Новини для українців всього свту

Tuesday, Sep. 17, 2019

Знову — труба! Українська ГТС — актив чи пасив?

Автор:

|

Лютий 16, 2012

|

Рубрика:

Знову — труба! Українська ГТС — актив чи пасив?

За іронією долі, українська газотранспортна система (ГТС), пасуючи перед газогонами, прокладеними в обхід України, таки перетворюється на іржавий металевий пасив. З іншого боку, ризики продажу вітчизняного газопроводу російській стороні, особливо цьогоріч, усе частіше змушують розцінювати ГТС як національний актив у торгах за дешевий російський газ. На жаль, питання національної безпеки України чи щонайменше поміркованості ведення макроекономіки відходять на задній план у політичній виставі під назвою «Парламентські вибори-2012».

Газові угоди 2009 року називають невигідними та зрадницькими, зокрема щодо ціни та обсягів закупівлі газу Україною. Влада в особі Віктора Януковича й Миколи Азарова обіцяла переглянути умови договору й, у разі відмови Російської Федерації (РФ) від перегляду, звернутися до Стокгольмського суду. Попри серйозність/несерйозність намірів влади та її шанси на позитивні зміни, сподіватися на перегляд угод навіть у середньотерміновий період не доводиться. На тлі цього виправданого песимізму все частіше заходить мова про ймовірний продаж Росії української ГТС. Очевидно, що загострення цих розмов могло бути спричинене останніми подіями, які відбуваються між РФ і Білоруссю: останню таки змусили повністю здати національну газову трубу в обмін на тимчасові цінові поблажки з боку Росії на блакитне паливо.

До вищезгаданого додається ще й проблема застарілості українського трубогону, який із появою обхідних газогонів щороку втрачає свою значущість. Як поводитися Україні за цих умов, аби зберегти цінність власної труби і не втратити її? Про це — у розмові з експертами.

— Які дипломатичні та політичні кроки може зробити Україна, щоби підняти значимість власної ГТС?

Катерина Шинкарук, Центр політичних досліджень і політичних консультацій України: — Більшість експертів погоджується з думкою, що оптимальним був би якийсь тристоронній консорціум. Тобто зі залученням європейської сторони до російсько-українського газотранспортного консорціуму. Але в цьому випадку Україні важко вдаватиметься балансування на межі економічної вигоди, впливовості, дипломатичних можливостей і захисту національних інтересів. Швидше за все, РФ намагатиметься нав’язати власний сценарій співпраці в газотранспортній сфері, вигідний, але небезпечний для української сторони. Ми можемо впевнено стверджувати, що Росія не зацікавлена в тому, щоби виступати для України благодійником, і вона не робитиме цього. І для нас погано те, що Україна у двосторонніх чи тристоронніх взаєминах у газотранспортній сфері однозначно гратиме роль тієї слабкої ланки, що не здатна зв’язати ланцюжок у міцні й вигідні для себе домовленості. Адже зараз Європа не виявляє активного інтересу до укладення відповідної угоди, і РФ не особливо зацікавлена в консорціумі, позаяк вкладає свої фінансові та часові ресурси в обхідні шляхи газопостачання. У цій ситуації найкраще для України було би проявити терпіння, але й не бути пасивною в перемовинах і пошуку шляхів політично-економічного компромісу.

Володимир Фесенко, керівник Центру політичного аналізу «Пента»: — На жаль, зараз я не бачу підстав і передумов говорити про підвищення значущості української ГТС. У нашій ситуації головне — зберегти хоча би те, що маємо: стратеґічну значущість ГТС. Тому що стратеґія РФ — розбудова й Північного, і Південного потоків, обхідних газогонів — на жаль, дуже суттєво б’є по інтересах України як головного транзитера газу з Росії на Захід. Це — перша проблема. Наші намагання переконати й росіян, і, особливо, європейців у тому, що не потрібно будувати «Південний потік», а, навпаки, слід розвивати ГТС України, поки що не спрацьовують. Тому я кажу, що тут варто втримати хоча би нинішню кон’юнктуру. Стратеґічно, аби зберегти статус якщо не головного, то одного з головних транзитерів, аби знизити ризики зменшення транзиту російського й центральноазійського газу через вітчизняну ГТС, треба боротися за те, щоби Європа споживала більше газу (сміється). Але вплинути на це напряму ми також не можемо, тому гадаю, що зараз треба достатньо гнучко, за допомогою різних чинників працювати й із Європою, і з Росією. Усе ж таки не забули ні там, ні там про нашу ГТС. Європа, між іншим, теж будує, намагається реалі­зувати обхідний проект «Набукко», і це також може зменшити затребуваність української ГТС, тому ми маємо справу не лише з російськими намірами, а й із європейськими теж. Тож повинні активно працювати з росіянами та європейцями одночасно, щоби вони вклали свої гроші в реконструкцію та модернізацію української ГТС, щоби були принаймні середньотермінові плани транзиту російського й центральноазійського газу через українську систему.

— Ви говорите про доцільність створення газотранспортного консорціуму?

— Я просто не бачу іншого виходу, як створення тристороннього газотранспортного консорціуму. Це — єдиний вихід для України, і не тільки з тієї точки зору, щоби домовитися з росіянами про зниження ціни на газ, адже для РФ це — не головний арґумент такої необхідності. Єдина для нас стратеґічна можливість зберегти значущість української ГТС для Європи — залучити європейців у цей консорціум, аби в них був матеріальний стимул отримувати газ із нашої труби.

— А якщо все буде залишатися так, як зараз?

— Тоді з кожним роком значущість української ГТС буде знижуватися.

— Ми ж усвідомлюємо, що РФ навряд чи запропонує нам вигідні й безпечні умови консорціуму…

— Звісно, що так, тому-то українська сторона й не погоджується на ті умови, які зараз пропонують росіяни. Адже ці умови передбачають, що росіяни візьмуть під контроль не лише саму трубу, а й підземні газосховища та вихід на внутрішній ринок України. От у чому проблема, і такий варіант не є прийнятним для нас. Тому наголошую, що домовлятися потрібно не тільки з РФ, а ще й із європейцями. Якщо Європа буде брати активну участь у цих перемовинах, то зростуть шанси того, що й росіяни, хоч і не відразу, але врешті-решт можуть піти на якісь компроміси. Зараз, після виникнення відомих проблем у відносинах із Європейським Союзом (ЄС), Росія зрозуміла, що Україна перебуває у непростому зовнішньополітичному становищі, й офіційна Москва почала досить жорстко тиснути на нас. Умовно кажучи, Україна опинилася в глухому куті, із точки зору зовнішньої політики. Це влаштовує Росію, яка все більше намагається загнати нас у цей кут, примусити нас погодитися на її ультиматум.

— Які умови цього ультиматуму могли бути найвигіднішими чи, радше, найбільш прийнятними для офіційного Києва?

— Зараз, поки є така можливість, на ультиматуми краще не погоджуватися. Я кажу, що варіант консорціуму насправді є реалістичним. Тут варто розуміти, що якщо зберігати статус-кво, який ми маємо зараз, тобто нікому не віддамо нашої труби, ні з ким не будемо ділитися, то це — програшний варіант. І в опозиції також розуміють, що варіант або консорціуму, або концесії, або навіть оренди труби, але зі збереженням усе ж таки стратеґічного кон­тролю — безальтернативний. Тому що оренда — це не віддача й не здача труби (як це в нас модно казати). Це — лише економічна форма, завдяки якій ми можемо отримувати прибутки, але зберігаємо контроль над трубою, оскільки залишаємося стороною, яка віддає в оренду. Це — не повний продаж ГТС України. Про це говорять і представники нинішньої опозиції, ми можемо це легко перевірити. Микола Мартиненко, між іншим, фахівець із енерґетичних питань, який очолює парламентський профільний комітет, у 2008—2010 рр. неодноразово висловлювався щодо цього, констатуючи, що Україні необхідно замислитися над варіантом консорціуму, концесії або оренди. На те, що слід домовлятися з росіянами, ще напередодні економічної кризи натякала і Юлія Тимошенко, хоч і не казала цього прямо. Отже, таке розуміння є, але зараз навколо теми української труби ведеться політична боротьба. Тому все-таки необхідно розділити політичні міркування, зокрема передвиборні, і реальні інтереси. А інтереси сьогодні такі, що ми можемо зберегти трубу в нашій цілковитій власності, але при цьому втратити як мінімум половину транзиту на найближчу перспективу. Тому потрібно боротися за те, щоби втримати статус стратеґічного транзитера, але єдиний для цього спосіб — домовлятися з ЄС і росіянами так, щоби труба справді не перейшла під абсолютний контроль РФ.

— Як ви оцінюєте газові угоди 2009 року між Україною й Росією, і чи є можливість для української держави переглянути невигідну частину умов цих угод?

— Наша сторона хоче переглянути угоди й проводить для цього перемовини. Угоди є вкрай невигідними для України, і не тільки через високу ціну на газ і формулу ціни. Є ще низка дуже невигідних вимог, зокрема, зобов’язання України щороку купувати великі обсяги російського газу, жорсткі штрафні санкції тощо. Невигідність договору усвідомлюють усі, хто більш-менш об’єктивно ставиться до цієї проблеми, проте не всім зараз вигідно про це говорити. Інша річ, що РФ не хоче переглядати цю угоду. Росіяни вже один раз 2010 року змусили Україну за допомогою Харківських угод піти на корекцію. Скажімо так, нам кинули кісточку у вигляді знижки на 100 USD, ми цю кісточку схопили, і таким чином Росія продовжує з нами бавитися: не переглядатиме угоди, а даватиме нам часткові знижки, так звані скромні компенсації. І саме в цьому, а не в перегляді угод, полягає стратеґія РФ. Українська сторона хоче змінити угоду, але, швидше за все, не вдасться це зробити в повному обсязі, оскільки позиція Росії — сильніша. Що я вважаю за можливе — це частковий перегляд де­яких ключових позицій угоди. Проблема в тому, що в цьому діалозі позиція РФ на два порядки сильніша, ніж позиція України. РФ може собі чекати й нічого не змінювати, бо її все влаштовує, а ми — залежні, на жаль, і від росіян, і від цієї угоди. Тому змушені турбуватися, маючи при цьому обмежений інструментарій впливу. Через це можливість перегляду угоди майже виключно залежить від доброї волі Росії, й офіційна Москва, мабуть, не піде на це.

— Більше цікавить не позиція Росії, вона — зрозуміла. А наскільки реальними є юридичні можливості перегляду, адже Україна заявляла про свою готовність звернутися в міжнародні суди?

— Досягнути своєї мети можна й у судах. Але там завжди присутні ризики, тому українська сторона поки що побоюється йти в суд.

Юлія Кухар

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...