Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 19, 2017

Вікторія Назаренко везе допомогу на Донбас

Автор:

|

Вересень 11, 2014

|

Рубрика:

Вікторія Назаренко везе допомогу на Донбас
Вікторія Назаренко серед бійців АТО

Вікторія Назаренко серед бійців АТО

У Києві 24 серпня ц. р. відбулася чергова презентація фонду Ukrainian Freedom Fund (UFF), доступна у відеоформаті. Там можна було прослухати щиру розповідь Вікторії Назаренко, котра стала частиною команди фонду, про її поїздки на схід України, до війська, що веде війну проти терористів і російських найманців.

UFF — неурядова організація, створена у квітні ц. р. групою українських і закордонних підприємців, зареєстрована в Україні. Її мета — підтримати українську державу задля гарантування її національної безпеки, збереження незалежності та демократичного шляху розвитку нашої Батьківщини. Ініціатори створення UFF — Ендрю Бейн, президент і засновник Atlantic Group, одного з найбільших комунікаційних холдингів України, й Ольга Босак, власниця компанії Olha Bosak Management Consulting.
Діяльність UFF офіційно схвалена Радою національної безпеки й оборони, керівництвом Національної гвардії України, а також Американсько-українською діловою радою, діловою радою «ЄС-Україна» та Європейською бізнес-асоціацією.
UFF збирає пожертви по всьому світу від людей, готових підтримати вільну Україну та її зусилля в забезпеченні свободи й незалежності. На зібрані кошти організація закуповує обладнання та засоби захисту для української армії (крім зброї й боєприпасів) і мирного населення, що постраждало від воєнного конфлікту.
UFF зобов’язується за можливості спрямовувати кошти на купівлю обладнання протягом 48 годин від моменту їх отримання з прямою доставкою кінцевим користувачам. Потім звітує про закупівлі та доставку, підтверджуючи їх документами, фото та звітом на веб-сторінці фонду. Уже за перші тижні діяльності Фонду було зібрано понад 150 тис. USD.
Аудиторсько-консалтингова компанія Pricewaterhouse Coopers у Києві надає гарантії чесної діяльності та прозорої звітності UFF. Сторінка фонду в Інтернеті: www.ukrfreedomfund.org. Адреса: Київ, вул. Жилянська, 31. Тел: +38-044-594-9303.
А тепер — розповідь киянки Вікторії Назаренко. «Ще два місяці тому я вважала, що війна далеко й мене не стосується. Це — справа чоловіків. Ніхто з близьких мені людей там не воює, тож нехай чоловіки самі розбираються. Але потім усвідомила, що після Майдану я нічого корисного не робила, і мені стало соромно за свою бездіяльність. Тому вирішила відвезти своїм маленьким автом подарунки воякам у зону антитерористичної операції (АТО)», — каже вона.
«Я зв’язалася з волонтером організації «Народний тил» Максимом Музикою й сказала, що у мене є автомобіль і я можу поїхати в зону АТО, — продовжує активістка. — Він одразу ж погодився і повідомив, що в середу виїздить група кінематографістів, які зніматимуть документальний фільм про зону АТО. Вони поїдуть із нами. Я спершу зраділа. Але потім, що ближчим був день виїзду, то моторошніше мені робилося. Вирушали в ніч проти середи, опівночі. Вадим із кіногрупи запитав, чи я боюся. Я відповіла, що трохи. Він запитав, чи я добре керую автом. Сказала йому, що нормально, але вночі — гірше. Він сплеснув руками: «Два дні ми готувалися, а тут – баба за кермом, котра боїться та їздити не вміє!»
«Поїхали. Дорога була дуже довгою, близько десяти годин. Ближче до сходу ставало все більше військових авт і людей. Коли назустріч ішла валка військових авт, ми звертали на узбіччя та зупинялися. Таке правило, тому що терористи обстрілюють військові авта із цивільних машин, а військові можуть стріляти на ураження.
Минали блокпости. Вони там – дуже різні, але скрізь стоять суворі чоловіки, не такі, до яких ми звикли у мирному житті. Вони – злі та дуже недовірливі. Особливо до якихось репортерів. Жалілися, що журналісти беруть у них інформацію, яку потім геть перекручують. Нам теж не відразу повірили», — розповідає п. Назаренко.
«Були блокпости, подібні раніше я бачила лише у фільмах про Другу світову війну: землянка у лісі, багато техніки, напружені вояки. Землянка — це яма, чимось накрита. Виглядає моторошно і неприродно.
Далі нам зустрівся елітний батальйон спеціального призначення (спецназу). Мене вразило одразу те, що у багатьох бійців не було бронежилетів, шоломів, та й зброя часом – одна на двох. Кіногрупа зняла фільм про те, що вони думають про командування, взагалі про АТО. Його можна побачити в Інтернеті. Без жодних прикрас і обману.
Максим порадив мені нікому не давати свого номера телефону, бо коли їх обстрілюватимуть, вони дзвонитимуть до мене, просячи про підмогу, а я нічого не зможу вдіяти й щоразу вмиратиму разом із ними. І просто цього не витримаю. У першій поїздці я так і чинила», — із сумом зізнається активістка.
«Ми зустрілися із чудовим лікарем Арменом Нікогосяном. Він працює волонтером ще від часів Майдану. Коли почалися бої на сході, він узяв реанімаційний автомобіль і з двома помічниками поїхав туди. Тепер рятує сотні життів, витягує з поля бою поранених під обстрілом. Довкола свистять кулі, а він не носить ні бронежилету, ні шолому. Я запитала у бійців, чи є ще такі герої, вони відповіли, що в кожному батальйоні є фельдшер, іноді це — мобілізований ветеринар, котрий не може допомогти, тому вояки самі зашивають і перев’язують собі рани. Армена знає вся зона АТО, а також терористи, бо він за потреби допомагає всім пораненим. Терористи радили йому зняти синьо-жовті символи з авта. Але лікар не погодився. До нього йдуть посилки з ліками, медичним обладнанням і мішками, у які зашивають тіла полеглих. Жодних цинкових гробів там немає», — каже вражена побаченим Вікторія.
«Ми відвідали Слов’янськ, Краматорськ, Красний Лиман, де, власне, і була передова лінія, — перелічує активістка. — Нам звеліли не виходити з авт. Гриміли сальви з «Градів». Наймоторошнішою була поїздка в селище Щастя. Ми їхали в супроводі двох автівок батальйону «Айдар». Відстань – 80 км. Було наказано триматися на віддалі від авта, що йшло першим, щоб, у разі вибуху міни, нам не зашкодило. Друге авто йшло за нами. Дорога була дуже тихою, жодного зустрічного авта. У лісі навіть птахів не було. Усі мовчали та пригадували минуле життя: чого не зробили, де згрішили. До Щастя прибуи наступного після загибелі «Боїнґа» дня. Саме тоді на передову лінію прийшли перші українські «Гради».
«Під час наступної поїздки я поїхала в 41-й добровольчий батальйон територіальної оборони. Волонтери купили для них перший міношукач. До того сапери підривалися на мінах-розтяжках. Завдяки зусиллям волонтерів тепер вони не гинуть, — провадить далі жінка. — Очі цих чоловіків не можу забути, вирвати із серця. Вони мені сняться. У тих очах були лють і нерозуміння, чому командування дає такі накази, чому АТО проводиться так бездарно. Великий біль… Усі вони дуже мало говорять. Не плачуть, не сміються… Усі почуття замкнені на сім замків. Але при цьому в них – незламний бойовий дух і високий патріотизм. Від них я почула: «Україна для нас — понад усе!»
«Я не могла собі уявити, що така величезна кількість людей живе Україною, нашою Україною! — дивується п. Назаренко. — Дехто з людей на сході поняття не має, як виглядає український прапор. Вони переконані, що живуть у Росії, до якої ввійшло українське військо. Наших вояків зустрічають із неприхованою аґресією. Коли в Лисичанську місцеві жителі три дні сиділи без води та їжі, наші вояки зі своїх припасів, подарованих волонтерами, привезли їм воду та їжу. Беручи це, місцеві однаково ненавиділи наших вояків. Навіть діти! В очах дітей ми бачили переляк і ненависть».
«Вояки, ті, хто має сім’ї, ними живуть. Це – єдине, що їх тримає та дає силу йти вперед. Розмови там тільки про війну. Лайка, мат-перемат. А коли телефонує дружина, діти чи рідня, западає мертва тиша. Жодної лайки! І так відразу: «Зайчику, агов!» — розповідає активістка. — І відразу – стільки ніжності, стільки ласки, стільки любові! Ця любов тримає їх! Це там я зрозуміла, що й надалі працюватиму для нашого війська».
«Хочу, щоби моя робота була спрямована на збереження життя всіх і кожного. Розумію, що це – неможливо, але якщо кожен зробить свій внесок, то разом ми переможемо у цій війні та максимально підтримаємо тих вояків, котрі зараз борються за наше майбутнє!» — упевнена Вікторія.
Зазначимо, що лікар 1-го батальйону Національної гвардії 49-річний Армен Нікогосян приїхав на Майдан із Тюмені (Росія) й відразу ж почав оперувати поранених. За фахом він — нейрохірруг, але робить усі операції, надає іншу допомогу. Він розповів про події на горі Карачун, де було оточене українське військо: «Вояки сиділи без води. Авіатори боялися літати на Карачун. Залоги панцерників також боялися їздити. Я знайшов людей, котрі показали безпечніший шлях, завантажив у реанімаційне авто 800 л води і довіз. Але то була крапля в морі — треба возити й возити».
Подаємо контакти волонтерки: Victoria Nazarenko, тел.: +38-050-464-7901, електронна пошта: vnazarenko@ukrfreedomfund.org.

Левко Хмельковський

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...