Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 23, 2020

Не цікаві для економіки

Автор:

|

Квітень 02, 2015

|

Рубрика:

Не цікаві для економіки

Пенсіонерка

«Ось баночка лежить, 12 копійок, зараз її підберу, а то вона лежить і дивиться на мене», — 77-річна всміхнена бабуся в старенькому бордовому плащі та в червоному береті вказує на бляшанку з-під пива, яку хтось покинув під лавкою біля Фролівського монастиря в Києві.

Щоби здати цю бляшанку в пункт переробки сміття, потрібно їхати в інший кінець міста — на Лісову. Але бабуся має багато часу. Вона — одна з двох десятків пенсіонерів і безхатченків, котрі зібралися ввечері під стінами монастиря, щоб отримати канапку, склянку чаю й пакетик макаронів від волонтерів зі Спільноти святого Егідія.
За офіційними даними, самотніх літніх людей, котрі потребують допомоги, в Україні є близько 1,6 млн — більше, ніж населення міста Харкова. Та попри це для багатьох киян вони залишаються майже невидимими. І в той час, як країна активно допомагає армії та переселенцям, волонтерських організацій, які піклуються про літніх людей, — відносно мало. Здебільшого цим займаються релігійні громади різних конфесій.

Операція «Кришталь»
На запитання, як її звати, бабуся в червоному береті лише всміхається й хитає головою: мовляв, яке це має значення. Натомість розповідає прочитане десь гумористичне оповідання про те, як у місті відкрили «м’ясонюхальне кафе» для пенсіонерів, вхід у яке коштує лише гривню. Героїня історії підсіла на цю послугу та невдовзі зрозуміла, що стало наркотично залежна від запаху м’яса. Розповівши гумореску, бабуся щиро сміється і додає: «Живемо ми весело».
Старенька розповідає, що майже півжиття пропрацювала у видавництві журналістом і редактором, а зараз отримує лише 965 грн на місяць, бо через бюрократичну тяганину десь загубилося17 років її стажу. На запитання, чи є в неї родичі, відповідає: «Надійних немає». А ненадійні – свого часу погрожували втопити її у бочці з водою, спалити одяг й особисті речі.
«Хіба я думала, що, закінчивши два інститути, у старості приходитиму під цей монастир із простягненою рукою?» — веде далі бабуся. Хоча, судячи з її розповіді, милостині пенсіонерка не просить. Крім бляшанок з-під пива збирає по місту макулатуру та скляні пляшки. Збирання склотари на сленгу пенсіонерів називається «операція «Кришталь».
Канапку, отриману від волонтерів, бабуся дбайливо загортає в папір і ховає кудись у торбу, на потім. Так само робить і її сусідка по лавці, зігнута вдвоє 84-річна Віра Луківна, яка манерами і темпом розмови схожа на буддистку. Але вона має інші плани на канапку — віддасть комусь зі знайомих. М’яса жінка не їсть від народження. Каже, що не може. Не їла навіть, коли під час голоду 1947 року батьки зарізали останнє теля. Тоді як сім’я сьорбала бульйон, вона жувала гнилу картоплю: «Навіть до рота того супу не брала».
Тепер старенька працює прибиральницею в технікумі й разом із пенсією отримує в найвдаліші місяці до 3 тис. грн. Каже, що на їжу та гуртожиток їй вистачає, а решту віддає синові, в котрого – троє дітей і орендована квартира. Про свої заощадження Віра Луківна розповідає так: «У мене є один долар і дві євро. Таке, як п’ять копійок, і написано на ньому: «Дві євро». Оце й усе, що в мене є. І ще совєтські рублі зосталися».

Університет та уроки танців
Про цих бабусь від імені держави мають піклуватися, зокрема, територіальні центри соціальної допомоги, створені у кожному районі. Таких центрів в Україні — 658, за винятком Криму і непідконтрольних урядові територій на Сході.
При таких центрах є відділення допомоги вдома. Як розповіли в Міністерстві соціальної політики, соціальні працівники відвідують стареньких, котрі не можуть самостійно подбати про себе. Таких, за офіційною статистикою, в Україні 400 тис. осіб. Їм допомагають купити харчі, приготувати їх, прибрати вдома чи помитися.
При деяких центрах працюють психологи, для бабусь і дідусів організовують дозвілля, створюють клуби чи університети третього віку. Це — курси, на яких пенсіонерів навчають іноземних мов, комп’ютерної грамотності, релігієзнавства, дають поради з садівництва тощо.
Після внесення змін до Бюджетного кодексу наприкінці 2014 року фінансування центрів соціальної допомоги лягло суто на місцеві бюджети. «Це — так звана фінансова децентралізація, і місцеві органи самостійно планують видатки на фінансування територіальних центрів», — розповіла Оксана Сулима, яка очолює в Мінсоцполітики управління в справах людей похилого віку. Вона каже, що сумарна річна потреба всіх таких центрів в Україні — 2 млрд грн. І через брак коштів деякі з них уже почали закриватися.
За новою українською традицією, там, де держава не в повному обсязі виконує свої обов’язки, у гру вступають волонтери. Але чому так мало доброчинних організацій допомагає самотнім пенсіонерам?

Старість — наше майбутнє
Українці самі від себе ховають проблему літніх співгромадян, розповідає Юрій Ліфансе, котрий очолює київську Спільноту Святого Егідія. «Якщо ви подивитеся на мапи міст, то побачите, що будинки для літніх людей розташовані біля чи за окружною дорогою. Майже як заводи, що переробляють сміття», — каже керівник спільноти, який тричі на тиждень роздає зубожілим пенсіонерам і бездомним у Києві близько півсотні порцій їжі.
Середній вік українців наближається до показників країн Європейського Союзу, де значну частку населення становлять літні люди, продовжує п. Ліфансе. Але в Україні пенсіонери перестають бути активними споживачами, а тому стають не цікавими для економіки, яка не бачить у них ресурсу. Хоча цей ресурс насправді є.
«У нас, наприклад, не цінують праці, коли бабусі й дідусі доглядають маленьких дітей. Що би ми могли зробити сьогодні, якби не наші бабусі й дідусі, які нам допомагають?» — запитує доброчинець.
Юрій Ліфансе звертає увагу на те, що часто старі люди просять милостиню не для себе, а для родичів, котрі потрапили в біду і яких вони ніколи не залишають. «Коли родина має хистке становище, саме літні люди є її серцевиною й утримують близьких довкола себе. Вони – відповідальніші, бо самі пережили важкі часи», — зазначає доброчинець.
Багатьом пенсіонерам також потрібні гроші на ліки, адже після знецінення гривні й зростання цін в аптеках для декого з них навіть звичайний грип може стати смертельною хворобою. «В уявленні людей наше майбутнє — це діти, — провадить п. Ліфансе. — Але насправді наше майбутнє — це літні люди, бо й на нас чекає старість».
Він розповідає, що, відвідуючи разом із колегами будинки для літніх людей, вони завжди беруть із собою своїх дітей із надією на те, що ті колись так само доглянуть їх у старості. «У нас – дещо егоїстична мета», — сміється доброчинець.
Бі-бі-сі-Україна

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply