Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 10, 2018

Як молода львівська лікарка змінює сільську амбулаторію

Автор:

|

Листопад 21, 2018

|

Рубрика:

Як молода львівська лікарка змінює сільську амбулаторію

З молодою сімейною лікаркою Русланою Омеляш я спершу познайомилася у Facebook. Прочитала її пост про те, в яких умовах їй доводиться працювати. «Стіни обвалюються, дах тече, світло лише в одному кабінеті, дві розетки та ще й навіть не в кабінеті лікаря, крізь вікна вітер свище», — написала медик.
Її пост мене шокував: у нас ще є такі амбулаторії? У період реформи, коли найбільша увага приділяється саме амбулаторіям сімейної медицини? Однак навідатися у сільську амбулаторію на Жовківщині, де працює Руслана, мене підштовхнули не жахливі умови, які вона описала. Була інша, важливіша, як на мене, причина.
Працювати у нормальних умовах прагнуть усі без винятку, але далеко не всі лікарі готові ці умови створювати власноруч, особливо молоді. Руслана ж написала, що має план, як створити нормальні умови і для лікарів, і для пацієнтів. А люди, котрі не бояться труднощів і готові щось робити, змінювати самі, мені імпонують. Тому й зібралася в поїздку.
Зі Львова до села Кунин, де працює Руслана, — 45 кілометрів. Маршруткою їхати годину. Частина дороги, що веде у село від головної траси, у жахливому стані — яма на ямі, які нереально об’їхати. Друга частина — нормальна, нещодавно відремонтована.
«Сільська амбулаторія — у центрі села, поруч — дитячий садок, сільська рада. Її побачите відразу, як тільки вийдете з маршрутки. Вона зупиняється якраз навпроти амбулаторії, — розповіла жіночка, котра сиділа поруч зі мною.
Дитячий садочок побачила відразу (дитячі майданчики, гойдалки), але молоді мами з дітьми одна за одною прямували геть до іншого будинку. Мабуть, ідуть до лікаря, подумала я, і пішла за ними. Підійшовши ближче, побачила вивіску «Кунинська амбулаторія сімейної медицини».

Денний стаціонар не обігрівають уже кілька років
Зовні будинок не схожий на хату-розвалюху. Доволі великий. До нього веде не нова, але асфальтована доріжка, тож у дощову погоду по болоті іти не треба. До сімейного лікаря — черга, багато дітей. Одні — хворі, інші прийшли на вакцинацію.
«Ваші маленькі захворіли? — питаю у молодого подружжя, яке прийшло відразу з трьома дітьми.
«Ні, на щастя, всі зараз здорові. Тож використовуємо момент, аби зробити щеплення. Раніше жили у Львові, то найстаршому сину зробили всі щеплення вчасно. А потім переїхали в село і з меншими збилися з графіку: то лікаря не було, то малі хворіли. Тепер у нас є свій лікар, хочемо все надолужити, — каже молода мама.
Поки лікар веде прийом, погомоніти з ним не вдасться, тож вирішила сама оглянути амбулаторію зсередини. Позитивні думки змінюються негативними. З яких почати? З позитивних.
До амбулаторії підвели газ і це для села — великий плюс. Тут уже тепло. Утім, не всюди, адже конвектори стоять не в усіх кабінетах. У кімнаті, яка судячи з вивіски, є денним стаціонаром, його немає і приміщення не обігрівають уже не один рік. Від вогкості тут кинувся грибок, під вікном штукатурка облетіла подекуди аж до цегли, чути цвіллю. Не уявляю, як тут може полежати хоч би годину людина, в якої, скажімо, підстрибнув тиск.
У коридорі, де пацієнти очікують на прийом, конвектора також немає. Але всередині амбулаторії є туалет, умивальник, вода. Підведена каналізація, що також є великим плюсом для села. А завдячувати цією цивілізацією необхідно лікарю-стоматологу, котрий раніше тут працював і зробив ці блага, як кажуть працівники амбулаторії, за свої кошти. На цьому позитив вичерпується.

В амбулаторії лампочка горить лише у туалеті
В амбулаторії немає світла, точніше, лампочка світиться лише у туалеті. У кабінеті, де лікар приймає пацієнтів, у тому місці, де мала б бути вкручена лампочка, стирчать дроти. Така ж картина і в деяких інших кабінетах. А в тих кімнатах, де лампи все ж є, вони не працюють. І така ситуація тут не день-два, а роки. У селі, як сказали мені згодом у сільській раді, немає електрика, щоб перевірив, у чому причина.
У кабінеті, де сімейний лікар приймає пацієнтів, бачу електрообігрівач. Але увімкнутий він аж у сусідній кімнаті, з якої через весь коридор тягнеться довгий подовжувач. Бо у кабінеті лікаря розетки немає. Їх усього дві на всю амбулаторію, але працює лише одна — у колишньому стоматологічному кабінеті.
Ще одне болюче місце — дірявий дах. «Коли сильні дощі, ми змушені у коридорі підставляти відра, бо зі стелі крапає, — бідкається медсестра Любов Качмар.
Нарешті у головного лікаря невеличкий перепочинок, немає пацієнтів, тож у чоловіка, котрий живе поруч із амбулаторією, просимо драбину, щоб дістатися на горище і глянути, звідки так тече.
Лізти по драбині на підборах не зовсім зручно, але відступати нікуди. Дверцята, що ведуть на горище, тримаються на одній завісі. Вони доволі важкі. Якщо впадуть — полетимо донизу разом із ними, та, на щастя, обійшлося.
Овва! Та тут не дірки і тріщини в шифері, а діри. Подекуди такі, що в них спокійно увійде мій кулак. Біля комина взагалі доволі широка шпарина, через яку вільно протікає вода. Певна річ, що пацієнтам крапатиме на голову.
Боюся вголос озвучити свою думку, але за таких умов молодий сімейний лікар за першої ж нагоди втече. Але Руслану такі умови не лякають, вона впевнена, що все можна змінити на краще. З вересня вона — головна лікарка сільської амбулаторії. Тож відразу взялася змінювати те, що їй наразі під силу.

Нова апаратура десять років стояла не задіяна
У приміщеннях амбулаторії головна лікарка знайшла новісіньке обладнання для проведення фізпроцедур. Його купили приблизно 2008 року, але досі не під’єднали. Медсестру Руслана відразу скерувала на курси, дещо вивчає і сама.
Працювати без світла і з однією діючою розеткою — нереально, тож наразі сільських медиків виручає чоловік Любові Качмар. Він — електрик, живе у сусідньому селі і у вільний час за власний рахунок міняє в амбулаторії електропроводку. Аби пацієнтам під час дощів не крапало на голову, головна лікарка добивається, аби наразі замінили найбільш пошкоджені аркуші шиферу.
Руслана складає мікропроект, який, якщо його підтримають, дозволить повністю замінити дах. Згідно з проектно-кошторисною документацією, це коштуватиме 300 тис. грн. Не менше 10 % від цієї суми має зібрати громада, решту може дати районна й обласна влада. Головна лікарка вже обговорила це питання з підприємцями, місцевим священиком, котрий оголосив про це парафіянам.
«На зборах підприємців села будемо вирішувати, хто й як може допомогти. У нас мікропроекти також готують і директор школи, і дитсадка. Грошей у сільській раді не так багато, але усіляко допомагатимемо. Якщо громада побачить, що щось робиться, то обов’язково допоможе і грошима, і роботою, — впевнена Марія Плюта, виконувач обов’язки голови сільради.
Є у Руслани Омеляш й інші задумки щодо того, як добитися капітального ремонту не лише даху, а всієї амбулаторії. Але вона не хоче наразі розголошувати, щоб не наврочити. «Дуже хочу, щоб в амбулаторії після ремонту було два входи, щоб пацієнти з грипом заходили через один вхід, а хворі з гіпертонією, артрозом тощо — через інший. Щоб люди не заражали один одного», — пояснює головна лікарка.
Невелика лабораторія, де можна зробити біохімічний аналіз крові, сечі також, на думку лікаря, конче потрібна, бо зараз люди змушені робити його в районі чи іншому селі.
Руслані Омеляш — лише 29 років. Вона мати двох дітей — вісім і чотири рочки. Мешкає у Львові, а в сільську амбулаторію прийшла за скеруванням. Її робочий день виглядає приблизно так.
Уранці відводить дітей до школи та садочку, а ввечері їх звідти забирає. З 10:00 до 14:00 веде прийом, далі має купу суто паперової роботи.
У п’яти селах, які обслуговує амбулаторія, проживає майже 1,7 тис. мешканців. Вони приходять підписувати декларації, а часу катастрофічно бракує. А від кількості підписаних декларацій з нового року залежатиме і зарплата медпрацівників амбулаторії. Вечорами пише мікропроект, робить його вперше, тож це забирає море часу. Мусить знайти час, щоб поговорити з війтом, священиком, підприємцями, селянами. Розказати про плани і попросити підтримки.
На роботу щодня добирається машиною. Коли треба зекономити гроші, їде маршруткою, адже зарплата — не повних 4 тис. грн. Грошей вистачає лише на бензин. Однак Руслана Омеляш горить бажанням в амбулаторії все змінити. Але якщо не буде підтримки громади, розуміння від районного і обласного керівництва, бажання може перегоріти. Охочих працювати в таких умовах і на такі гроші немає, а мешканцям сіл потрібен сімейний лікар.

Олександри Баландюх, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Loading...