Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Apr. 19, 2019

Після смерті коханої взяв під опіку її дітей

Автор:

|

Квітень 03, 2019

|

Рубрика:

Після смерті коханої взяв під опіку її дітей

Григорій Обушко

Цей чоловік — гідний приклад для багатьох. Григорій Обушко зі села Сильного Ківерцівського району сам виховує двійко діточок — хлопчика та дівчинку. Ті залишилися сиротами після смерті мами, котра пішла з життя п’ять років тому на Великдень.
Старенька хатина зустрічає нас чистими вікнами і вибіленими стінами. Вдома пахне борщем, що стоїть на плиті. Господар саме ставить тарілки на стіл. Пояснює, ось-ось зі школи мають повернутися діти. «Я щоранку встаю десь о п’ятій, аби все встигнути, — розповідає чоловік. — Треба ж дітям сніданок дати, у школу їх зібрати, все наготувати».
Григорій Іванович звик трудитися. Розповідає, виріс у с. Троянівці Маневицького району. Закінчив дев’ять класів, і подався на заробітки. Не цурався ніякого хліба: трудився на буряках на Полтавщині, на будові на Вінниччині, вдома на колгоспній фермі, у лісництві, кочегаром у школі. Коли заходить розмова про покійну дружину Наталю, ніяковіє. Відчувається, та любов досі тремтить у серці. «Вона сама звідси, зі Сильного. А тоді жила в Троянівці зі своїм чоловіком, — опустивши очі, розповідає. — У них було двоє дітей, коли ми познайомилися. І закрутилося».
Минали роки. По-всякому складалися стосунки Григорія та Наталі. Але офіційно жінка зі своїм законним чоловіком не розлучалася. За цей час вона народила ще двох діток, Андрійка й Іринку. Коли раптово сама віддала Богові душу, глядіти, крім Григорія, їх стало нікому.
Поморочився чоловік із документами, поки домігся права оформити на себе опікунство Наталиних найменших сина і доньку! Тепер чоловік, згідно з паперами, іменується опікуном. Та діти його називають татком. Щойно вони переступили поріг дому, повертаючись зі школи, дзвінкими голосочками одне поперед одного почали його саме так кликати. А він уже поспішив назустріч — допомагати роздягнутися, показати, де наготував домашній одяг. Допомагає покласти шкільні торби, подає рушник, аби витерли помиті руки, садить за стіл, підсовує найкращі окрайці хліба й більші кусні м’яса.
«Як вам із Григорієм Івановичем живеться?» — питаю дітей.
Озирнулися. Ловлю себе на думці, що діти одразу й не збагнули, про кого мова.
«З татом? — перепитала Іринка. — Супер. Він у нас найкращий. І все в нас найкраще».
Діти наввипередки розповідають, хто які обов’язки має вдома і чим займається їхній татусь, що їм готує і що купує. Трішки соромляться, коли зауважую, що вони таки мало допомагають. Обіцяють старатися більше.
Тим часом, ніби між іншим, випрошують у татка якесь варення до хліба. Він іде до комори і несе звідти рубінового кольору слоїк.
«Малина. Лісова. Сам варив», — каже, відкриваючи.
Запитую, що ще господар на зиму закручує. І він запрошує в комору, аби самі побачили. Від асортименту на полицях очі розбігаються: кількох видів гриби, всілякі варення та компоти, мариновані помідори, квашені огірки та капуста, різні салати, сало, паштети, тушкованки, ковбаски… Я половини того робити сама не вмію. А ці чоловічі руки творять дива! Розумію: аби перезимувати не голодними, Григорій Іванович гарує на городі від весни до осені, сам вирощує картоплю й усю іншу городину, тримає поросят.
«Звісно, діти сумують за мамою. Хоч роки йдуть, і вони все рідше про неї згадують. Гадаєте, не розумію, що її не заміню? Але спитайте хоч кого — кожен вам скаже: діти для мене — все!»

Наталія Кравчук, «Високий Замок»

About Author

Meest-Online

Loading...