Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

Зона доступу

Автор:

|

Березень 01, 2012

|

Рубрика:

Зона доступу

Резонанс навколо умов утримання Юлії Тимошенко та Юрія Луценка змушує уряд вигадувати виправдання щодо наявності в слідчих ізоляторах (СІЗО) і колоніях так званих VIP-камер. І пояснювати, чому за гроші будь-який в’язень може влаштувати собі за ґратами особливий комфорт.

Після прибуття в одну із західноукраїнських зон суворого режиму 30-річного Павла розподілили в щільно заповнену в’язнями камеру з поганою вентиляцією: «У ній взагалі неможливо пересуватися. На один умивальник — 40 осіб. Перші дні були важкими: ліжко без матраца, тиск ледве теплої води в лазні дуже слабкий. Холодильник тут передбачений законом, але в адміністрації на нього бракує коштів». Наш співрозмовник зізнається, що на комфортніші умови в нього немає грошей. Тому він робить ремонт у «бараку» і бере участь у будівництві банно-прального комбінату. Так і заробляє на поліпшені умови утримання. Плитку й будматеріали сюди привозять родичі інших ув’язнених.

На відміну від Павла, екс-чиновник, який побажав залишитися неназваним і котрий відбуває покарання за хабарництво, живе в менш населеній «хаті» — камері, розрахованій на дві-три людини. Після набуття чинності законом про боротьбу з корупцією за подібні умови платять неофіційно, а не благодійними внесками, як це було раніше. Отож за 1 тис. грн на добу йому забезпечують камеру з плазмовим телевізором і холодильником, є гаряча вода в душі. «У новорічну ніч я пив віскі й дивився телепередачі. Серед особливих послуг: арештантам приводять жінок і приносять алкоголь. Вечорами я зазвичай спілкуюся з дівчиною в скайпі, використовуючи iPhone», — говорить VIP-в’язень. За його словами, за необмежену можливість отримувати їжу «з волі» адміністрація в середньому бере 50 USD за день. І він, і Павло кажуть, що на зоні тепер усі розмови — тільки про Юлію Тимошенко. Очікується, що у зв’язку з міжнародним інтересом до умов її утримання у в’язниці стане комфортніше й іншим арештантам.

Розкіш не для всіх

Ігор Гаркавенко називає себе політв’язнем: його звинуватили в пошкодженні гранітної плитки на майдані Незалежності в Києві при встановленні наметів під час Податкового майдану. Він опинився в Київському СІЗО в грудні 2010 року. «Уже тоді в СІЗО в’язні між собою говорили, що Юлія Тимошенко сяде й для неї будують і обладнують відповідну камеру з усіма зручностями та послугами. Адміністрація спеціально для цього наймала робітників, — каже п. Гаркавенко. — Тюремники мене відразу до VIP-камери посадили, щоби я не бачив, як сидять інші. Там були чотири людини й холодильник. Якийсь час я перебував у камері, де в кожного — свої нари. Це було нелеґально й коштувало 50 USD на добу. В адміністрації пізніше в мене запитали: «Ти готовий платити?» Я відповів: «Ні». Тоді вони сказали: «Поїдеш в інший корпус». Після цього відправили в камеру, розраховану вже на 44 особи, але в ній перебувало 115 ув’язнених. Там люди спали в три зміни».

Наявність в Україні поставленого на широку ногу бізнесу на в’язнях підтверджує й адвокат Олег Веремеєнко: «Знаю, що в Дніпропетровську й Харкові є VIP-камери. Поселення в них відбувається за простим принципом: хочеш сидіти в добрих умовах — плати. Це притому, що в Київському СІЗО немає місць. Через переповненість адміністрація навіть ремонт не може зробити: нікуди переселити на цей час людей. В ізоляторі має сидіти 2 тис. осіб, а сидить близько 4 тис.».

Із трьох існуючих категорій камер поліпшеного планування для підслідних і засуджених найгірші умови — у так званих транзитних камерах. Там арештанти очікують подальшого переміщення у виправні установи. Ці камери часто не опалюються, а люди там перебувають по кілька тижнів. «Також є слідчі камери, де утримують пі­дозрюваних у вчиненні карного злочину, камери для засуджених осіб і камери-палати, розташовані в санчастині, — розповідає Едуард Багіров, голова правління Міжнародної громадської організації «Міжнародна ліґа захисту прав громадян України». — У деяких камерах зроблено євроремонт, установлено кондиціонери та душові кабінки. Це підтверджують фотографії з Інтернету. Я сам заходив у такі камери». І це притому, що Пенітенціарна служба недоотримує близько 45 % необхідних фінансових витрат на утримання в’язниць і СІЗО.

Проблеми з фінансуванням лише стимулюють торгівлю неофіційними благами за ґратами. Ну а ті, у кого немає грошей, сповна відчувають, що таке дефіцит обсягом 45 %. «Надійшла інформація про Лук’янівський СІЗО, що зараз там дуже холодно й починається епідемія — ув’язнені масово хворіють. Адже температура в камерах — усього 4 градуси за Цельсієм. Сумніваюся, що у VІР-камерах теж така температура», — каже Андрій Діденко, координатор програм Харківської правозахисної групи.

VIP-камери здебільшого в обов’язковому порядку є в СІЗО. «Зараз через Інтернет у СІЗО можна замовити все що завгодно, наприклад, суші чи піцу. Алкоголь адміністрація сама передає за гроші, — розказує Олександр Мандич, колишній арештант Київського СІЗО, який зараз перебуває на підписці про невиїзд за псування майна під час Податкового майдану. — Установлення додаткових побутових приладів відбувається під замовлення до прибуття арештантів».

Стимулює розвиток ринку тюремних послуг і «медичний фактор». За словами п. Багірова, ще 2004 року Міністерство юстиції анулювало спільний із Міністерством охорони здоров’я (МОЗ) наказ, що реґламентує надання медичної допомоги в установах пенітенціарної системи, почавши працювати над новим документом. Якби його ухвалили, в’язнів, які потребують медичної допомоги, можна було би вивозити за межі виправних установ і поміщати в установи МОЗ. «За цей час змінилося шість керівників Пенітенціарної служби, вісім міністрів охорони здоров’я — і дотепер спільного наказу не прийнято, — зазначає Едуард Багіров. — Посередники адміністрацій колоній і СІЗО в приватному порядку домовляються з лікарями тих чи інших медичних установ і вивозять хворих, але в цьому їм дуже часто відмовляють». Ось і виходить, що арештант будь-якого ранґу автоматично позбавляється права на повноцінне медичне обслуговування. Або ж отримує його за ринковими цінами.

Тюремники також плачуть

VIP-камери є, але їх не повинно бути, заявив Микола Ільтяй, колишній перший заступник начальника Департаменту виконання покарань. Він каже, що кілька років тому питання про порушення, пов’язані зі створенням особливих умов за гроші, не стояли так гостро, як тепер. Серед основних причин тенденції нерівності та корупції — щорічне зростання кількості засуджених, пояснює він: «Зараз в українських місцях позбавлення волі — 154 тис. ув’язнених. Це велике навантаження на камери. Тому в’язні завжди намагаються потрапити в маломісну камеру на чотири особи. Людей у неї зазвичай поміщають з урахуванням їх психології та сумісності. Якщо хтось бере гроші за кращі умови або послуги, ми ці факти відразу ж з’ясовуємо: проводимо наради й караємо винних, щоби не було градації, що хтось перебуває в суперумовах, а хтось — у зовсім поганих. Цю ситуацію погіршує наявність старих в’язниць і СІЗО, деяким уже понад сто років. Звісно, у подібних приміщеннях важко створити такі ж особливі умови, як у європейських камерах», — резюмує п. Ільтяй.

Будівлі українських в’язниць — різного віку, у найстаріших найчастіше виникають проблеми з водогоном і каналізацією. Тим часом у СІЗО є окремі камери, які більше схожі на номери готелів. Прикметно, що тюремники й ув’язнені навіть склали негласний рейтинґ СІЗО. Здебільшого засуджені роблять усе можливе, щоби потрапити чи перевестися в Криворізький або Сумський СІЗО. Ці заклади можуть похвалитися камерами в нових спорудах, умови в них, природно, — кращі. Серед найкомфортабельніших також фігурують Рівненський та Волинський СІЗО через те, що вони не є переповнені.

«Я вивчав досвід Англії, Німеччини й Іспанії. Звичайно, там на пенітенціарну систему виділяється більше грошей, тому ув’язнені перебувають у рівних умовах. Нам би теж такого хотілося. Розвиток тюремної системи в Україні визначається у відповідних програмах, але вони не виконуються, тому що не вистачає бюджету. Так, ці програми фінансуються всього на 5—10 %. Тому, хоч проекти й існують на папері, жодних особливих поліпшень не відбувається. Адміністрації в тюрмах самостійно роблять ремонт, що якоюсь мірою покращує ситуацію. Але поки що коштів для радикальної зміни цієї тенденції немає», — шкодує Микола Ільтяй.

«Зона — це маленька держава, — розповідає Сергій Васильович, тюремник зі 16-річним стажем, колишній наглядач Качанівської жіночої виправної колонії. — Із власного досвіду можу сказати, що продажних хлопців у адміністрації вистачає. Мені самому доводилося ловити на цьому офіцерів. Після цього порушується карна справа, порушника можуть звільнити. Але в основному афішувати ці темні факти нікому не хочеться, тому офіційно таких справ — мало». За словами п. Сергія, розцінки на особливі послуги з роками змінилися, але загалом ціни на їжу та напої — такі ж, як на волі.

«Я не заздрю адміністрації колонії, де сидить Юлія Тимошенко. Це, що називається, бути «під прицілом», — зауважує Сергій Васильович, натякаючи на можливий тиск на адміністрацію з різних боків. — Якщо сидять впливові люди, то в них і важелів тиску набагато більше. Пам’ятаю, коли я ще був при виконанні службових обов’язків, мого сина, який тоді ходив у дитячий сад, намагалися взяти заручником. А все тому, що я мав компромат на одного порушника, який був у змові з ув’язненими й надавав їм платні послуги. Там дуже важко працювати. Тільки пільги та стаж тримають, зарплата ж — не завжди. До того ж впливові в’язні, які звільнилися, можуть тебе «зустріти» й «поговорити». Через це я якось до реанімації потрапив. І таких випадків — безліч! Це — не армія, тут ніхто нікого не захищає!»

Пропаґанда в клітинку

До слова, на запит журналістів представники Пенітенціарної служби України відповіли поясненням, що в країні відсутні місця обмеження волі з привілейованими умовами. Перевірити їхню заяву на офіційному рівні фактично неможливо, позаяк існуючі українські громадські спостережні комісії, до повноважень яких входить інспектування колоній, зазвичай не виконують своїх функцій. Причина — банальна: люди не отримують зарплати, основна їх частина — чиновники, для яких це є додатковим навантаженням. Правозахисники називають такі комісії «мертвими».

Утім, якщо й трапляються активні громадські спостерігачі, від них здебільшого позбавляються, так би мовити, викидають із комісій, аби не заважали розвитку «тюремного бізнесу». Адже адміністрація може дозволити відвідини, якщо їй нічого не загрожує, і пускає лише тих, хто не буде заважати та не розповість про скарги в’язнів.

Судячи з усього, головною загрозою для тюремного бізнесу стала підвищена увага українських мас-медіа й міжнародної громадськості до умов утримання людей у місцях позбавлення волі. І пов’язано це з перебуванням за ґратами Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. «Обидві сторони захищають арештантів, а їхні супротивники-правоохоронці задіюють власні схеми піар-боротьби. Правоохоронні органи загалом і пенітенціарна система зокрема намагаються сформувати інформаційну картинку, ніби все гаразд: мовляв, інші в’язні в тюрмах країни перебувають у набагато гірших умовах, ніж п. Тимошенко та п. Луценко. А проблеми з приводу здоров’я опозиціонерів за ґратами — симуляція, — міркує політолог Володимир Фесенко. — Друга позиція, яку зайняла команда соратників ув’язнених політиків, — зараз життю та здоров’ю лідерів опозиції загрожує небезпека, їх хочуть знищити».

Схоже, влада в Україні справді опинилася перед нелегким вибором: або пояснити, чому в Юлії Володимирівни — особливі умови утримання, або забезпечити такі ж умови й іншим ув’язненим.

 Ганна Кібенок

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...