Новини для українців всього свту

Sunday, Dec. 8, 2019

Учасник боїв за Донецький аеропорт розповів про досвід війни і «важкий мир»

Автор:

|

Квітень 07, 2016

|

Рубрика:

Учасник боїв за Донецький аеропорт розповів про досвід війни і «важкий мир»

Вадим Мірошниченко

Вадим Мірошниченко, батько трьох дітей, мешканець Долинська Кіровоградської області, до мобілізації працював у Фонді соціального страхування з тимчасової втрати працездатності й є одним із небагатьох, хто повернувся до своєї роботи після звільнення зі Збройних сил України в листопаді 2015 року.
Вадим служив у 95-й окремій аеромобільній десантній бригаді. Був мобілізований наприкінці літа 2014-го, але тривалий час перебував у відпустці через травми ноги. У військкомат звернувся одразу після початку відкритої інтервенції російських військ у Крим, навесні 2014 року. Його заяву прочитали і відклали, та в серпні 2014-го викликали на комісію. Ще до виклику Вадим писав заяви, заповнював анкети в батальйони «Дніпро» та «Донбас». Але з якихось причин йому відмовили в «Дніпрі», а коли зателефонували з «Донбасу», вiн уже був мобілізований.
«Не можу стояти осторонь у час, коли в моїй країна війна. Зрозуміло, що ні моїй мамі, ні дітям, ні дружині не хотілося, щоб я їхав на війну. Куму ж це хочеться? Але іншого шляху немає. Якщо не ми, то хто? Те, що там відбувається, не зможе зрозуміти жодна людина, котра не бачила справжню війну. Зі загиблими, розбитими сім’ями, зруйнованими будівлями й автошляхами. А діти… Спокійно не можу згадувати один випадок. 1 вересня 2014 року, на День знань, під нашими прапорами на бронетранспортері їхали вулицями вже звільненого від банд сепаратистів Слов’янська. На перехресті вулиць стояло кілька дітей, такі всі в костюмчиках, дівчатка в білих фартухах… Побачивши нас, почали вклонятися. Це справило таке враження! Не передати словами. Ще зовсім недавно всі медіа крутили відео про те, що ми («фашисти», «загарбники», «хунта» тощо) їмо дітей (відео саме зі Слов’янська) і тут самі діти нам вклоняються. Там кожен день — як епізод війни. Про кожен день можна книжку написати. Навіть не одну. Скільки людей задіяно! Скільки доль заторкнула ця війна! А в кожного є сім’я», — ділиться Вадим.
На початку осені 2014-го Вадим перебував в Артемівську (тепер — Бахмут) Донецької області, потім передислокувався у Піски, а вже звідти вночі їх вивезли на летовище. Чоловік перебував у Донецькому аеропорту з 28 жовтня до 9 листопада 2014 року. За його словами, вiн навіть години пам’ятає, коли їх привезли туди і коли евакуювали. Ніхто з них не сподівався, що звідти виберуться. Усі змирилися з думкою, що це — все. Думками попрощалися з рідними, один із одним. Весь час тривали обстріли як снайперів, кулеметників, так і артилерії, мінометів, сумнозвісних «Градів» і танків.
За 11 днів його перебування на летовищі тричі «сєпари», як їх називає Вадим, просили «перемир’я». То в них «вибори» були, потім до них приїхав генерал. «Що це за війна, коли бандит телефонує до нашого «старшого» і просить не стріляти, бо до них із Росії приїхав генерал? Наші спостерігачі доповідають, що бачать активне пересування ворожої живої сили (розвантажували КАМАЗ із ящиками, схоже, з боєприпасами), а командир жартує: «Не чіпайте їх. У них — фізпідготовка», — це Вадима прикро вразило найбільше.
Гинули там щодня. Найбільше страждали бійці 79-ї аеромобільної бригади i не лише через невигідні позиції. На думку Вадима, командування припускалося помилок, деякі з яких навіть були схожими на умисні злочини. «Не розумію! За таке хтось відповідатиме? Чи «війна все спише»? Жах бере! І це лише кілька епізодів війни. А скільки їх ще бкло! А скільки буде», — обурюється боєць.
Після летовища вояків відправили у відпустку. Вадим каже: відразу знав, що це — неправильно. Відчував, що не можна ось так із «пекла» одразу в «рай». То була важка реабілітація не тільки для бійців, але й для їхніх родин. На третій день відпустки вони всі, як один, почали телефоном домовлятися, що досить їм відпочивати, треба їхати на війну. Психіка не витримувала тиші та спокою, який панує в домівках. Уночі зістрибували з ліжок, шукали свої автомати і кудись намагалися бігти. Вадим дуже хвилювався: як дружинам на таке реагувати? Усю ніч йому снилася війна: обстріли, вогонь, кров, шматки людського м’яса… А вранці, коли прокинувся, бачив, що це — лише сон, сон жахів.
Спочатку Вадима лють брала, коли бачив спокій населення, коли на вулиці бачив, як люди усміхаються, молодь обіймається, радіє життю, а за кілька сотень кілометрів іде справжня війна, гинуть люди, молоді хлопці. Потім почав усвідомлювати, що вони не знають, що таке війна.
Після відпустки всі майже у повному складі прибули в Слов’янськ, де була їхня база. Далі був Краматорськ, штаб антитерористичної операції. Вадим зі своїми побратимами виконував функцію групи швидкого реагування, охороняли сам штаб і тих, «хто там відсиджувався». Звідти були різні бойові виїзди, про які Вадим не хотів і не міг говорити. Під час одного з виїздів травмував ногу — перелом обох кісток гомілки. Вiн дякує Богу та лікарям, що зараз все гаразд. Кістки тримаються до повного зростання на металевій пластині.
Вадим закликає всіх громадян України: «Насамперед — любіть свою країну! Свій народ, свою культуру! Це — щонайменше. Якщо вистачить сил, бажання та натхнення, вивчайте історію свого народу й історію дружніх народів. Усе те, що нас чекає попереду, вже колись було. Хоч і не в тій формі, яку ми знаємо».

Саманта Рац-Стоїлькович, «День»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply