориставшись закордонною поїздкою, утік до Японії — батьківщини своїх батьків, громадянство якої він зберіг. Перуанський парламент позбавив його президентства, і через кілька років він таки змушений був повернутися до Перу, де його засудили за корупцію, убивства, порушення людських прав на 25 років!
Якщо вже порівнювати країни, які мали досить подібні долі в минулому, то не слід забувати, що південноамериканці вже 90 років є незалежні, а Україна — щойно 20 р. Зрештою, конче потрібно підкреслити, що іспанські вихідці в Латинській Америці взагалі ототожнюються з місцевими патріотами й саме вони започаткували боротьбу за звільнення від іспанської імперії. В Україні ж не тільки переселенці з Росії, а й низка українців, що втратили почуття приналежності до свого історичного народу, до мови своїх пращурів і яким бракує елементарних знань з історії, працює активно далі на ідею: мовляв, бути в колоніальному рабстві – краще! Прикладу південноамериканців, що воліють бути самими собою, який міг би врятувати й Україну, п. Липчевський не помітив.
Президент Центру наводить приклади успішних країн — Бразилії, Арґентини, а неуспішність інших пояснює так: «Проблема этих стран в том, что они не объединились». Шкода, що п. Липчевський не вивчив проблем, які й призвели до розпаду Ґран Коломбії, СРСР чи інших імперських «об’єднань», бо саме ті проблеми є найкращим застереженням для України, щоби не «об’єднуватись» із Росією.
Коли би п. Липчевський узяв за приклад малі країни, які не зазнали колоніальної залежності, як-от Норвегія або Данія, чи такі, які вийшли з імперських кліщів: Фінляндія, Польща тощо, і зробив би аналіз їхнього розвитку, то цим виконав би корисну роботу. А так — лишень здійснив спробу прислужитися кремлівським «собірателям» есесерських республік.
Кремлівські вожді досі не збагнули, що із входження України до європейської спільноти скористав би й російський народ, якого, замість свободою та правами людини, годують ідеями розширення останньої імперії у світі. Незважаючи на те, що імперії майже зникли, послідовники цієї ідеолоґії залишилися, що й підтверджує своїми висновками п. Липчевський.
Раптом ні з того, ні з сього пан Липчевський закінчує свій «аналіз»: «Исходя из этого напрашивается вывод: не объединившись с Россией, Украина обречена быть все время отстающим государством». Читаєш і думаєш: а як це він дійшов такого висновку? Очевидячки, тільки на замовлення, бо людина зі здоровим глуздом до такого ніяк не прийшла б, оскільки десятки держав існують і процвітають без імперій, без «об’єднання» з кимось. Найкращим прикладом тут є тримільйонна Панама, яку п. Липчевський «переочив». Ця мала за кількістю населення й територією країна могла би стати взірцем того, як можна незалежно розвиватися, як можна підносити народний добробут.
Панама пройшла складний шлях від іспанської колонії до сьогоднішньої незалежності (щойно 1903-го відокремилася від Колумбії), на її шляху були й диктатори («найсвіжішиим» прикладом є колишній мілітарний ґубернатор Мануель Нор’єґа, який із минулого року відсиджує в країні 20 років за вбивства, відмивання грошей, наркотики) і корупція, але тепер вона може слугувати зразком того, як розвиватися й без входження в якісь державні об’єднання чи імперії. Тепер Панама має найвищий приріст валового продукту, її не дуже зачепила світова економічна криза, а зростанням економічного добробуту вона завдячує функціонуванню демократичної системи управління, де панує не одна партія, а верховенство права, про що в Україні можуть лише мріяти.
Такі південноамериканські країни, як Перу, Панама, і Коста-Рика із Центральної Америки могли би бути прикладом для України щодо того, як поводитися з диктаторами та корупціонерами (два роки тому в Коста-Риці аж троє колишніх президентів потрапило під справедливий суд!).
Світовий досвід учать, що об’єднуватись можна тільки на правах рівноправності (Європейський Союз), а все інше є лише поглинанням сильнішим слабшого або більшим – меншого. Аби Україна «урівноправнилась» із Росією, кремлівські вожді повинні насамперед беззастережно визнати суверенітет України не на папері, а в діях. Тобто, Москва мала би визнати право України на власну історію, право на відзначення власних національних героїв, право на власну, рідну мову, яка є державною! Повинна би визнати Голодомор Ґеноцидом українського народу й відкрити архіви для істориків. Мала би перестати переслідувати українські культурні організації й дозволити хоч одну українську школу в Москві, де живе не менше українців, ніж росіян – у Донецькій і Луганській областях, разом узятих. Могла би сприяти появі хоч однієї української газети в Росії, хоч одної години українського мовлення та хоч одного телевізійного каналу. Зрештою, має припинити цензуру в Українській бібліотеці в Москві, із якої вилучили книжки з історії України та прирівняли їх до екстремістських чи навіть терористських! Кремлівські керівники повинні б припинити вести мову, яка дуже часто нагадує нацистську термінологію, про «соотечественников» і про «відтворення спільної держави», бо саме це свідчить про наміри відновити імперію, яку колишній президент США Рейґан удало назвав імперією зла. Коли в Москві визнають не тільки людські права для своїх громадян, а й права народів і національностей — отоді можна буде говорити про доцільність об’єднання. А до того, перефразовуючи Великого Кобзаря: я Москви не знаю!

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...