Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Jun. 25, 2018

Села «сірої зони», в які ніколи не заїжджали позашляховики ОБСЄ

Автор:

|

Лютий 15, 2018

|

Рубрика:

Села «сірої зони», в які ніколи не заїжджали позашляховики ОБСЄ

Пам’ятаєте культовий вестерн, де за сюжетом жителі містечка виганяють банду, що довгий час тероризувала населення. Жарти жартами, але до таких дій вдаються українські військові, котрі звільняють від терористів окуповані території.

«Чорні діри» Донбасу
2014 року, після чергового етапу мінських перемовин, на територіях, де велися бойові дії, була встановлена «лінія розмежування». За угодами, більша частина Донбасу залишилась в Україні, приблизно третину досі контролюють бойовики терористичних організацій «Луганська народна республіка» (ЛНР) і «Донецька народна республіка» (ДНР), але деякі, переважно невеликі, загублені у донбаських степах і лісосмугах, селища, опинилися «не під ким».
Феномен «сірої зони» — тема для окремої розмови і майбутнім соціологам ще доведеться вивчати це явище. Як тільки припинились важкі бої, то в селищах, що потрапили у «сіру зону», встановилось якесь своє, не зрозуміле для нормального глузду життя. Туди припинили постачання електроенергії, газу та води. Закрилися всі владні установи, медичні заклади, школи, дитячі садки, подекуди зникли крамниці, в т. ч. продуктові. І люди, котрі залишились там, відчули, що таке голод. Через «сіру зону» на мирні території течуть із ДНР-ЛНР фальшиві долари та гривні, наркотики, підроблена горілка, безакцизні цигарки. Інколи — психотропні препарати, які у Донецьк та Луганськ завозять із Російської Федерації (РФ) і мають безкоштовно роздавати у лікарнях.
Насправді ж це добро просто розкрадає керівництво «молодих республік» і таємними стежками відправляє в аптеки Харкова, Дніпра, Запоріжжя. «Сіра зона» стала раєм для контрабандистів, спекулянтів, наркодилерів, мародерів, «мисливців» за зброєю та кольоровими металами й узагалі притулком для різних мутних осіб, котрі мають причини ховатися від закону. Адже там уже жоден закон не діє. У «сірій зоні» визнається одна влада —людини з автоматом, у балаклаві і військовій формі без шевронів, людини, котра, залежно від свого настрою та потреб, може в будь-який момент забрати в когось, наприклад, авто, або й життя. Просто так, щоб розважитися чи перевірити прицільність автомата. «Закон — тайга, прокурор — ведмідь».
Хоча, який прокурор? За чотири роки війни «аборигени» сірої зони (а це, в основному, літні люди, котрим нема куди втікати), слова «міліція», «дільничний», прокуратура вже забули. Як забули, що таке працюючий телевізор і новини з Києва. В ці Богом забуті села ніколи не заїжджали позашляховики Організації з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ) чи представники інших європейських гуманітарних організацій. Бо там страшно і небезпечно. Навколо міни та розтяжки, а табличок Danger mines! немає, в уразі чого хтозна, що прийде допомога — мобільний зв’язок відсутній, вежі розбиті снарядами. Там, можна запросто отримати чергу в спину невідомо від кого або зникнути без вісті разом із авто та його вантажем. А місцеві, навіть якщо і будуть щось бачити, нікому про це не скажуть. Страх і зневіра абсолютно до всіх — тепер вічний супутник цих людей. Це читається в їхніх очах. Туди роками не привозили ліки, воду, навіть, звичайний хліб — дефіцит. Таке собі маленьке середньовіччя в ХХІ ст.
А от сепаратисти про «сіру зону» не забули. Вони чомусь вирішили, що це їхня сфера впливу. Туди часто заходять диверсійно-розвідувальні групи, патрулі. Там влаштовують свої схрони, спостережні пости, там же ведуть агітаційну роботу серед місцевого населення, розповідаючи щось на кшталт уже хрестоматійної історії про розіп’ятого «укропами» хлопчика у Слов’янську.
От кількома словами, що таке «сіра зона». І звісно, це явище треба якомога скоріше прикривати. Як? А дуже просто — туди, у «сіру зону», має прийти українська армія.

Селище-привид
Разом з бійцями Десятої бригади йду вулицями Новоалександрівки. Ранок погожий, приємний. Промені сонця, утворивши сріблясту доріжку, яскраво переливаються на білому чистому снігу. Пейзаж нагадує картину американського художника Роквела Кента «Аляска в полярний день». Утім, мрійливо милуватися краєвидами зимнього Донбасу заважає колючий вітер і небезпека отримати кулю. Село остаточне вже наше, але «сєпари» й їхні вогневі точки досі розміщені на навколишніх схилах. Тому деякі провулки, що прострілюються згори, треба хутко-хутко перебігати. Небезпека тут ще дуже близько. Й якщо від вітру можна сховатись у будь-якому будинку, то від кулі снайпера оберігає хіба бронежилет і його янгол-хоронитель.
Тутешні люди чомусь називають Новоолександрівку Рубашкіно. Село не те, щоб дуже заможне, але й не бідне. До війни тут у місцевому озері розводили коропів і сомів. А ще активно займались фермерством, — у багатьох дворах стоїть кинута (тепер уже пробита кулями й осколками мін) сільськогосподарська техніка — комбайни, трактори, вантажівки. Тепер це вже купа брухту. Мешканців тут залишилось від сили осіб 15. Все це старші люди, віком від 50 років.
Зупиняюся біля добротно зробленого колодязя. На його стінах, як і всюди тут, кульові отвори. Вода в колодязі є. А от життя у будинку, що стоїть за ним, уже немає. Просуваємося далі. Порожні, порожні дерев’яні хатинки. Лише скрипіння старих хвірток і ставень на вікнах. Навіть собак не залишилось. Вони також кудись зникли. Депресивна картина, навіть моторошно стає. Мертві особняки з простріляними стінами, мертві комбайни у дворах. Село-примара. Де вже я таке раніше бачив? У документальних фільмах про аварію на Чорнобильській атомній електростанції, де показували покинуті села в зоні відчуження.

Заитання без відповідей
Утім, назвати Новоолександрівку повністю безлюдною, не можна. Життя тут ледь-ледь жевріє. Люди похилого віку залишилися тут охороняти свої будівлі. Гривень ні в кого немає, лише російські рублі. До українських солдатів ставляться приязно. У розмовах із бійцями Десятої бригади постійно задають три запитання: «Коли перестануть стріляти? Коли у село проведуть світло? Коли почнуть давати пенсію?». В українських гривнях. На жодне з цих запитань вояки, зі зрозумілих причин, відповіді не дають. Лише заспокоюють, мовляв, скоро все буде нормально, як до війни, адже ми сюди прийшли навічно. Проте, коли закінчиться війна, не скажуть ні в Києві, ні в Москві, ні в Мінську, ні у Вашинґтоні. Певно, поки це не знає ніхто. А от щодо світла та пенсій, то тут наша влада має порухатись! Адже, уявіть собі, яка це буде чесна і стовідсоткова пропаганда української ідеї, коли дід із Новоолекандрівки зателефонує до онука, котрий утік до Луганська й от-от думає вступити лав «народної міліції ЛНР», та й скаже, що коли прийшли українські військові, то з’явилось і світло, і пенсії, і взагалі життя стало налагоджуватися. Може, цей онук, вражений оптимізмом діда, і передумає іти в «ополченіє», а якщо вже і записався у «козаки», то, певно, бойовий запал у нього зменшиться. А ворог, який сумнівається, вже наполовину переможений. Хіба ні?!
Я кажу прості, очевидні, зрозумілі речі. І сподіваюсь, що у владних структурах їх також розуміють. Адже боротьба за Україну йде не лише на полях і рівнинах Донбасу, але й в головах людей. Ворожий танк, зрештою, можна підбити та знищити його екіпаж. Але ж де гарантія, що з РФ сюди не приженуть новий танк і не ввімкнуть свою пропагандистську машину, яка затягне в тенета «ополченія» нових молодих людей Луганська, Стаханова, чи Донецька? Отже, знову, щоб знищити цей наступний танк, доведеться стріляти, ризикуючи своїми хлопцями. А от як зробити так, щоб у мешканців Донбасу взагалі зникло бажання йти проти України? Треба починати з малого: проводити у звільнені села світло, газ, вирішувати питання з пенсіями й іншими соціальним стандартами. І тоді сепаратистські настрої будуть поволі відступати зі свідомості місцевих, і на цю, багатостраждальну землю поволі прийде мир.

Юрій Лелявський, ZIK

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...