Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Nov. 21, 2018

Галина Стельмащук: «За часів Катерини II боялися не лише українців, а й їхнього одягу»

Автор:

|

Березень 03, 2016

|

Рубрика:

Галина Стельмащук: «За часів Катерини II боялися не лише українців, а й їхнього одягу»

Галина Стельмащук

Цього року одним із претендентів на здобуття премії «Українська книга року» стало фундаментальне ілюстроване видання «Українські народні убори», яке вийшло у світ у видавництві «Апріорі». Про це розповіла Галина Стельмащук, автор видання, завідувач кафедри історії та теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв, доктор мистецтвознавства, професор, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, член Національної спілки художників України і відмінник освіти України.

Головні убори пов’язані зі звичаями й обрядами
— Тривалий час ви збирали інформацію про народний одяг. Що під час цих досліджень для вас особисто було найцікавішим?
— Із 1976 року я працювала у Львівському інституті народознавства. Не буду розповідати, як вдалося потрапити туди на роботу мені, у котрої батьки були репресовані. Довелося п’ять років ходити день у день до директора Юрія Гошка. Врешті-решт він побачив, що я ставлюся до досліджень серйозно, і прийняв мене на роботу. Я відразу ж почала досліджувати народний одяг Полісся та захистила на цю тему дисертацію. Наступною моєю темою були українські народні головні убори. Ми об’їздили дуже багато сіл. Цікаво, що в 1970-х рр. ще збереглося багато експонатів, можна було знайти цікаві речі, особливо намітки. Головні убори частково були втрачені, але ще можна було знайти весільні. За традицією, їх вкладали до ікони і так зберігали. Таким чином, були зібрані матеріали з усієї України, вони були нові, бо на цю тему раніше не було публікацій. Головні убори пов’язані зі звичаями й обрядами. Особливо цікавими були матеріали про постриг дитини, заплітання коси тощо.
— Що спонукало вас досліджувати саме народні головні убори українців?
— Я була тісно пов’язана з модельєрами і побачила, що навіть старші викладачі, котрі виставляли свої роботи в Угорщині та Франції, з самим одягом ще могли собі дати раду, але до кожного головного убору чіпляли гуцульське чільце. Був такий різнобій, і я подумала, що з тим треба щось робити. Тому взялася спочатку за український стрій, а потім і за головні убори, які дуже швидко зникали. Хотіла бодай те, що залишилось, якось зафіксувати. Скажімо, на Гуцульщині головний убір не можна було позичити, треба було мати свій. В селі жила майстриня, котра цим займалася. У гуцулів і на Покутті біля вінка є прикраси, що звисають і закривають очі. Коли жінка повертала голову, вони дзеленчали: таким чином відганяли нечисту силу. У Китаї імператор носив подібну корону-сітку з нефриту, що закривала обличчя, а в імператриці такого не було.
— Ваші праці вдалося видати лише тепер, хоча дослідження проводили ще в радянські часи. Тоді їх неможливо було видати?
— Це — вже друге видання. Перше побачило світ 1993 року. А в радянські часи обов’язково потрібно було написати на першій сторінці цитату Леніна про головні убори. Також потрібно було «колисати українців у спільній колисці». Я дуже просила редактора цього не писати, але вона залишила, і мені за це було дуже соромно. Перше видання, за словами Платона Білецького, фактично було енциклопедією. Друге видання хотіла видати без радянської ідеології. І ця книга 2013-го отримала перше місце на конкурсі «Книга року», а також нагороду у номінації «Унікальна Україна» і нагрудний знак Львівської обласної державної адміністрації.

Європейці раніше втратили свої традиції
— Із огляду на сучасну моду, ми дуже здрібніли. Показаний вами одяг давніх українців — це не просто ужиткові речі, а витвори мистецтва…
— В Академії мистецтв я викладаю «Історичний костюм і народний стрій». Дуже багато зусиль потрібно докласти для того, щоб українці не вживали слово костюм, коли йдеться про народний одяг. Коли ми приїжджали в село і питали людей, чи є у них костюм 1930-1940-х рр., то вони виносили маринарку, камізельку і штани. Щодо сучасної моди, то зараз відбувається відродження української народної вишиваної сорочки. Мене навіть запитували, чому одягають вишиванку бразилійці, чи іспанці. Та так вони виявляють свою солідарність із Україною.
— Ви кажете, що головні убори виконували функцію оберегів…
— Якщо згадати ще одяг єгиптян, чи шумерійців, то в них був обручек на голові. Реконструкції наших археологів із Київщини та Донеччини показують, що вже у IV тис. до н. е. в людей на голові були такі начільні пов’язки. Це було пов’язано зі сонцем, якому поклонялися й оберіганням чакри на голові. До нас це прийшло з Київської Русі, де використовували чільце. У кожному українському головному уборі та вінку (очіпку) це чільце зберігається.
— Як одяг українців відрізнявся від одягу європейців на той час?
— Український одяг відрізняється від європейського насамперед тим, що європейці раніше втратили свої традиції. Коли у нас ще збереглася вишивка, то у них такого вже немає. Але у XVII-XVIII ст. традиційне вбрання у Франції та Німеччині ще існувало, але воно не мало так багато вишивки, як у нас. Коли ми їздили на Житомирщину, там було умовно поділено села на селянські та шляхетські, які відрізнялися тим, що шляхта мала менше вишивки. Проте в Європі тепер дуже експлуатують нашу вишивку, чобітки та кептарики. Торік я була в Лондоні і побачила, що в магазинній вітрині було виставлено сучасний одяг із кептариком.
— Після Майдану пішла така хвиля, що навіть відомі світові дизайнери почали використовувати нашу вишивку…
— Так, і це пов’язано також із тим, що за кордон виїхали багато наших художників і модельєрів. Вони там активно опрацьовують український матеріал і видають сучасний продукт. Якщо говорити про сучасні модні тенденції, то коли я веду свій предмет, завжди наголошую, що у вбранні дуже сучасної моделі обов’язково має бути якийсь традиційний елемент українського одягу, щоб це впізнавалося. Так роблять японці та китайці. Дуже багато наших модельєрів цього дотримуються.

Відомі та розумні люди, котрих Україна втратила
— Зараз є люди, котрі по селах скуповують старі українські вишиванки і потім перепродують. Трапляється, що люди одягають гуцульську вишивку до одеського сарафану…
— І в головних уборах, і в народному строї у нас кожен реґіон вирізняється. Мій предмет, власне, спрямований на те, щоб навчити студента розрізняти їх усіх. Хто має такі знання, не буде одягати вінок Гуцульщини та сарафан із Луганщини. У нас є колекціонери народного вбрання. І це — добре, бо інколи воно приватно краще зберігається, ніж у музеях. Тепер спостерігаємо захоплення вишивкою, в Україні проводять паради вишиванок. Зараз у Києві виставлено 70 рушників, вишитих майстринями з Луганщини. Таке відродження вишивки — дуже добре, але одна її частина має зберігатися у приватних колекціях, музеях, а інша — розвиватися у сучасному одязі та головних уборах. Скажімо, у XVII-XVIII ст жінки носили на голові «кораблики». Це ж такий гарний головний убір! І він чудово поєднувався з коміром.
— Вважають, що найколоритнішою вишивкою з усіх реґіонів є гуцульська…
— Так, вона найкраще збережена. Але не можна сказати, що менш колоритною є буковинська, чи борщівська. Було дуже багато втрачено вишивок, особливо на Сході. У мене захищала дисертацію Олена Половна з Дніпропетровська, де зберігається головний убір «золототкані очі». Такі очіпки носили українські жінки, але Катерина II видала указ, яким забороняла носити ці очіпки. Якщо жінку бачили в такому головному уборі або в шовковій хустині, то мали зняти її та порубати. Вони боялися не лише українців, але й навіть їхнього одягу.
— Ви також досліджуєте творчість митців українського походження, котрі покинули Україну. Хто ці люди і чи можна буде чекати на нову вашу книжку з цього приводу?
— Українські митці у світі — це ті, хто виїхали за кордон у міжвоєнний період і котрі дуже мало відомі в Україні. Такі як Олександр Архипенко, Петро Андрусів, Петро Мегик, Роберт Лісовський хоч трохи були відомі. Вони в 1990-х рр. почали приїжджати в Україну, і тоді мистецтвознавець Роман Яців організував в Інституті народознавства низку їхніх виставок. В Києві теж провйшли їхні виставки. А зараз я вирішила окремо написати про Христину Кишакевич-Качалубу. В неї у Швейцарії перебував і Левко Лук’яненко, Іван Плющ, Віктор Ющенко, українські посли. Такі, я п. Христина, — відомі та розумні люди, котрих Україна втратила. І що було б, якби вони зараз жили в Україні?
— Але зараз найкращі і найталановитіші теж покидають Україну…
— Так, багато наших випускників працюють у Польщі та Франції. Але це вже — питання до держави, яка мусить із цим щось робити.
Розмовляла Галина Палажій, Західна інформаційна корпорація

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...