Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 28, 2020

Як син американського мільйонера став українським кобзарем

Автор:

|

Вересень 21, 2020

|

Рубрика:

Як син американського мільйонера став українським кобзарем
Юрко Фединський

Нещодавно у с. Крячківка Пирятинського району Полтавської області вже вшосте поспіль на подвір’ї багатодітної родини Юрка та Марії Фединських відбувся щорічний неформальний етнофестиваль. Сюди з’їхалися закохані в українську автентичну культуру професійні митці й аматори як із України, так із за-за кордону.

Обидва обійстя — сцена
Фестиваль «Древо кобзарського роду» — це майданчик для виступів фольклорних колективів, творчого спілкування, обміну ідеями. Тут усе відбувається невимушено, по-сімейному тепло, не за планом. Зрештою, тут просто весело. Цього року до Крячківки прибули чудові гурти «Хорея козацька», «Полікарп», «Буття», Олеся Чайка, Олег і Оксана Бут, Михайло Коваль, Катерина Гаврилова, народний артист України Тарас Компаніченко, козак Сіромаха з Дніпропетровщини, юні кобзарі та кобзарки, американський музикант Джон Вестморланд. Лунало й народне багатоголосся знаменитого фольклорного гурту «Древо», до складу якого входять місцеві бабусі, і, власне, заради якого колись приїхав до Крячківки Юрко Фединський та залишився тут.
«Це неймовірно, але для всіх гостей у родини Фединських знайшлося житло, — ділиться враженнями від дійства полтавка Катерина Гаврилова. — Лише в суботу тут зібралося 200 людей. До цього заходу Юрко з Марією облаштовують не лише домівку, а й комори, майстерню, гараж, будують нові приміщення. Хтось спав на долівці, хтось у наметах, а хтось по сусідах. Хоча на сон часу було мало, бо вночі учасники фестивалю всідалися навколо вогнища та продовжували співати».
У цьогорічного фестивалю нарешті з’явилася сцена. У бідні родина Фединських використовує простір під навісом для приготування барбекю. Цю малу архітектурну споруду збудував Ерік Бревер, тато Юрка, мільйонер на пенсії з Північної Кароліни. І синове, й батькове обійстя того дня були суцільною сценою.
Колись 70-річний стоматолог Ерік Бревер не розумів, чому син покинув Америку та перебрався до України. Але якось приїхав на гостину до нього і попросив: «Підшукай і мені тут хату». Вже два роки облаштовує власне «гніздечко» у Крячківці. Поряд — син, невістка, котра годує борщем і варениками, четверо онуків. Та й синові допомагає матеріально, бо в творчої у натури зазвичай у кишенях гуляє вітер.

В Україні приймали за шпигуна
Юрко й досі чудний для місцевого люду. Від сусідів парканом не відгороджується, відмовляється вирубувати зарослі акації на подвір’ї, горілки не п’є, за нігтями стежить. А найперше тим, що проміняв Нью-Йорк на їхню «забуту Богом» Крячківку. І хоча минуло вже десять літ, як він тут живе, досі називають його не інакше, як «американець». Хоча той давно вважає себе українцем.
«Мене довго в Україні сприймали, як шпигуна, — сміється Юрко. — Бо я жив «не за правилами» цього суспільства. Шість разів їздив до Ужгорода, щоб розмитнити куплений в Америці задешево мінівен. Приїжджаю, а суд переносять. Ще раз приїжджаю, знову переносять. «Що будемо робити?» — питають мене митники, натякаючи на хабар. Але я хабарів нікому не даю, тому розвертаюся й їду додому. Зрештою, вони збагнули, що на мені заробити не вдасться і дозволили забрати автомобіль. Спецслужби підсилали до мене непевних дядьків з алкоголем — хотіли напоїти, щоб я під хмелем видав їм якісь таємниці. Дехто серйозно запитував: «За яку партію граєш на кобзі?».
Хоча з хатою її колишні господарі покупця добряче надурили, заправивши ціну за неї 4,5 тис. USD — небачені у Крячківці гроші. Та, зрештою, то все в минулому. Головне, що в хаті Фединських поселилося щастя.
Разом із дружиною Марією, полтавкою, інженером-будівельником за фахом, з якою колись Юрко познайомився на весіллі друзів у Києві, виховують чотирьох діток: сина Мирослава, з яким переїхали сюди з Києва, близнючок Наталю й Андріану та маленьку Лесю-Христину; дівчатка народилися вже в селі.
Юрко віртуозно володіє народними інструментами, які сам і робить. Під їхній супровід виконує старовинні фольклорні твори, яких знає безліч. Марія грає на малій віолончелі, співає.
Уроки Юрка Фединського цікаві також полякам, французам, японцям, канадцям, австралійцям. А одна з його учениць дивує кобзарюванням Північну Корею. Особливі стосунки у Юрка та Марії склалися з Олегом Бутом та його сестрою Оксаною з Київщини, які майже два десятиліття збирають старовинні пісні в різних реґіонах України і досліджують троїсту музику, а ще грають, співають і танцюють.

«Гонитва за грішми — не для мене»
45-річний Юрій Фединський — тезка свого покійного діда-професора родом зі Львівщини. У Нью-Джерзі, куди закинула доля еміґранта після Другої світової війни, той працював директором бібліотеки, де починав прибиральником. Колишній український професор так і помер на чужині з нездійсненною мрією повернутися на рідну землю.
Його внук Юрко 22 роки тому, попри умовляння бабусі й мами, а особливо бабусиної сестри й її чоловіка не їхати в Україну, не випробувати долю, аби не опинитися під репресіями комуністів, узяв та й купив квитка до Львова. Каже, що ніколи не почувався американцем і був упевнений, що лише на батьківщині своїх предків зможе бути у гармонії з собою. Бо вдома хоча й рідко розмовляли українською, все ж панувала особлива атмосфера любові до всього українського. Змалечку хлопчик слухав записи народних пісень й інструментальних композицій, які збирала мама. Саме у цих записах уперше почув звучання бандури. Був настільки зачарований нею, що десять років поспіль на кожні літні канікули вирушав до табору в Пенсільванії, де навчався гри на великій бандурі в Юліана Китастого. Саме він розповів хлопчикові про кобзарство, і вже тоді Юрко второпав, що хоче його відродити.
«Я закінчив у США університет по класу фортепіано й пішов працювати… помічником адвоката, — Фединський розмовляє з відчутним американським акцентом. — Два роки потинявся у Нью-Йорку, але ходити на службу в контору, від когось залежати, впрягатися у гонитву за грошима — це не для мене».
Якийсь час мешкав у Львові, Києві, виступав у складі відомих етнографічних колективів, займався реставрацією старовинних народних інструментів, навчався в Романа Гриньківа, одного з найкращих бандуристів України. Творчі шляхи якось привели до Крячківки, де народився всесвітньовідомий філософ і мандрівник Григорій Сковорода. А ще в цьому селі мешкають учасниці автентичного фольклорного гурту «Древо» (саме у його виконанні звучить застільна пісня у мультфільмі «Жив-був пес»), який його давно цікавив.. Усвідомив, що це те місце на планеті, яке шукав, тож залишився.
За документами Юрко залишається громадянином США. І за звичкою, сідаючи за кермо авто, пристібає пасок безпеки, навіть якщо їде до сільської крамниці за хлібом. Проте вже забув смак порошкової яєчні і снідає зупою.

Після відвідин Крячківки люди хочуть тут жити
«Полтавщина — це серцевина кобзарства. Кажуть, що кобзарство зародилося саме тут, у Зінькові, — ділиться Юрій Фединський. — На жаль, на Полтавщині немає жодного музею кобзарства. То хтось же має його створити! Й я взявся за це самотужки, лише за підтримки однодумців, як колись за організацію фестивалю. Дехто казав, що без грошей цього зробити неможливо. Треба отримати дозвіл, за який треба підсунути комусь хабар. А я хочу все робити чесно, за правилами. І ми з друзями все зробили з мінімальними зусиллями. Це не якийсь штучний фестиваль, а справжнє місце праці. Займаємося музикою і створенням інструментів. Це не комерційний проєкт. Більшість людей не розуміють моєї програми. Їм потрібна горілка, потрібен барабан. А без цього яка забава?».
Наступний проєкт, який уже майже вдалося реалізувати невтомному кобзареві, створення українського музею архаїчних інструментів, які він знайшов під час експедицій у різні куточки країни та за кордон. Юрій називає його музеєм повернення додому і вже практично завершив будівництво приміщення.
«Багато людей після відвідин мого села кажуть: «Ми теж тут хочемо жити, знайди нам хату в Крячківці», — всміхається Юрко. — Бо переймають мою філософію, відчувають, що на цій землі — авангард і ренесанс кобзарства. Якось хлопець з Австралії приїжджав сюди робити бандури. Він також хоче переселятися до Крячківки. Обіцяє, що закінчить університет і приїде.
Гастролюючи торік Канадою, я під час кожного виступу виконував думу про Марусю Богуславку. Щоб діаспоряни, втрачений Україною ресурс, не забували про свої корені й розуміли: вони не мають страждати на чужині. Час пакувати речі й їхати додому. Хтось один приїде — за ним потягнуться інші, от як мої батьки, бо сім’я — це найбільша цінність для кожної людини. Мій тато, наприклад, хоча і є типовим американцем, однак 23 роки прожив у шлюбі з етнічною українкою, і за цей час перейнявся її цінностями, й онуки у нього — українці. Хоче відкрити у Крячцівці стоматологічний кабінет, де прийматиме пацієнтів за символічну ціну, або й без грошей».
А незабаром до Крячківки з Америки має перебратися й Юркова мама. Вона донька еміґрантів, однак батьківщини своїх батьків ніколи не бачила, бо предки, котрі втікали від переслідувань сталінського режиму, над усе боялися повертатися на рідну землю. У наляканих людей десятиліттями сидів страх бути висланими у концтабори чи до Сибіру. Син шукає для мами хату в селі. І сподівається, що батьки після довгих років розлучення, після повторних невдалих шлюбів із американцями все ж стануть ближчими одне одному, а, може, й знову зійдуться.
Як повідомляв «Міст», ще до карантину «Шпилясті кобзарі» встигли дати доброчинний концерт у США.

Ганна Волкова, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online