Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 20, 2019

Запорука незалежності, що наповнює скарбничку. 25 червня — День митної служби України

Автор:

|

Червень 21, 2012

|

Рубрика:

Запорука незалежності,  що наповнює скарбничку. 25 червня — День митної служби України

Професійне свято одних із найсуттєвіших наповнювачів державної скарбнички приурочене до 25 червня, бо цього дня 21 рік тому Верховна Рада України (ВРУ) ухвалила Закон «Про митну справу в Україні», у якому проголосила, що «суверенна держава самостійно створює власну митну систему і здійснює митну справу».

Передумова суверенітету

А конкретизувала ним положення прийнятої 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України: «Українська РСР самостійно створює банкову, цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет».

Подбавши про митниці за два місяці до проголошення незалежності України й за день до прийняття постанови про вибори її президента, ВРУ визнала, що найголовнішою передумовою суверенітету держави є надходження до її бюджету. Тому й Указ «Про утворення Державного митного комітету України» її перший президент Леонід Кравчук підписав 11 грудня 1991 року — на третій день після ліквідації ним і Валентином Шушкевичем, керівником Верховної Ради Білорусі, і Борисом Єльциним, главою Російської Федерації, Радянського Союзу.

Та позаяк у спадок від нього митниці Україні ді­сталися лише на заході та півдні, на сході й півночі країни їх довелося створювати з нуля. До цього спонукала потреба економічної безпеки України й досвід попередніх українських держав, який засвідчив надзвичайність внеску митників у життєдіяльність країни.

Осмники й мостники

У тексті гімну українських митників читаємо: «Ще стольний мудрий князь Олег збирав найперше мито». І цей висновок є цілком очевидним, попри те, що в руському літописі «Повість минулих літ» на митні подвиги київського князя Олега не натрапляємо. Бо коли завдяки успішному походу 907 року Київської Русі на Візантійську імперію була укладена 911-го угода, то в ній обумовлювалося лише право купців першої торгувати в другій без мита. Позаяк про такий же привілей візантійських торговців у тексті договору не згадано, то виходить, що вони, навпаки, мали сплачувати мито. Отже, і задля цього Русь вирушила 907 року в похід на Візантійську імперію, бо вважала мито однією з основних складових держави.

Історик Михайло Грушевський установив, що вже тоді були посадовці, яких називали митниками — «на мостах і торговельних шляхах та на торгах, де водночас виконували маклерську функцію — санкціонували купно-продаж як урядові свідки». У тому числі, митником був так званий осмник, який, за даними Грушевського, «збирав торговельні оплати, доглядав порядку й моральности в місті й засідав в подібних справах у мішанім церковно-цивільнім суді», «то був урядник важний, бо приймав у себе самого князя».

Своєю чергою, «мостники» стягували з купців мито за проїзд через мости. Зокрема, за даними Михайла Грушевського, «на зводнім мості в Білгороді та в cелі Городлі — на мості або на перевозі через Буг». А «бояри та слуги путні», серед яких були й герої народних билин Ілля Муромець, Добриня Микитич і Олекса Попович, запобігали безмитному провозу товарів об’їзними шляхами, де стягували подвійний «промит» і штраф-«заповідь».

У Руському ж королівстві, до складу якого входили Волинська й Галицька землі, митниці були в Бересті, Володимирі, Ковелі, Раві, Любачеві, Городку та Львові. Після того, як терени України увійшли в XІV ст. до Великого князівства Литовсько-Русько-Жемантійського, відомо про його «митні комори» на дніпровському острові Тавань, у Києві, Вишгороді, Житомирі, Путивлі, Бересті, Дорогичині, Більську, Городні та Луцьку. Причому як князі, так і згодом королі Речі Посполитої здавали їх в оренду.

Кантаржеї та шафарії

Мито було одним із найважливіших джерел добробуту й Війська Запорозького Низового. Його митниці стояли не лише на кордонах із Річчю Посполитою та Кримським ханством, а й на межі з Гетьманщиною. На переправі через Дніпро в селі Переволочній на Полтавщині запорожці збирали щороку з купців по 13 тис. рублів мостового мита.

На Січі були й спеціальні посадовці зі стягування мита й протидії контрабанді. Так, військовий (кошовий) кантаржій (від грецького «кантар», що перекладається як «вага») збирав на користь кошової скарбниці мито з привезених на Січ товарів і зберігав міри та ваги — еталони під час торговельних операцій на Запорожжі.

А чотири військових шафарі (від польського szafarz, котре перекладається як «ключник») і їхні помічники-підшафарі збирали «перевізне» мито на переправах — Кодацькій і Микитинській на Дніпрі, Самарській — на лівій притоці Дніпра Самарі, Бугогардівській — на Південному Бузі.

Сплачувати мито купців спонукали й підпорядковані шафарям і підшафарям козацькі підрозділи.

Військо гетьмана Богдана Хмельницького також утримувалося передусім завдяки миту. Його частка у Військовому скарбі сягала 40—45 %. Йому й підпорядкували митників-козаків — дозорців. Стягували вони індукту (2-відсоткове мито з імпорту) і евекту (з експорту). А до ретельності їх заохочувала винагорода розміром 50 % від вилученої ними контрабанди.

Керувати ними гетьман 1654 року призначив на правах оренди козака грецького походження Остафія Остматенка. А 1657-го зажадав в універсалі «з людьми міста Львова, як із власними нашими поводитися». Тобто не стягувати мита, яке сплачували козацькій державі тільки іноземці. Тоді як у Речі Посполитій це робили й свої купці.

«Митні комори» були на всіх кордонах України — із Кримом, Річчю Посполитою, Московією й Османською імперією та її васалом — Молдовою. Через митниці в Бахмачі, Гарді (Богданівка на Миколаївщині), Казікермені (Берислав на Херсонщині), Новгороді-Сіверському, Переяславі й Путивлі переходило щодня по 100—400 купецьких валок.

Скарги купців розглядали митні (інша назва — купецькі) суди. Засідали в них полкові старшини — осавули і митні бур­мистри.

Ґарант самостійності

1714 року на кордоні між Гетьманщиною й Московією було 40 митних застав, через котрі потрапляла до останньої третина імпорту. А 1723-го Військовий скарб, до складу якого входила її митна служба, перейменували на Генеральну скарбову канцелярію. Той факт, що

мито було одним із голов­них ґарантів автономії Війська Запорозь­кого у складі Московської держави, засвідчили ще суттєві скорочення надходжень до його скарб ниці від індукти нав’язаними Москвою угодами 1659-го, 1663-го, 1674-го й 1687 років. Але й після цього половину тієї скарбнички наповнювали митники.

Тож цар Петро І спершу заборонив 1714 року ввіз в Україну багатьох імпортних товарів, аби змусити купувати такі ж, вироблені в Росії. А 1723-го знову примусив купців-чужоземців забути про Україну, запровадивши новий механізм оподаткування імпорту.

Якщо у вартісному співвідношенні внутрішнє виробництво товару сягало 25 % імпортованого аналога, то мито становило чверть ціни останнього, якщо третину — то третю частину, якщо половину — то, відповідно, 50 %, коли ж перевищувало, то сплачувати доводилося 75 %. «Арифметичний» масштаб для оподаткування товарів митом ліг і в основу митного тарифу 1724 року: залізо, парусина, стрічки, голки, віск оподатковувалися митом розміром 75 %

від їхньої ціни, полотно й оксамит — 50 %, вовняні тканини та зброя — 25 %. Коли ж на гетьмана Івана Самойловича донесли, що не збільшує розміру мита, аби частіше поповнювався військовий бюджет, то його ув’язнили, зокрема, і за цю «провину».

Історик Дмитро Дорошенко констатував: «Україна втрачала характер самостійного економічного організму й оберталася на звичайну колонію Москви». Однак коли Петро І вирішив 1722-го перенаправити індукту й евекту, які стягували з купців-іноземців у Гетьманщині, до царської скарбниці, то навіть зазвичай лояльний до нього гетьман Скоропадський нагадав, що це не передбачено попередніми угодами. Але саме під час дискусій із приводу цього гетьман якось загадково помер.

1753 року цариця Єлизавета взагалі ліквідувала індукту й евекту, заявивши гетьманові Кирилу Розумовському, що на це нібито погоджувалися всі його попередники. Але її зазвичай слухняний дівер заперечив: не було такого, та й годі.

Мабуть, і з цієї причини Катерина ІІ скасувала 1764-го посаду гетьмана й автономний устрій України. Боронити її не було кому, бо після багаторічного «знекровлення» скарбнички Гетьманщини козаки, позбавлені хліба насущного, розбрелися хто куди в пошуку заробітку.

Атрибут державності

Тож після того, як 7 листопада (за новим стилем — 20-го) 1917 року Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, 16-го у складі її Генерального секретаріату (так тоді називали міністерства УНР) фінансів утворили департамент митних зборів. А навесні 1919 року — Одеську й Південно-Західну «митні ділянки» (округи), 12 митниць першого класу, п’ять — другого, 21 митну заставу, Київську й Харківську внутрішні митниці.

Працювали тоді в митній системі УНР 316 урядовців, 312 допоміжних службовців і 814 наглядачів. Сприяти їм доручили прикордонній варті, кістяк якої склав Запорізький загін, невдовзі розгорнутий у дивізію, а згодом — у корпус.

Коли того ж року Україну очолив гетьман Павло Скоропадський, то в його міністерстві фінансів також був департамент митних зборів. А підпорядковували йому Південний і Південно-Західний митні райони, 22 митниці, 26 митних застав і два митних пости.

Сприяти їм гетьман доручив Окремому корпусу прикордонної варти, який складався з восьми бригад (701 офіцера, 4274 кінних, 10 733 піших і 2 378 нестройових козаків). Його основою теж став Запорізький корпус, який звільнив напередодні Крим від більшовиків.

Натомість у Західноукраїнській Народній Республіці (зі січня 1919-го — Західна область Української Народної Республіки) до складу її Державного секретаріату фінансів входили митна служба, скарбова сторожа й прикордонні митні уряди. А після евакуації уряду ЗОУНР у Тернопіль митні функції було передано дирекції Скарбу, якій підпорядкували територіальні скарбові округи та податкові відділи при повітових комісаріатах.

Однак під час війни проти російських Червоної й денікінської армій кон­тролювати кордони УНР її митникам удавалося, звісно ж, далеко не завжди. Тож усім тодішнім українським державам катастрофічно бракувало коштів на зброю, ме­дикаменти, обмундирування.

Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...