Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Nov. 21, 2017

Місто розчарованих українців

Автор:

|

Січень 06, 2016

|

Рубрика:

Місто розчарованих українців
Яна Федорвіна, донька циганського барона

Яна Федорвіна, донька циганського барона

Національне розмаїття України найкраще відчувається на ізмаїльському ринку. У цьому придунайському куточку Бесарабії до продавців звертаються російською, а між собою спілкуються румунською, болгарською та гагаузькою мовами.
Гладкі дороги та фонтани в Ізмаїлі контрастують із суцільними вибоїнами та захаращеними селами за містом. 200 км від Одеси долали близько п’яти годин на автобусі. Ізмаїльці кажуть, що пощастило. Зазвичай шлях триває довше. За радянських часів прикордонне місто на Дунаї було закритим, а тепер сюди просто важко добратися.
Неподалік від Центрального ринку розташована рожева будівля. «Це — наш музей Суворова», — гордовито зауважують містяни. До обіду єдина відвідувачка — це я. «Зараз до нас майже ніхто не зазирає. Хіба, школярів приводять», — розповідає Світлана, вахтерка музею. Вона — не місцева, живе у селі Багате, що за 15 км від Ізмаїла.

Багатянка жаліється на високі ціни та зубожіння. «Яка там Європа з нашою убогістю? Коли б не десяток кур і город, то й не знаю, як би виживала», — бідкається жінка. Світлана хотіла б мати значно більше господарство, але допомагати їй нікому. Жінка не має власної сім’ї, живе з батьками.
«Вік уже не той, та й батькам потрібен догляд. З дітьми було б легше. Така вже моя доля», — покірно каже жінка та різко змінює тему, впадаючи в спогади за радянським минулим. «Раніше люди відчували, що жили. Ідеш, музика грає на все село, аж радісно стає. А зараз — порожнеча. Люди були інакші, не те, що зараз. Між собою воюють. Може, Росія й допомагає їжою та зброєю, але ж воюють на сході українці з українцями», — аналізує жінка.
До музею заходить напарниця Світлани з важкими торбами. Вона сьогодні — вихідна. «Наче все купила. Тепер треба якось доперти домів», — каже захекана жінка. — Світланко, іди й ти, поповни запаси, поки там усе не розкупили».

Маленькі гагаузи

Маленькі гагаузи

Навпроти музею Суворова по однойменному проспекту мчить підвода, прикрашена букетом штучних квітів. Позаду двох чоловіків сидять троє дітей, тримають баян і самокат. «Вони постійно втікають і вештаються вулицями. Я їх тільки-но в центрі підібрав, тиждень не міг знайти», — каже Тахір, візник-гагауз про дітей свого покійного брата.
Чоловік їде в мерію просити, щоб його племінникам виділили місце в дитячому будинку. «Одного залишу з нами жити. Він не втікає, хоче вчитися. А інші двоє — такі ж гуляки, як їхня матір, котра плювати на них хотіла», — розповідає дідусь і натягує кантарку, щоб віслюк швидше пересувався.
Під’їжджаємо до міської ради. Попереду стоїть Ленін і майоріє український стяг. Тахір, не заставши міського голову, повертається на ринок за продуктами. Потім разом із племінниками прямує додому.
Чорноброва Яна, донька циганського барона Одеської області, продає на Центральному ринку торбинки. Замість традиційної довгої спідниці дівчина одягннена в джинси та куртку, одяг підкреслює її жіночі форми. Красуня закінчила одеський навчальний заклад за спеціальністю «перукар-візажист», проте повернулась у Кілію, сусіднє місто, через сімейні обставини. «Торгую собі на радість, а не тому, що потрібні гроші», — виправдовується дівчина, кліпаючи нарощеними віями. До циганки підходить сусідка по столу: «Янко, покажи нігті! Як зробила цього разу?».
Донька барона мешкає у великому будинку, якому вона з сестрою та мамою ледве дають раду, бо в батька бракує часу. Він займається нерухомістю в області. Яні — 22, батьки кажуть, що час віддаватися. Але дівчина не хоче брати шлюб із циганом. «Наші хлопці, звісно, хороші, але я хочу заміж за росіянина. Мені не подобається, коли чоловіки ставлять себе вище за жінок, а в нас інакше не можна. У росіян усе інакше», — мріє вона.
До Яни підходить дівчина з чоловічим черевиком у руках. «Дивився, я своєму вибрала завтра на весілля. А ти плаття вже собі вибрала?» — це сестра Яни, вони готуються до весілля брата.
Уздовж м’ясного відділу веселий чорнявий хлопець везе велосипед та наспівує щось собі під ніс. Василь мріє потрапити в шоу-бізнес. Амбітний молдованин розповідає про свої поїздки на шоу «Х-фактор» та «Україна має талант». «Корупція, як і всюди в Україні, там дуже велика. Але для мене головне — засвітитися. Грошей немає, щоб самому розкрутитися, а це — шанс, що тебе помітять», — розповідає він.

Містяни-гагаузи

Містяни-гагаузи

Утім, Василеві не вдалося засвітитися, тому співає у місцевому ресторані, з цього і живе. Хлопець прямує на квест.
«Хто організатор?» — питаю у меломана. «Храм». «Який храм?» «Ти щось знаєш про харизматів?» «А чим вони відрізняються от православних?» «Православні живуть неправильно!» — кидає Василь та їде до кінотеатру «Україна», де ось-ось почнуться змагання.
У молочному відділі в черзі за сиром стоїть чоловік в одній кофтині, з-під якої виглядає тільник. «Щось я не вгадав із одежою, — каже Антон, котрий аж тремтить від холоду. Він — моряк, тільки приїхав із Дубаї. — Як тільки приїжджаю з рейсу, одразу ж гайда на базар. Він у нас — найкращий у світі».
Антон ходить у море близько 30 років, тільки тепер — уже під іноземними стягами. «Раніше працював у нашому порту. Тоді Ізмаїл був містом моряків. А зараз кораблі порізали, а моряки стали таксистами».
Проводжає мене Ленін, котрий досі непохитно стоїть, незважаючи на закон про декомунізацію.

Ленін

Ленін

Наталія Дихно, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...