Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

Бог предвічний народився

Автор:

|

Січень 06, 2016

|

Рубрика:

Бог предвічний народився

Христос народився!

Оберіг 1940­-х рр. через 70 років повернувся до дітей та онуків тих, кому він вірно слугував.

Квінтесенція всього
«Сьогодні, коли багато захисників України святкують на передовій, а багатьох наших героїв немає серед живих, особливого значення набуває щемлива колядка «Сумний Святий вечір в 46-м році», — констатував журналіст Богдан Олексюк на інформаційному порталі «Київ 1».
Справді — кожен, хто набере у віконці «Пошук» на будь-­якому сайті в інтернет-­мережі слова «Сумний Святий вечір», побачить їх у заголовках повідомлень засобів масової інформації про те, що торік в українських містах і селах саме на Різдво прощалися з полеглими на сході країни воїнами.
Утім, навряд чи цього прагнув Марко Боєслав, автор «Сумного Святого вечора в 46­-м році». Так підписувався крайовий референт пропаґанди Української повстанської армії, член Української головної Визвольної Ради й редактор підпільного часопису «Чорний ліс» Михайло Дяченко зі села Боднарів (тепер воно — у Калуському районі Івано-­Франківщини), котрий застрелився разом із своїми шістьма побратимами в криївці, яку оточили 23 лютого 1952 року російські окупанти (тоді вони називали себе «радянськими»). У своїй коляді він сформулював, по суті, квінтесенцію того, що відбулося тоді:
«Сумний Святий вечір
В сорок шостім році,
По всій нашій Україні
Плач на кождім кроці.
Сіла вечеряти
Мати з діточками,
Заким мала вечеряти,
Вмилася сльозами.
Сіли вечеряти,
Діти ся питають:
— Мамо, мамо,
де наш тато?
Чом не вечеряють?
— Батько наш далеко,
В дикому Сибіру,
Споминає Святий вечір
І нашу славну Україну.
О Ісусе милий,
Змилуйся нам нині,
Даруй волю, щастя й долю,
Нашій неньці Україні».

Стала народною
Надія Франко, правнука Каменяра, розповіла журналісту «Радіо Свобода», що її мати Віра, донька Петра, молодшого сина письменника, зустріла Різдво 1946­-го у в’язниці, після чого її засудили на п’ять років сибірських концтаборів. Жінка також зізналася, що «у нас завжди був сумний Святий вечір, бо родина зазнала нелегкої долі».
Власне, проти «плачу на кожнім кроці» й воював Михайло Дяченко, котрий таки врешті­-решт переміг 1991 року, коли українці довели до завершення в т. ч. і його боротьбу за незалежність Вітчизни. Однак 2014-­го її довелося знову відстоювати від російських окупантів, котрі повернули актуальність цій щемливій колядці.
Але радше тому, що вона завершується рядками іншої коляди — більш оптимістичної «Нова радість стала», то успадкувала від неї не лише мелодію, а й прохання до Бога — «Даруй літа щасливії нашій неньці Україні», яке засвідчує прагнення вистояти, котре повторювали ті, хто співали, співають і співатимуть «Сумний Святий вечір». А отже, воно допомагатиме й у нових випробуваннях.
Петро Дрогомирецький, дослідник творчості Михайла Дяченка, установив: «Коляда «Сумний Святий вечір» стала відомою в усій Галичині у різних варіантах. Вона була настільки актуальна й органічна для післявоєнних поезій, що у первісному варіанті змінювали спочатку тільки рік Святого вечора, залишаючи текст коляди недоторканим, а відтак часто доповнювали деякі її місця так, що вона згодом стала народною». Зокрема, доповнювали коляду Михайла Дяченка такими рядками:
«Чи ви чули люди про тую новину —
Закували у кайдани
нашу рідну Україну!
В кайдани закули,
в тюрми посадили,
Люд невинний тисячами
в сиру землю положили»;
«Тата вороги вбили,
Села попалили
Ті прокляті яничари,
Руїни лишили»;
«А наш, діти, тато
в далекім Сибіру
споминає Святий вечір
в нашій славній Україні.
Споминає Святий вечір,
всю свою родину,
Тата, маму, жінку, діти,
свою неньку Україну»;
«Пада старий батько,
за синами плаче,
Трьох він мав їх, як соколів,
Вже їх більше не побачить.
Один син в Сибіру, другий у Берліні,
Третій пішов в партизани,
Щоб служити Україні!
Поможи нам, Боже, все це перебути,
Нашу неньку Україну з кайданів розкути.
О Ісусе милий, змилуйся нам нині,
Даруй волю, даруй долю
нашій рідній Україні!»

Була головною
Марія Климчак, куратор Українського національного музею в Чикаґо, зі села Романів на Львівщині, розповіла про «Сумний Святий вечір» те, після чого зайвими виглядатимуть якісь журналістські мудрування: «Майже у кожній родині ця коляда була головною після вечері. Чому? Село, з усіх боків оточене густими лісами, таїло довгими роками правду про партизанку. У романівських лісах приймали бойове хрещення сини та доньки Української повстанської армії (УПА), а з приходом більшовицької влади багатьох романівців повивозили у Воркуту, Тюмень і там, серед снігів і пустині, горіла свічечка українського Свят-вечора. Мотив цієї колядки є близьким і рідним. Тут чітко окреслюються реалії Святого вечора в роки збройної боротьби народу за власну самостійну соборну державу у ХХ ст.
Обставини сумного святкування Різдва Христового були досить тривалими в Україні.
До років, зазначених у тексті, додавався щороку ще один. За святвечірнім столом бракувало когось із родини — діда, батька, брата, сестри. Через розповідь матері передається маленьким дітям інформація про боротьбу батька за їхню українську долю.
Мати плекає колядкою національну свідомість, а крізь гірку сирітську сльозу Свят-вечора діти пізнавали правду, і в їхнє усвідомлення, і в усвідомлення онуків заслані на Сибір московськими зайдами батько, дідусь входили героями.
Їхні переконання вони переймуть, їхні вчинки наслідуватимуть. Сум і плач замість радощів і веселощів підкреслюють увесь трагізм неволі. Якими сильними мусили бути наші рідні, перейшовши через пекло війни, через усі полони».
Пекло війни знову повернулося в Україну 2014 року, але у відеосюжетах телевізійних журналістів із передової знову чути ті колядки, які співали їхні попередники 1946­го. Марія Климчак переповіла спогади Володимира Тюна, колишнього вояка УПА, про такі тодішні події: «Добирався до зимівки сотні Бродича, щоби тут, над селом Чертіжне, на горі, з якої проглядалася західна Лемківщина, зустріти Різдво 1947 року. На Свят­вечір помолилися ми біля ялинки, прикрашеної шишками, і сіли до святої вечері. Не було 12 страв, родини, але була віра і завзяття, була коляда, що єднала нашу повстанську родину.
На прохання ройових і стрільців, командир дозволив нам піти в село. У Чертіжному нас ждали. Ми ходили по селянських хатах, спільно колядували, віншували. Над ранок повернулися до табору. А на Різдво, 7 січня, пішли з колядою на Словаччину. Пряшівські лемки­-українці з радістю зустріли нас, як своїх синів. Наші коляди піднесли людей на дусі, що ми разом тримаємося».

У бій — 6 січня
Тобто коляда була в 1940­-х водночас, по суті, славнем та оберегом. Адже 6 січня українці на Свят­вечір не лише тужили, а й вирушали після різдвяної коляди в бій. Володимир В’ятрович, директор Українського інституту національної пам’яті, розповів у своїй книзі «Історія з грифом «Секретно» про один із різдвяних боїв УПА 1946 року: «6 січня вранці напередодні Свят­вечора польське військо з Бірчі атакувало село Добре…
Запорукою успіху нового нападу на Бірчу мала стати передусім несподіванка. Саме тому атаку запланували безпосередньо на українське Різдво. «Акція, — читаємо про це в звіті УПА, — спеціально була запланована в часі, коли поляки могли її найменше сподіватися, і мала за завдання викинути ворога з його укріплень і знищити ворожі укріплення та саме містечко, яке має ще кільканадцять мурованих будинків». Бій на Різдво був несподіванкою і для вояків УПА, які зазвичай відзначали це свято разом із цивільним населенням у селах, яке захищали.
«У цей Свят­вечір, — згадує учасник бою Михайло Озимко, — наша мета піти у відплатну акцію проти Бірчі, щоб знищити це вороже кубло, яке палить українські села (показує в сторону присілка Ропа, де догоряла решта хат), вбиває невинних людей, старців, жінок і дітей, та не дає спокійно відсвяткувати навіть того Свят-вечора. За ті всі кривди, за пролиту українську кров, за смерть наших упавших героїв ми сьогодні відплатимо. Замість колядок Рождества Христового будуть грати наші повстанські кулемети і вибухати ґранати».

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...