Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 4, 2020

Заробітчанин, котрого вважали мертвим, розповів про свої поневіряння

Автор:

|

Жовтень 26, 2020

|

Рубрика:

Заробітчанин, котрого вважали мертвим, розповів про свої поневіряння
Михайло Зеленюк

Більше сотні пройдених в Італії пішки кілометрів, життя просто неба і нарешті щасливе повернення додому. Михайло Зеленюк, заробітчанин із Тернопільщини, котрого донедавна шукали в Італії, розповів, як опинився на вулицях Рима без знання мови, грошей, зв’язку, й як врешті добрався до рідного села.
Понад три тижні 71-річний Михайло Зеленюк зі Золотого Потоку Бучацького району шукав свого 39-річного сина Михайла, котрий за незрозумілих обставин зник в Італії. Але син сам вийшов на зв’язок із рідними зміг приїхати до дому й обійняти згорьованого батька.
«Всі діти вдома зі своїми батьками», — підписала у Facebook відео з батьком і сином Олеся Татарин, котра допомагала молодику дістатися до дому.
Михайло Зеленюк-старший щасливий, що його син уже дружиною та двома дітьми. Щоправда після повернення з-за кордону чоловік не може нікуди виходити, адже два тижні змушений перебувати на ізоляції. «Я ночами не спав, так переживав за сина, — чи живий, чи не голодний, — ділиться батько. — Його могли викрасти, вбити, забрати у трудове рабство. Я звернувся за допомогою у пресу, поліцію, Посольство України в Італії. Дякую усім небайдужим, хто допомагав шукати Михайла».
Зі слів Михайла, він поїхав в Італію до родички допомагати їй робити ремонт у будинку, який вона разом із чоловіком-італійцем придбала у Ладісполі, що за 34 км від Рима. Мав там провести водопостачання, електрику та встановити систему опалення. Проте родичі не знайшли спільної мови і посварилися, тож Михайло пішов від них. Причиною конфлікту стали вимоги виконати усі роботи надто швидко, що для нього було неприйнятним. Опинившись без даху над головою, відразу зателефонувати рідним не зміг, бо не мав доступу до Інтернету та коштів на телефонному рахунку.
«Просто не витримав того всього і пішов. Морально було важко. Я сказав родичці, що мені її грошей не треба, — пригадує чоловік. — Піднявся вдосвіта, взяв свої речі і пішов. Перед тим стягнув мапи Рима і пошукав, де найближче українське консульство. Мені показало місто Вітербо, я пішов туди пішки, але «поцілував клямку». Там було написано, що у зв’язку з карантином консульство зачинене, можна лише телефонувати і писати через Інтернет».
«Тоді я пішов у Рим. 80 км із Вітербо до столиці подолав за добу. Знайшов консульство, там також висіло оголошення з написом, що вони працюють тільки через Інтернет і по телефону. Приходив туди ще разів п’ять, але постійно було зачинено, — продовжує Михайло. — Телефонної італійської картки я не мав, на рахунку у мене нічого не було. А потім телефон вимкнувся й я шукав, де його зарядити. Там ніхто тебе не впустить просто так».
Коли Михайло йшов із Вітербо до Рима, його зупинили карабінери. «Попросила показати документи. Один кудись телефонував, здається, в консульство України, не знаю, що він там казав, — розповідає чоловік. — Потім дав мені 5 EUR і відпустив. Пояснив, де розташована зупинка, з якої їздять автобуси у Рим, щоб я вночі не йшов.
Так Михайло Зеленюк волочився по Італії три тижні. «Жив просто неба. Рим місто небідне, там можна вижити. Зупинився в лісочку неподалік від станції метро Ребібія. Спершу взагалі нічого не мав, потім матрац притягнув, один, другий, третій. Були дощі, але пристосувався. Знайшов таку вуличку, де італійці виносять у пакетиках хліб, часом сир, які не з’їли. Ці пакети вивішують на огорожу. Їх забирають ті, хто потребує. Я румунів там часто зустрічав, ромів. Так і жив. Поліція мене не чіпала. Намагався не викликати підозри, за собою доглядав. Воду набирав у пляшки з кранів, які є біля кожної станції метро. На сонці загрілася, шампунь є, помився.
Біля смітника Михайло знайшов автомобільну зарядку і нарешті зарядив стільниковий. «Тоді пішов шукати Інтернет, потрапив на таку вулицю, де вдалося знайти доступ до WI-FI, — розповідає він. — Бо там усе платно, всюди просить номер картки. А де її взяти? Я ж її не маю. А тут увімкнув, пише: «під’єднано». Я на Viber — не працює, Whatsapp — не працює, але запрацював Facebook! На месенджер телефонувати, а воно не йде. Тоді написав сестрі, попросив поповнити рахунок. Вона дуже зраділа, що я знайшовся, кинулася мені телефонувати. Брат спершу не повірив, то я скинув йому фото. Потім зателефонувала небога: «Тільки ніде не йдіть і не пропадайте, зараз за вами приїдуть». За пів години приїхала волонтерка Леся — заробітчанка з нашого села. Вона орендувала мені кімнату на три дні, домовилася за транспорт в Україну.
«Більше половини Рима я обійшов, до Ватикану ходив, щоправда всередину не заходив, бо там поліція, а я не дуже хотів з нею мати справи, — каже чоловік. — Що це були за місця, не знаю. Шкода, що телефон був розряджений, то немає світлин. Одну потім уже зробив, як зарядив телефон. Не дуже втомився від того, що ходив так багато. Тяжкої роботи не було, тільки треба було думати, шукати, що, куди й як».
Михайло Зеленюк раніше бував на заробітках у Польщі та в Росії. тепер знову збирається до Польщі. Каже, вже має запрошення. Про Італію й чути не хоче. «Ноги моєї там більше не буде, — каже він. — Зараз я щасливий, що вдома! А гроші собі ще зароблю».
Як повідомляв «Міст», грошові перекази заробітчан в Україну зменшилися.

Мар’яна Сороневич

About Author

Meest-Online