Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Oct. 20, 2018

Іван Фіалка: «У дивізії я встиг підбити два літаки і танк»

Автор:

|

Серпень 09, 2018

|

Рубрика:

Іван Фіалка: «У дивізії я встиг підбити два літаки і танк»

Він вступив у дивізію «Галичина» 19-річним хлопцем, довго не міркуючи: пам’ятав безчинства Червоної армії проти рідного народу. Пройшов Бродівський котел, при цьому встиг підбити два ворожі літаки і танк. За це отримав полон і десять років радянських таборів. Тепер 94-річний дивізійник Іван Фіалка народився у вересні 1923 року у с. Денисів на Тернопільщині. «Ми знали, що як прийдуть більшовики, то або повивозять на Сибір, або заарештують. УПА тоді була більше на північ і на схід від Тернополя. І ми пішли в дивізію. Ніхто не казав, чому йдемо — йшли боронити від комуністів свою землю», — розповідає він.
У вересні майбутні дивізійники отримали повідомлення та мали з’явитися у Тернополі. Проводжати хлопців на війну вийшло все село. З Тернополю їх відправили до Львова. Звідти — до Дембиці (Польща) у військовий табір для вишколу вояків — «Гайделягер».
«У «Гайделягері» ми пройшли рекрутський вишкіл. Весь командний склад був німецький. Вчили нас військової справи: як марширувати, як наступати, як боронитися. Вчили, як стріляти по цілі: з карабіна, автомата, кулемета та пістолета», — каже ветеран.
Іван Фіалка пригадує, що не лише німці, а й українці ставили умови. Зокрема, добилися, аби у них були військові капелани, яких у своїй армії німці не мали. Українські вояки щонеділі ходили на Службу Божу.
Після «Гайделягера» українець вже у підстаршинській школі у Мюнхені вчився точно влучати у цілі на землі, воді й у повітрі. «Вчили нас міряти відстань до літака. Мусили знати точно. Як сказали марку, то вже знаєш — нас вчили, як вони озброєні, яка їхня швидкість, як літають, чиї літаки. Мені вдалося влучно стріляти», — каже чоловік.
Напередодні відправки дивізії на війну, Іван навчився не лише влучно стріляти з 20-міліметрової гармати, а й влучав у танк з 1000-метрової відстані. Наприкінці червня дивізію відправили на фронт. Фіалка поїхав першим ешелоном. Спочатку дивізійників привезли до Львова. А 18-19 липня їхню чоту «кинули» під Олесько. Із с. Ясенів, що розташовувалося поблизу і де були більшовики, стали виїжджати танки.
Ветеран і зараз добре пам’ятає першу зустріч із ворогом. Тоді в Олеську йому вдалося підбити ворожий танк. Іван Фіалка разом із побратимом Юльком Глобою, котрий був членом ОУН, озброївшись фаустпатроном і скорострілом, пішли на зустріч більшовикам. Тоді ще не знали, що потрапили в оточення.
«Я перейшов на інший бік дороги, де був викопаний панцерграбен — мішок, в якому можна було сховатися від танка. Юлько став по інший бік дороги. Перший танк проїхав швидко, не зупиняючись. Показався другий, за ним ще, може, з десять. Другий, ніби на замовлення, зупинився за 5-6 м від мене. А в мене все вже було налаштовано й я натиснув. Він вибухнув. Екіпаж із танка не вийшов. Певне, згоріли. Та й почали рватися їхні набої. Решта танків вернулися назад», — ділиться патріот.
Того ж дня приїхав їхній чотар, німець Отто Блюм і зізнався: вони в оточенні. Треба переїжджати, але взяти з чотирьох лише одну гармату, інші знищили.
Вивезли їх на край лісу між селами Княжне й Ясенівці. А у небі вже літало безліч ворожих літаків. «Прилітають і стріляють. Я став на місці першого стрілка, командир Блюм — заряджаючим, інші ладували магазини. Мені вдалося збити два літаки. Один вибухнув. Я не знаю, куди влучив — по всій певності, в бензобак. Інший загорівся і «полетів» у Ясенів, — пригадує чоловік. — Потім треба було йти на прорив. Юлько не хотів йти з німцями. А командир Блюм казав: «Будь зі мною. Я вийду. Я вийшов із Сталінграда». Думав, чи йти з німцями, чи зі своїми. Якби добре володів німецькою, пішов би з німцями. А так пішли з Юльком. Швендяли цілу ніч».
П’ятеро дивізійників після довгих блукань сховались у лісі. «Я витягнув усі документи, військову книжку, фотографії, вклав у торбинку та загарбав у мох. Залишив лише кілька рублів, марок і одне посвідчення. Тут же поснули: не спали кілька ночей, — пригадує пан Іван. — Тут чую, мене хтось за ногу штовхає. Розплющую очі — і вже на мене направлена гвинтівка з довгим штиком. «Падйом!». Кажуть вставати і будити інших. Того ж, хто був на чатах, застрелили».
Капітан, до котрого їх привели, коли здогадався, що полонені розуміють російську, вигукнув: «Аааа! То ви здешніє! З дівізїї». І перейшов на українську, бо був родом з Чернігова. Натомість червоноармієць, котрий їх знайшов, при цьому невдоволено сказав: «Якби знав, то би вас постріляв».
Командир назвав їх «ізмєнніками родіни». «Почав читати мораль, — пригадує Іван. — Підходить до крайнього і стріляє. Один, другий, третій. Якби підійшов до мого краю, я був би перший. Але пішов із іншого».
Кільканадцятеро полонених за кілька секунд впали мертвими додолу. Іван Фіалка разом із Юльком Глобою вже встигли попрощалися з життям, коли почули: «Стій!» і побачили коня, що скаче через місток. Лишилися тільки ми з Юльком».
Їхнім рятівником виявився майор КДБ, котрий наказав уцілілих вояків довести до табору полонених. Утікати можливості не мали: за це загрожував моментальний розстріл. У селі, на збірному пункті, куди привели полонених, були як німці, так і українці. «Нас зігнали докупи. Звідти повели до Бродів у табір військовополонених. Німців залишили, а нас назад — до Підгірців і Золочева», — каже Фіалка і пригадує: дали на 16 осіб одну хлібину. При цьому у Золочеві учасникам «Галичини» влаштували погром: колону закидали камінням і палицями.
Опісля дивізійників привезли на станцію, повантажили по сто осіб в один товарний вагон і відправили до Сталіногорська. Куди їхали — не знали. Іван потрапив у будівельну бригаду, де пробув рік. У жовтні 1945-го його судив військовий трибунал Московського військового округу. «Дали десять років виправно-трудових таборів і п’ять років позбавлення прав», — згадує Фіалка. Його вивезли в Архангельську область. У таборах пробув до 1954 року. «Було всіляко. Дев’ять років відсидів, а рік дорахували за добру роботу», — ніби жартує дивізійник.
Він пригадує, що в таборах йому пропонували «співпрацю». Начальник особливого відділу тричі викликав до себе і казав доповідати про все. Зокрема, про тих, хто готує втечу. «Я тільки сказав йому: «Тих, хто з вами співпрацює, тут убивають». З того часу в його особовій справі був запис: «Іспользовать только на общіх работах. На тяжолих». Був на лісоповалі, потім пішов грузити вагони.
Коли 1954-го повернувся на Батьківщину зі забороною жити в обласних центрах, мав лише довідку про звільнення з табору. Однак одружився, оформив документи, здобув вищу освіту. Працював начальником цеху на ДОКу, потім в училищі. Але весь час був під пильним оком КДБ.
«КДБ знав, хто я. Якось приходить до мене капітан Михайлов і каже: «Адно твайо слова — і ти будєш там, гдє бил». Я зрозумів: якщо скажу щось проти комуністичній партії, то буду в таборах», — переконаний чоловік.
Він таки пережив радянську систему і дочекався незалежної України. Зараз мешкає у Стрию на Львівщині. Каже, що не має чого приховувати і нічого не змінив би у житті, якби мав шанс. Хоча, зовсім не жартуючи, «скаржиться» на свій немолодий вік.
«Якби мені тепер було не 90, а хоча б 40, я був би вже на сході, — каже Іван. — Тоді ми пішли, щоб боронити Україну. Хоч і брали чужу зброю в руки. Якби тепер була можливість, половина з нас пішла б також її боронити. Тому що Росія була і лишилися № 1 серед ворогів для України».

Марія Волошин, «Вголос»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...