Новини для українців всього свту

Thursday, Sep. 24, 2020

Полковник Олексій після Дебальцевого

Автор:

|

Квітень 16, 2015

|

Рубрика:

Полковник Олексій після Дебальцевого

Полковник Олексій

Олексій вижив під Дебальцевим. Він прибув у Відень завдяки приватній ініціативі одразу після реабілітації п’ятьох українських солдатів. Зустрічаємося з Олексієм у віденському кафе «Ландтманн», яке відвідували Томас Манн, Зигмунд Фройд, Оскар Кокошка та чимало іншої інтелігенції. Тепер ці величні фіранки й оббиті оксамитовим велюром крісла будуть слухати історію того, хто пережив Дебальцеве. У житті Олексій — набагато худіший і старший, ніж на фотографії. Вдома на нього чекають дружина і чотирирічна донечка.

— Вона каже: татку, приїжджай хутчій, я тобі такий букет куплю! Ми від червня майже не бачилися. 23 лютого, коли був у шпиталі, бачив її з півгодинки. Спочатку вона казала: у татка ручка болить, ніжка болить. Тепер дорослішає, починає все розуміти, – Олексій говорить неголосно, спокійно і чітко.
Він — професійний військовий. Родом із Одеси, у рідному місті служив чотири роки, потім десять — у Запоріжжі, в 25-й десантній бригаді у Дніпропетровській області, у93-й механізованій бригаді, а тепер — уже півтора року в Києві. Він скептично жартує, за 22 роки назбирав три ордени та 24 медалі. На фронт потрапив у 20-х числах липня 2014-го, його бригада стояла під Слов’янськом і Краматорськом. А з 10-15 серпня локалізувалися під Дебальцевим.
— Ми в зачистках участі не брали. Завдання мого підрозділу було зовсім іншим: охорона секторів, супроводжування вантажів, служба на взводно-опорних пунктах, загальновійськові та протидиверсійні резерви.
Олексій виїжджав із підрозділом у будь-яку точку, навіть не у своєму секторі. До січня ц. р. в Дебальцевому було відносно спокійно. На відміну від настроїв місцевих жителів. Спілкувався там з учителями, погляди яких розходилися: одні хотіли «народної республіки», інші — залишатися в складі України.
Вояки допомагали місцевому населенню. Коли з’явилося більше продуктів і хлопці отримали таку розкіш, як меню на кожен день, то чимало продуктів віддавали жителям Дебальцевого.
— Жах розпочався на Водохреще, 19 січня. По нас почали стріляти о третій ночі. Такого ніхто не очікував, зазвичай обстріл закінчували до 22-23 години і — в землю. А потім: «Доброго ранку, Донбас» — о шостій ранку, — розказує Олексій. З 19 січня, за його словами, Дебальцеве обстрілювали постійно. Бувало, що півдня — тиша, а потім цілу ніч — стріляють.
До 18 лютого Дебальцеве перебувало під українським контролем. Опівночі прийшов наказ із першої ночі почати централізоване звільнення міста. Чоловік припускає, що для того, щоб зберегти сили. Не зрозуміло, чи планувалося підкріплення, але боєприпаси на важке озброєння, танки й артилерію, закінчувалися. Максимум хлопці протрималися б іще добу-дві.
Про те, як його поранили, Олексій розповідає з великими паузами. Навіть здається, що очі у полковника стають вологими. Він по кілька секунд вдивляється у стіни, ніби чітко бачить все, про що переповідає. В «Уралі-4320» було повно людей. Вранці виїжджали в Луганське й потрапили під артилерійський мінометний обстріл. В кабіні перебувало 40-45 військових. «Урал» ішов за колоною 128-ї бригади. Міна потрапила під автомашину, що, як би це суперечливо не звучало, й урятувало частину людей. Якби на неї наїхала вантажівка, всі 45 вояків стали б, мабуть, «200-ми».
— Свою ногу я побачив одразу… А ще — відірвану ногу товариша… Пам’ятаю, що відчинив двері та вистрибнув на швидкості. Наче й розумів, що маю робити, а водночас — ні. Коли випав на дорогу, вже ні на що не сподівався.
Олексію наклали джгут, і командир батальйону, заступник начальника штабу та два солдати тягнули його засніженим полем 4 км під ворожими кулями.
— Ми були ще на сепаратистській території. Ніхто тоді на полі не підіймався на повний зріст, навколо постійно було чутно артилерійські, мінометні постріли та кулі. Пам’ятаю, як у мене з бронежилета знімали зброю, бо не було чим відстрілюватися.
Так тривало десь до першої дня, коли хлопці вийшли на розвідників 95-ї бригади, котрі доправили поранених у медпункт.
— Там мені щось вкололи, й одразу ж стало легше, навіть жартувати почав, — згадує Олексій, і в його очах вперше за час розмови про поранення з’являється світло.
— Потім мене завантажили в санітарний бронетранспортер і відвезли в село Миронівка, — продовжує вояк. — Там було 10-15 карет «швидкої допомоги», які їхали в Артемівськ. Мене поклали на хірургічний стіл. Я зателефонував командирові бригади, бо перших дві години мене вважали «200-м». Чую, кажуть: треба відрізати. Мені знову щось вкололи, й я вимкнувся.
Усе-таки ноги не відрізали, а повезли Олексія в Дніпропетровськ, де зробили складну операцію, поставили спиці, зібрали докупи все, що можна було зібрати, і відправили в Київ. Чоловікові пощастило на чуйних і добрих людей. Його однокласники в Австрії взялися допомогти бійцеві, домовилися з гарним хірургом і взяли повністю всі витрати на себе.
Олексій дуже повільно піднімає руку, щоби показати, які маніпуляції виконували хірурги, і обличчя військового скорчується в болісній гримасі.
У момент вибуху 50 % кісток зі стопи — вилетіло. Ще десь 15-20 % медики видалили під час чистки рани. 7,5 см від кістки забрали з тазу, а також трохи кістки з руки, м’язи, судини, вени та шкіру пересадили на ногу.
— Лікар каже, що звичні відчуття повернуться до руки десь через рік. Я, наприклад, вже можу зняти кришку з відкритої пляшки. Коли побачив у дзеркалі після операції свої руки, стало страшно. Але, як кажуть, були би кістки, а м’ясо наростимо, — Олексій намагається жартувати з холоднокровністю військового.
Україна вважає, що це був котел, сепаратисти та Москва — що дуже добрий котел. Олексій каже: «Наші вважають це оперативним оточенням». З його колони вийшло три з 24 машин. Рештою даних він не володіє або просто не може розповісти. Говорить, що довелося знищити чимало техніки та складів, оскільки не було ні часу, ні можливості забирати все із собою.
Наостанок Олексій із гордістю розповідає про бойовий дух у своєму підрозділі, про те, як його молоді солдати не піддавалися на провокації з боку сепаратистів, не реагували на SMS із вимогою здатися, а також про сусідній намет із Коломиї. Ще 15 хвилин сміємося з армійських жартів.

Лідія Акришора, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply