Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Mar. 24, 2017

Історія однієї особливої вчительки

Автор:

|

Лютий 09, 2017

|

Рубрика:

Історія однієї особливої вчительки

Алла Демченко з учнями

Вона народилася на Львівщині, мати була з Київщини, а батько — з Полтавщини. Тому, живучи в Західній Україні, родина мала східноукраїнський колорит. І одразу два різних варіанти української мови!
Алла Демченко працює за покликанням. Вона — вчитель-методист, відмінник освіти України, відмінник столичної освіти, з 1996 року вчителює у столичному ліцеї «Наукова зміна» — прагне показати учням унікальність української мови, не просто вчити її, а розкривати глибину, залюблювати в неї, презентувати її й як науку, й як мистецтво.
«Доки молодь не збагне, навіщо їй треба знати мову, вона її не знатиме, або знатиме, але не буде розмовляти, — розповідає жінка. У дитинстві вона й не думала, що колись вчитиме когось мові. Після закінчення університету у Києві Алла пішла працювати в школу тимчасово, бо налаштовувалася на аспірантуру. Але доля звела її з педагогічною діяльністю вже майже на 34 роки.
«Ще коли я навчалася в університеті, мене попросили попрацювати в одній із київських шкіл, бо їхня вчителька пішла в декретну відпустку. Клас був на 85 % «хлоп’ячий», спортивний, проблемний. Коли я зайшла до них уперше, діти геть на мене не зважали. Кілька разів починала говорити — жодної реакції. Тоді стала біля дошки і почала напам’ять читати вірші та прозу, закінчувала один твір — починала інший, і так до кінця уроку. Хвилин за 20 вони почали слухати, я дивилася у вікно і продовжувала декламувати, дзвінок продзвенів в абсолютній тиші. А другий урок уже пройшов без проблем».
Якось відразу зрозуміла: немає ніяких універсальних методик, у класі ніхто не допоможе — ні директор, ні завуч. Учні тобі або повірять, або ні, і це залежить лише від тебе. «Можна пускати пил в очі кому завгодно, але діти, учні — це той індикатор, той лакмусовий папірець, який одразу покаже, який ти насправді. Я щаслива тим, що в мене ніколи не було улюбленців і тих, хто мені не подобався. Кожен цікавий. Навіть по тому, як учень готується до уроку, уже можна багато сказати про його настрій, про те, яким був його ранок, зробив домашнє завдання чи ні. Школа — це особливий, часто дивовижний світ. Іноді приходиш уранці хворий, стомлений, ніякий, а навколо тебе вирує життя, дзвінок — і це вже зовсім інший стан і душі, і тіла. Відкривається «друге» дихання».
Учитель як лікар: тут головне не нашкодити. А це — не образити, не викликати зневіри, вислухати, знайти час, пробачити все. «Чесність, — переконує Алла, — чи не найбільша цінність. Була одна цікава історія. Я прийшла влаштовуватися в школу вчителем, а діти відразу у мене спитали, чи читала я Монортсага. Стою, пригадую, ні, не читала. Пообіцяла на наступний урок прочитати й провести дискусію щодо книги. Скільки я її не намагалася знайти, немає такого письменника. Прийшла на урок і чесно сказала, що не знайшла і не прочитала. Виявилося, що учні так перевіряли на чесність учителів, адже насправді Монортсаг — це гастроном», якщо читати слово навпаки. Багато вчителів впевнено запевняли, що вони читали все, навіть Монортсага».
Прошу Аллу пригадати, що іще формувало її особистість. І вона розповідає про бабусине село: старий сад і теплу хату. «Важливо мати місце, де відпочиваєш душею, — розповідає вона з усмішкою. — Я маю колекцію вишиванок. У мене їх багато. Найстаріша — це весільна сорочка моєї прабабусі. Цій вишиванці більше ста років! Вона особлива: вишита «білим по білому», довга, до землі. Мій зріст — 168, моя прабабуся була вищою. Купую старовинні сорочки, вивчаю орнаменти, порівнюю особливості реґіональної вишивки. З поїздок Україною завжди намагаюся привезти нову вишиванку. А ще одягаю їх. Удома чи на роботу, геть не обов’язково на свята. У кожної — свій настрій, своя енергетика. Вони обов’язково жити повинні, а не в шафі лежати».
Навіть якщо б Алла мала дивовижну можливість прожити своє життя ще раз, професію б не змінила. Багато хто вважає, що фах учителя не цікавий, одноманітний, за цю роботу мало платять, але, дивлячись на працю цього вчителя родом зі Львова, відразу змінюється погляд на багато речей.
«Мене приваблює в моїй професії те, що маю можливість бачити, як змінюється світ, і змінюватися самій. Я вже давно в освіті і можу сказати, що учні стають іншими, і ці зміни — на краще. Вони хочуть бути конкуренто здатними, вміти себе презентувати, аналізувати й обирати важливий і потрібний саме їм матеріал, вести дискусію, приймати нестандартні рішення. Це так цікаво спостерігати, як вони працюють з інформацією, як працюють у команді. Жаль, що досить пізно школа почала правильно розставляти акценти в програмному матеріалі, пропонувати учням життєво необхідні компетенції. Навчаючи мови, намагаюся вчити поважати себе, свою країну, світ загалом. Учу за допомогою мови виходити з конфліктів, розв’язувати важливі проблеми. Українцям бракує терпіння, віри, самоповаги, розуміння того, що нам ніхто нічого не зобов’язаний робити».
Алла вважає, що успіх — це коли ти із задоволенням робиш те, що потрібно людям. А за твоїми діями із захопленням спостерігають ті, хто тобі дорогий, чия думка важлива. Жінці подобається її робота, її родина, її захоплення, люди, з котрими вона спілкується.
«Для когось цього, може, замало, але це моє, я цим щаслива. Бачу результати своєї праці, бачу, ким стали мої учні. Серед них є, безсумнівно, успішні люди. Ми й зараз спілкуємося — і це теж невимовно приємно! — каже Алла Демченко.
Одна з її учениць Ольга Кудіненко — засновник міжнародного благодійного фонду «Таблеточки», який рятує дітей із онкологічними захворюваннями в Україні. Дівчина двічі потрапляла до сотні найвпливовіших жінок України. Інший учень, Іван Полозенко, захищав Донецьке летовище. Учителька мріє навчитися програмувати, піти з чоловіком у школу бальних танців, намалювати цикл картин «Бабусині квіти» і вивчити іноземну мову. І це — лише для початку!

Анастасія Шапоренко, Vidia

About Author

Meest-Online

Loading...