Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Aug. 21, 2018

Як прапор національний став державним, щойно через п’ять місяців після унезалежнення країни

Автор:

|

Січень 26, 2012

|

Рубрика:

20 років тому Верховна Рада України (ВРУ) ухвалила Постанову «Про Державний прапор України».

«До Конституції»

Національний прапор України отримав статус державного лише 28 січня 1992 року, попри те, що його врочисто внесли до сесійної зали ВРУ ще 24 серпня 1991-го, коли в ній проголосили незалежність української держави. А над парламентом синьо-жовте знамено підняли 4 вересня того ж року.

Однак Постанову «Про підняття над будинком ВРУ синьо-жовтого прапора» прийняли тоді зі застереженням: «У зв’язку з проголошенням ВРУ Акта про незалежність України до прийняття Конституції України та проведення всенародного референдуму про нову державну символіку підняти над

ВР України історичний національний синьо-жовтий прапор». Його внесли попри запевнення депутата й історика Олександра Піскуна, що наукова конференція з питань національної символіки встановила: її ще не затверджували на референдумі в жодній країні світу. Вочевидь, тому 18 вересня 1991-го Президія ВРУ вже без жодних апелювань до референдуму вирішила в постанові «Про прапор України»: «До прийняття Конституції України дозволити в протокольних заходах використовувати синьо-жовтий прапор».

І хоч фактично національний став державним ще 1991-го, цю роль йому тоді відвели не остаточно, а до вирішення його долі в Основному Законі й на референдумі, котрий так і не відбувся. І без нього ВРУ прийняла 28 січня 1992 року Постанову «Про Державний прапор України», а 1996-го узаконила це рішення в Конституції.

Але чому ж від 4 вересня 1991-го до 28 січня 1992-го український прапор не мав іще «остаточного» статусу? Відповідь на це запитання отримаємо, пригадавши перипетії прийняття парламентом Постанови «Про підняття над будинком ВРУ синьо-жовтого прапора».

Поряд із державним

«Прохідну» кількість голосів цей документ одержав тільки з третього разу. Спершу на його користь висловилося менше за половину з 450 депутатів парламенту — 205. Натомість не підтримали його представники комуністичної більшості ВРУ, розпущеної того ж дня, але вже після прийняття постанови про прапор. Чому вони боролися проти синьо-жовтого прапора навіть після того, як 24 серпня 1991 року проголосували за Акт проголошення незалежності України? Спроба «червоного» реваншу в Росії 1993-го засвідчила, що в розряд колишніх перейшли аж ніяк не всі комуністи.

Леонід Кравчук, тодішній голова ВРУ, заспокоював їх: «Ми не відміняємо державного прапора (вважав ще ним червоно-лазуровий Української Радянської Соціалістичної Республіки), піднімаємо національний прапор поряд із державним». Відтак повернув у сесійну залу тих, хто вийшов із неї, ще раз зачитав проект постанови й просив голосувати за неї вдруге. Але вона знову не набрала потрібної кількості голосів (у стенограмі того засідання цих даних не вказано).

Щойно після того, як Василь Сухий, голова комісії ВРУ з питань відродження й соціального розвитку села, зауважив, що проект постанови могли не підтримати тому, що його розглядали без обговорення, воно нарешті розпочалося. Зокрема, депутат і колишній політв’язень Генріх Алтунян зазначив, що «немає жодної республіки в колишньому Радянському Союзі, де не був піднятий національний прапор», і, присоромивши присутніх, що він, вірменин, змушений аґітувати українців за їхню ж символіку, звернув увагу на те, що вимагати її до будинку ВРУ прийшли тисячі людей. Іван Драч, тоді — також депутат і голова Народного руху України, попередив: якщо питання не буде вирішене, то народ нікого не випустить із парламенту.

Аби не смішити людей…

А от депутат Володимир Марченко (згодом — найближчий соратник лідера Проґресивної соціалістичної партії України Наталії Вітренко) пропонував «порадитися у виборчих округах». Щойно після того, як депутати-росіяни Володимир Сметанін і Василь Санін закликали голосувати за синьо-жовтий, а пан Кравчук пригрозив подати в разі неприйняття постанови про прапор у відставку, вона таки набрала 265 голосів «за».

Що ж змінилося з 4 вересня 1991 року до 28 січня 1992-го, коли ухвалили-таки постанову про затвердження Державним прапором України національного прапора? Того дня Олександр Іващенко з Всеукраїнського об’єднання солідарності трудівників заявив у ВРУ: «Люди просили передати: оскільки парламент України прийняв рішення й будує незалежну державу, то, аби не смішити людей, треба все-таки залишити на приміщенні ВРУ один прапор — національний, а зняти прапор держави, що вже не існує».

Віталій Рева, депутат від Криму й перший віце-президент Української державної корпорації автомобільного транспорту, підтримував цю думку: «Державу Україна визнали 90 держав світу. На будинку ВРУ, де ми працюємо, майорять два прапори — УРСР і національний. Чи не час нашій державі мати один прапор?»

Натомість обраний 1 грудня 1991 року президентом України Л. Кравчук скаржився: «Я — чи не єдиний президент співдружності, а може, і держав світу, який має тимчасовий прапорець… На щоглі Організації Об’єднаних Націй висить синьо-жовтий прапор. Полки під синьо-жовтим прапором складають присягу… Якщо ми тепер почнемо суперечки навколо цього прапора, то підемо проти реально існуючого факту».

Хто ж був проти нього? Про них інформував Іван Плющ, тодішній голова ВРУ: «Говорили деякі депутати (я до миколаївської делеґації звертаюсь): якщо ви хочете консолідації, якщо ви хочете єдності, то не ставте це на голосування». Цих неприхильних до національного прапора депутатів підтримав тоді Василь Козаренко, парламентарій із Луганщини. Зокрема, він стверджував, що 22 березня 1918 року Центральна Рада ухвалила Закон «Про Державний прапор Української Народної Республіки» тому, що їй це нібито нав’язав «Галицький полк». Вочевидь, він мав на увазі полк січових стрільців, «ядром» якого були українці з Галичини.

Запорожці — синьо-жовті

Тож довелося депутату й історику Олександрові Піскуну розповідати своїм колеґам про те, що Ілля Рєпін ще 1891 року саме жовто-блакитними стрічками оповив козацькі списи на картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». І що цар Олександр ІІІ цікавився у фахівців, чи немає в тих барвах прихованих чужоземних впливів. На що російський філолог і знавець давніх пам’яток історії Федір Корш відповів: «Знамена казацкие, изображенные художником Репиным на его картине, не содержат по своему цветовому набору никаких иностранных веяний, а отображают в себе извечную преемственность цветов золотых и небесных, постоянно присущих для всех знаков отличий в Южной Руси (Малороссии) еще со времен Великих князей Киевских, вплоть до роспуска запорожской вольницы, согласно повелению Императрицы Екатерины Великой. Сказанному имеется предостаточно письменных подтверждений в отечественных и иностранных сугубо исторических источниках, а равно — в ряде предметов материального искусства тех давних времен».

1914-го українці, святкуючи сторіччя від дня народження Тараса Шевченка, підняли синьо-жовті прапори навіть у Москві, Петербурзі, Оренбурзі, Омську й інших містах Російської імперії. Коли ж 18 травня 1917-го в Києві відкрився І Український військовий з’їзд, то синьо-жовтий прапор розгорнула на ньому й делеґація з Петрограда. А 1 липня 1917 року саме під жовто-блакитними знаменами кинули в наступ на німецькі й австрійські окопи 6-ий український корпус російської армії.

Попри це, російськомовні мас-медіа наполягають на тому, що нібито синьо-жовтий прапор українцям Галичини нав’язали 1848-го австрійські монархи. Але автори цієї небилиці іґнорують той факт, що ще 1410-го львів’яни брали участь у Грюнвальдській битві під синім стягом, на якому спирався на скелю жовтий лев. На прапорі цього ж кольору у вояків із Перемишля було зображено жовтого двоголового орла й сім зірок, ті ж барви зафіксовано й на знамені волиняків.

Комуністи ж досі переконані, що жовто-блакитні прапори — нібито «бандерівські». Хоч II Великий збір ОУН постановив: «Організація Українських Націоналістів вживає свойого окремого організаційного прапора чорної та червоної краски».

Життєва реальність

Але повернімося до ВРУ, де депутат Олександр Піскун запевняв 28 січня 1992 року: «Як історик можу вам сказати, що інших кольорів, поєднання яких проходило б через усю історію України, немає. Згадайте синьо-жовті фрески Софії, Михайлівського Золотоверхого собору, Володимирського, урешті-решт, який перейняв усе це… Протягом цієї тисячолітньої історії два кольори — синій і жовтий — мають найбільше поширення. Істориками це підраховано: із більш ніж 100 відомих поєднань кольорів близько 90 припадає на синій і жовтий. Згадайте останнього гетьмана Запорозького коша Калнишевського… Його прапор, який був знаменом усієї Запорозької Січі, мав синьо-жовтий колір, і ви на цей прапор можете подивитися в нашому Державному історичному музеї, там зараз якраз виставка».

Своєю чергою, Ігор Юхновський, тогочасний голова комісії ВРУ з питань народної освіти й науки, апелював до здорового глузду депутатів: «Щоби побудувати державу, ми повинні мати певні печатки, бланки тощо. І для цього нам потрібні державні символи. Ясна річ, що кожна республіка має свою історію. Україна теж має свою історію. Росія має свою історію. Мають її Франція й інші держави. Я підтримую те, що Росія повернула собі свій синьо-червоно-білий прапор і двоголового орла. І я прошу росіян, які знаходяться в цьому залі, поважати честь українців, які вперше в тисячолітній історії свого народу мають власну державу та прапор. Я поважаю російський прапор і прошу росіян поважати прапор України».

Нарешті президент Кравчук констатував: «Без цього прапора, зараз, повірте, і в дипломатичному, і в правовому, і в міжнародному й реальному житті стає вже не просто важко, а соромно та смішно. Це — реальність. Проста життєва реальність».

Із тодішнім главою держави погодилися 253 депутати ВРУ. І хоч про кольори Державного прапора сперечалися й під час укладання Конституції 1996-го, але — лише до отримання навзамін дивідендів. А отже, суто заради них.

Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...