Новини для українців всього свту

Sunday, Sep. 20, 2020

Солдатським матерям присвячується

Автор:

|

Серпень 12, 2020

|

Рубрика:

Солдатським матерям присвячується

У центрі моєї уваги — українські жінки, котрі вже багато років несуть тягар піклування за своїми синами, тяжко покаліченими на російсько-українській війн, проте чесно виконали свій обов’язок захищати Батьківщину від ворогів. Декотрі воїни повертаються додому в дуже важкому фізичному або моральному стані. Тоді українські жінки стають їхніми очима, руками, ногами. Матері вчать своїх дітей заново розмовляти, ходити, писати і читати. І дуже поволі, але з любов’ю, повертають їх до цивільного життя.
Героїнями цієї розповіді є дві жінки, солдатські мами — Валентина Ільченко та Наталя Ромащук. Без цих жінок життя для паралізованого та прикутого до ліжка танкіста-навідника Сергія Гриненка, та добровольця-розвідника Максима Ромащука, котрий втратив зір, було б неможливим.

Валентина Ільченко

Сергій Гриненко з мамою

Валентина Ільченко (для мене вона мама Валя) — матір п’ятьох хлопців. Ще зовсім молода жінка, але життя принесло їй багато випробовувань. Народилася в с. Нові Петрівці, що на Київщині. Коли Валі було два роки, померла її мама. До третього класу жила з батьком, а далі її та сестру відправили вчитися в інтернат у м. Чорнобиль. З того часу Валя нічого не знає про батька, поступово втратила зв’язок із сестрою. Після восьмого класу подалася до м. Прип’ять вчитися на маляра. Валі дуже хотілося самостійно заробляти на життя, тому згодом перебралася до Києва. Там молоду й енергійну дівчину прийняли на деревообробний комбінат.
Коли Валі було 18, коли познайомилася з Миколою Гриненком із сусіднього села. Микола був на сім років старший, але дуже закохався в юну та працьовиту дівчину, хоча була Валя «без посагу». За рік у молодят з’явився син Іван, пізніше Бог подарував їм Сашка, а 1988-го народився Сергій. 1996 року у сім’ї Гриненків сталася траґедія. Чоловік кілька років поспіль працював на хімічному комбінаті у Києві, робота була пов’язана з різноманітними небезпечними речовинами та препаратами. Від надмірного поступу хімікалій у легені в нього сталося зараження крові й Микола помер. З Миколиними батьками Валя залишатися не могла — ті її недолюблювали за те, що невістка була «з бідних». Дід і баба погодилися залишити при собі Івана та Сашка, старших хлопців; вони були працьовиті, а допомога у господарстві завжди потрібна річ. Валя забрала зі собою восьмирічного Сергія і вони переселилися у с. Прибірськ, де був гарний дитячий садочок. Валю взяли працювати на місцеву ферму та виділили помешкання. Тамтешня голова колгоспу Галина Яковлівна стала Валі за маму, якої їй у житті дуже не бракувало.
1998 року в Прибірськ із війська повернувся Володимир Батров. Він закохався у молоду жінку і незабаром вони побралися. Спершу жили добре, 2000-го народився Максим, а за рік — Денис. Та згодом почалися проблеми — чоловік почав випивати. Сергій не міг знайти спільну мову з вітчимом, у сварках завжди стояв на маминому боці. Валя терпіла, як могла: податися не було куди. Знала, що Сергій її завжди захистить, як треба.
Коли почався Майдан, Сергій разом із старшим братом Іваном їздили до Києва підтримувати народний протест. Саме там Сергій пройнявся національним духом боротьби. У грудні 2014-го сам пішов у військкомат, покинувши роботу. За ним 2015 року рекрутували й Сашка. Сергій проходив службу у танковому корпусі 72-ї механізованої бригади. Коли приїжджав додому під час ротації, розповідав про те, як доводилося прикривати хлопців-піхотинців у боях. Відверто зізнавався, що важко, особливо, коли перебуваєш у маленькій кабіні танка. 8 серпня 2015 року в бою під Старогнатівкою Сергій отримав тяжке поранення в голову.
На те, що він виживе, надії було мало. «З такими пораненнями не живуть», — висловлював Валі свої співчуття лікар із Дніпра, де Сергія прооперували. Коли вона вперше побачила сина, то не впізнала. Перед нею лежало розпухле тіло, майже все забинтоване. І лише по татуюванні на руці збагнула, що це її син. Після двох місяців у Дніпрі і шести в Київському госпіталі Валя побачила, що Сергій на ноги не встане, але й привезти його додому на візочку також не могла. Тоді подала на розлучення з чоловіком. На допомогу прийшли волонтери, котрі змогли придбати їм невеликий будиночок в с. Прибірськ. Тут й оселилася мама Валя з двома синами-школярами та паралізованим Сергієм на руках.
Біда сама не ходить: досі Сергій не отримав жодної матеріальної компенсації за поранення. Через свій стан воїн не може довести обставин, як був поранений. Натомість проти нього відкрили судову справу, яку розглядають із 2015-го у Дніпрі: Сергія звинуватили у самострілі. З незрозумілих причин до сьогодні ніхто не може відновити події 8 серпня 2015 року, коли Сергій був поранений. Чому не допоможуть бойові побратими або командири, котрі були з ним в бою під Старогнатівкою? Можливо, тому, що Сергія вже «списали», і комусь відповідати за це не хочеться. Крім цього, не потрібно платити велику суму за тяжке поранення. Сам Сергій не може їхати в Дніпро, щоб прискорити розгляд своєї справи. Тож, можливо, знайдуться чесні товариші та командири, котрі воювали з хлопцем і доведуть цю справу до кінця. Якщо ми хочемо, щоб сини захищали країну, матері повинні знати, що за їхніми дітьми стоять елементарні правові закони, і хоча б матеріальне забезпечення буде гарантоване для реабілітаційного процесу.
А поки що мама Валя живе з Сергієм і двома синами-школярами на Сергієву пенсію. Вона не жаліється, тільки мріє і вірить, що підійме Сергія на ноги. Вже п’ятий рік самостійно робить синові масажі, вчить його говорити та писати, як вчила колись у дитинстві. Сергій вже малює чудові рисунки. По «скайпу» завзято махає мені однією рукою і каже «Спасибі».

Наталя Ромащук

Наталя Ромащук із сином

Світло-русява Наталя Ромащук народилася та виросла в Володимирі-Волинському, що на Волині. Вона так любить свій край, що коли відправили на практику після технікуму в Архангельськ, їй снилися мамині вишні в саду. За кілька місяців повернулася й уже більше з Володимира-Волинського не виїжджала. Робіт у маленькому містечку було мало, Наталя пішла на службу до війська, підписавши контракт на 25 літ і стала фахівцем із зв’язку. 1982-го Наталя одружилася з Павлом, її єдиним коханим на все життя. А за рік вони вже мали сина Максима. Коли в квітні 1986-го сталася Чорнобильська траґедія, чоловіка-прапорщика відправили до Чорнобиля. Повернувся Павло аж у березні, а незабаром почалися проблеми зі здоров’ям. 2010 року від раку підшлункової залози чоловік помер. Єдиною надією Наталі залишився син Максим.
Тим часом в Максима від першого шлюбу підростала донька Юліана. Він одружився вдруге, заробляв непогані гроші, підробляючи в Польщі. Майданівські події 2013 року застали Наталю на заробітках у Москві. Москвичі активно обговорювали Революцію гідності: хтось співчував майданівцям, хто казав, що їх усіх треба бити. Наталя то все слухала, але довго не витримала, і не дочекавшись заробітної місячної оплати, кинула все та поїхала додому. Те, що Максим піде добровольцем на фронт, для неї не стало несподіванкою. Наталя навіть не намагалася зупиняти сина, Максим сказав відразу: «Їх треба зупиняти там, на Донбасі».
26 травня 2014-го Максим став добровольцем батальйону територіальної оборони «Волинь». Служив у розвідці, брав участь у боях під Дебальцевим, Горлівкою. 28 серпня 2017 року в бою під Широкіним Донецької області був поранений в голову. Куля пройшла наскрізь, вибивши око. Максим втратив зір. 6 вересня його в комі, зі складним зараженням у голові, привезли до Львова. Наталя не відходила від сина з 6 вересня до 23 березня, сім місяців спала з ним в одній палаті. Львівські волонтери надавали моральну підтримку та надію, якої залишалося все менше та менше. Рани в голові не гоїлися, інфекція не зникала, але якось в березні Наталя з сином нарешті повернулися додому в Володимир-Волинський. Якось Максим почув по телевізору в новинах про місію канадських лікарів, котрі мали приїхати в Одеський госпіталь для надання медичної допомоги пораненим військовослужбовцям. Місію очолював канадець українського походження Олег Антонишин, професор пластичної хірургії. Не вагаючись, Наталя зв’язалася з лікарнею в Одесі та записалася на прийом.
На огляд до лікаря було записано десь 30 хлопців, але побачивши стан Максима, його взяли оперувати наступного ж дня після обстеження. В голові діагностували інфекцію стафілококу та семі-гнійної палички, яка не давала гоїтися ранам. Канадський професор разом із одеським хірургом щелепно-лицевої хірургії Віктором Мазуром поволі ставили Максима на ноги. Щоб бути поруч із сином, одеські волонтери орендували Наталі житло. Потім була ще одна операції в Києві під орудою кандидата медичних наук Ігоря Федірка. Загалом Максим витримав 12 операцій, пов’язаних із щелепо-лицевими органами. Є надія, що за допомогою добродійного фонду Revived Soldiers Ukraine Максиму йому зможуть зробити операцію з корекції обличчя. Також завдяки фонду Revived Soldiers Ukraine в Максима є вірний приятель, пес-поводир Купер, якого він отримав у школі Pilot Dog y штаті Огайо.
Все життя Наталі, котра сама є молодою жінкою, вертиться навколо Максима. Друга дружина, не витримавши випробувань, поїхала додому. Та Наталя її не засуджує, вона повернулася на службу, щоб мати додатковий заробіток. За отриманні гроші за поранення вони з Максимом купили старенький автомобіль і Наталя стала водієм.
Особистих мрій у неї немає. Мріє тільки про сина, щоб він мав якесь заняття для себе, щоб не залишився сам, коли настане час і її вже не буде поруч. Мріє придбати будиночок, аби Максим міг виходити на подвір’я частіше. Дай, Боже, вам здоров’я, Наталю Ромащук, і нехай Ваші мрії збуваються!

Валентина Кривонос

About Author

Meest-Online