Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 15, 2017

Три місяці поруч із фронтом

Автор:

|

Грудень 11, 2014

|

Рубрика:

Три місяці поруч із фронтом

Блок-пост під Маріуполем

Маріуполь до війни — третє за величиною промислове місто на сході України з переважно робочим населенням. З основних «пам’яток» — два найбільших металургійних заводи, порт і проблемна екологія. Тепер це — місто-форпост. Від головпошти до передової — усього 10 км.

Соціологія міста
«У травні проросійських сепаратистів підтримували 70 % населення. Зараз тих, хто чекає на прихід Донецької народної республіки» (ДНР), — близько 30 %, ще приблизно стільки ж — за Україну. Усі інші — вагаються», — розповідає Максим Бородін, маріупольський активіст. 2012 року він був одним з організаторів акції «Дайте кисню», на якій жителі виступили з вимогою встановити додаткові очисні споруди на підприємстві Ріната Ахметова.
Здавалося б, місто зробило крок вперед. «Два кроки назад» — після Майдану. Його місцеві жителі не зрозуміли й не прийняли. «У лютому містом поширили чутки про те, що «Правий сектор» їде захоплювати Маріуполь», — дивується активіст. За місяць «влади» ДНР мало хто розумів, що відбувалося. Поки в центрі міста сепаратисти виривали банкомати та грабували місцевий бізнес, жителі робітничих районів готувалися до кримського сценарію та подумки були вже в Російській Федерації (РФ).

Шанувальники «руского міра» їдуть у РФ
Серед тих, кого вважають пособниками сепаратистів, — місцеві таксисти, котрі підтримували сепаратистів у травні й досі передають їм інформацію про ситуацію в місті та на блокпостах. У серпні їм заборонили користуватися радіостанціями, але це не вирішило проблеми.
Відкрито про російські зарплати та пенсії мріяти вже вважається непристойним. На цю тему воліють говорити пошепки. У серпні в місті пройшли патріотичні проукраїнські мітинґи, які мали показати решті України, як у Маріуполі змінилися настрої після звільнення.
На справді ж все — не так просто: у Маріуполі досі є чимало прихильників «руского міра». «Вони ще думають, що в травні були якісь неправильні ДНРівці. І що ще можуть прийти правильні», — сміється Роман Соколов, заступник начальника штабу оборони Маріуполя.
З ним ми зустрічаємося в штабі громадської ініціативи «Оборона Маріуполя». Тут щодня у відкритому режимі проходять наради Юрія Хотлубея, міського голови міста, із начальниками ключових міських служб, військовими, представниками добровольчих батальйонів, головами селищ і волонтерами. Місцеві активісти визнають, що мер у минулому відкрито підтримував «регіоналів» і відправляв комунальників на Антимайдан.
Йому дорікають тим, що підписував меморандум із сепаратистами, замість організувати гідну відсіч. На одному з останніх недільних віч п. Хотлубей, котрий 16 років очолює місто, попросив у маріупольців вибачення.

Куди зникають люди?
«Допомоги, яку збирають волонтери, стає все менше, а напруги — усе більше», — виводить квінтесенцію останніх тижнів роботи штабу п. Соколов. Суть напруги можна зрозуміти за зверненнями на «гарячу лінію» штабу. Найчастіше городяни телефонують, аби дізнатися про причини стрілянини, повідомити про неналежний стан бомбосховищ, про підозрілих осіб і про зниклих родичів. Останній пункт — найгостріший.
А про те, що в місті зникають люди, говорять усі. Велика частина населення впевнена, що викрадає жителів українська армія чи бійці добровольчих батальйонів. «Вриваються серед ночі люди без шевронів і забирають без пояснень, — майже переходить на крик місцевий таксист. — За що я після цього повинен поважати українську владу?»
«Останнім часом ми зареєстрували близько десяти звернень із приводу зникнення людей. Четверо знайшлося в Службі безпеки України (СБУ). Виявилося, що вони були причетні до діяльності ДНР», — пояснює чоловік.

Місто — на відкуп
Ми йдемо центром міста — працюють кафе, на вулицях гуляють мами з дітьми, ген далеко димлять труби заводів. Зате «в ритмі фронту» живе офіс волонтерської ініціативи «Новий Маріуполь». Там нас зустрічають люди в камуфляжі, котрі переносять коробки з ліками й іншою допомогою, у дальній кімнаті працює група жінок, вони плетуть маскувальні костюми.
Координатор ініціативи — Марія Подибайло, викладач кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Маріупольського держуніверситету. Вона почала допомагати українській армії ще в травні, коли місто було під контролем ДНР. Приватна ініціатива за три літніх місяці перетворилася на громадський рух.
Марія Подибайло — родом зі західної України, вчилася в Донецьку, ось уже 13 років живе в Маріуполі. У неї — троє дітей, і, незважаючи на прифронтовій статус міста, їхати звідси жінка не планує. «Тут не було сепаратистських настроїв. Сепаратизм використовували як технологію дестабілізації, — запевняє вона. — Дуже грамотно попрацювали з людьми. Тепер нам потрібно об’єднувати людей».
На минулих парламентських виборах «Опозиційний блок» набрав у Маріуполі більш як 51 % голосів. Такий результат п. Подибайло вважає програшем демократичних сил. Місто просто віддали на відкуп екс-«регіоналам», котрі знову «виїхали» на своєму традиційному електораті — заводчанах і пенсіонерах.
Молодь, за словами Марії, просто проігнорувала вибори. Одна з причин — за час передвиборної кампанії в місто так і не доїхали представники найбільших політичних сил. Маріуполь проігнорували. І він відповів тим же. «Президент і його оточення, мабуть, недооцінюють того, що відбувається в Маріуполі», — задумливо каже активістка.

Надія — на волонтерів
«Жителі Донбасу живуть у світі самореалізації прогнозів. Лякали карателями — от і прийшли карателі», — вважає Костянтин Батозськи, помічник Сергія Тарути, колишнього голови Донецької обласної державної адміністрації, а тепер — народного депутата України. Він спокійно реагує на мої розповіді та розпитування про зникнення людей. «Те, що силовики відловлюють сепаратистів і їхніх пособників, — правда. Люди тут найкраще розуміють мову сили».
Костянтин Батозький — родом із Донецька. Він упевнений, що зараз — не той час, коли можна розраховувати, що за допомогою патріотичних акцій у жителів Маріуполя можна розбудити любов до України, хоча сам він регулярно бере у них участь. Куди дієвішим інструментом може стати економіка. Це — друга «мова», яку тут добре розуміють. «Завантажте «Азовмаш» оборонними замовленнями — і мешканці будуть ваші», — переконаний він.
Війна і напруга стають звичним тлом. Одна з ідей Сергія Тарути — створення агенції з розвитку Приазов’я. Вона має стати аналітичним центром, що буде шукати можливості для перезапуску економічних і соціальних процесів у місті. Ще одна надія — волонтерський рух.
Серед волонтерів — Галина Одноріг. Енергійна жінка до війни займалася бізнесом, вже майже півроку працює на передову. Коли в травні одну з будівель біля технічного ліцею, де навчається її син, зайняли ДНРівці, Галина не побоялася й пішла розбиратися зі сепаратистами.

Коридору не буде
«Навіть якщо буде наказ відступати, звідси ніхто не піде», — розповідає боєць Костя на 12-му блокпості, неподалік грецького села Сартани, де в жовтні відбувся обстріл похоронної процесії. Тоді загинуло семеро людей, ще 15 — зазнало поранень.
Не відволікаючись на нас, боєць займається господарськими справами в бліндажі. В мирному житті він — менеджер із продажу, на передову потрапив за мобілізацією. За півтора останніх місяця там було збудовано потужне кільце фортифікаційних споруд. Бліндажі, накриті металевими пластинами-слябами, витримують артилерію та «Гради». «Наших військових там — не міряно», — показує кудись далеко в бік лісів вояк. На запитання, як їх багато і чи зможе витримати оборона, він розпливається в широкій усмішці: «Ви просто собі не уявляєте, скільки там наших сил».
Військові кажуть, що і супротивник — потужно підготовлений. За час «перемир’я» «армія ДНР» істотно збільшила чисельність військових і отримала нову техніку. До південної частини Донецької області підтягнуто кращі російські частини.
Дорогою в місто проїжджаємо через грецьке село Сартану. Місце, куди впав снаряд, обгороджене по колу. Недалеко від місця трагедії на лавці сидить двоє літніх чоловіків. Один із них — Дмитро Пампуш. Йому пощастило: він від’їхав за кілька хвилин до обстрілу. Його кума загинула, сусідові відірвало руку.
Жителі села досі впевнені, що похоронну процесію розстріляли українські військовики. Вони намагалися вигнати військових, блокували міст. Пояснити, що це — не провина українських військових, до греків приїжджали й волонтери, і командири добровольчих батальйонів, і навіть мер Маріуполя, теж грек.
На виїзді з міста підбираємо чоловіка напідпитку. Виглядає, як типовий роботяга. Розповідає, що втікає, бо в місті стріляють. Телефонує комусь і питає про гроші, потім каже, що хоче жити й більше не поїде туди, де стріляють, і обіцяє співрозмовнику прямо зараз викинути sim-картки зі свого мобільного.
Не витримую та запитую:
— Ви що — навідник?
— А ви що — журналісти? — питає він у відповідь.
Ми в подиві висаджуємо його поблизу блокпоста. І, від’їжджаючи, бачимо, як цей чоловік спокійно його проходить.

Анастасія Рінгіс, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...