Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Jan. 16, 2017

Леся Дрозд: «Моє місце — на полі бою»

Автор:

|

Січень 12, 2017

|

Рубрика:

Леся Дрозд: «Моє місце — на полі бою»
Леся Дрозд

Леся Дрозд

Потрапивши під обстріл, медик зазнала контузії й ледь не втратила слух, однак повернулася на передову — рятувати бійців. «Чи ж я могла лежати на лікарняному ліжку, поки там на полі корчився від болю хтось з моїх хлопців?» — каже 28-річна Леся Дрозд, медик першого батальйону 54-ї бригади.
…Того дня дівчина чекала на сигнал від бійців в укритті. Вороги почали обстріл із мінометів. Боєприпаси розривалися за півметра від машини. «Мене повезли у лікарню, медики наполягали, щоб залишилася на лікування. Та коли я почула, що барабанні перетинки не ушкоджено, — пішла. Лікар мені знадобиться тільки тоді, коли впаду й уже не зможу встати. Підлікуюся, коли закінчиться війна, — мовить Леся. — Моє місце — на полі бою».
Леся у зоні проведення антитерористичної операції (АТО) перебуває вже майже рік, урятувала десятки бійців. До цього працювала на Вінниччині фельдшером. Коли дізналася, що на Сході бракує медиків, добровільно записалася в лави Збройних сил України. «Рідні не хотіли мене відпускати у небезпечну зону. Сказала, що на передовій не буду, працюватиму фельдшером у частині, — розповідає Леся. — Уже потім потроху зізнавалася, де я і що роблю. Мама вже звикла і тепер просто молиться за мене. Прошу її, щоб не плакала. Кажу: «Мамо, вірте мені, а не телевізору. Я — буду живою».
Псевдо у Лесі — Крапля. А медики з її батальйону — «крапельки». Ось уже кілька тижнів для них єдиний прихисток — автомашина, усього за півтора кілометра від лінії вогню. «Чергуємо цілодобово, змін немає. Раніше жили в медпункті, а тепер в автівці спимо, їмо та лікуємо. Якщо тривають активні бойові дії, за добу відпочити можемо лише годину-дві. Як тільки по рації отримуємо сигнал, бігцем на передову — рятувати поранених. На збір — хвилина, — ділиться Леся. — Самі можемо й прооперувати. Перев’язуємо, ставимо пораненим крапельниці. Якщо дуже складна травма, передаємо пацієнта медичній роті, а ті відвозять у лікарню. Особливо важко, коли бачиш, що поранений опиняється на межі між життям і смертю. Якось одному бійцю відірвало дві ноги, втратив багато крові. Поставили крапельницю, перев’язали, помолилися. Коли невдовзі побачила його живим, на протезах, розплакалася. Шансів на те, що житиме, майже не було».
Дівчина зізнається, що часом їй дуже страшно. Та що ж. «Боюсь, не боюсь — перехрестилася і біжу на передову. Страшно, коли машина потрапляє під обстріл, як було того разу. Вибігли з транспорту, лягли на землю, завмерли і тільки чекаємо, де вистрілить ще раз. Тут — пекло. Та очі бояться, а руки роблять свою роботу», — каже Леся і додає, що сили їй додає коханий чоловік, Андрій.
Вони познайомилися у військовій частині. Коли опинилися у зоні проведення АТО, хлопець дуже хвилювався за неї та в усьому підтримував. Дівчина довго не вагалася… «Поїхали до Харкова, там одружилися. Чоловік служить у війську ще з 2014-го. Тепер ми в одному батальйоні. Завжди разом! У мене тут — справжня сім’я. Тут усі — мої брати-сестри, — тішиться лікарка. — Я не герой, просто виконую свій обов’язок. І жодних нагород мені не треба: я більше щастя маю, коли прийде до мене солдат і скаже: «Лесю, я — живий. Дякую, що витягнула».

Юлія Голодрига, «Експрес»

About Author

Meest-Online

Loading...