Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 18, 2018

Федеративна доля

Автор:

|

Жовтень 04, 2012

|

Рубрика:

Федеративна доля

20 років тому розпалася Чехо-Словаччина. Тепер цей устрій нав’язують і Вкраїні

Апробований сусідами механізм ліквідації держави «запрацював» і в Україні.

«Розколоти соборну»

У вересні 2012 року українцям, заклопотаним власними проблемами, було, звісно, не до святкувань у Словаччині 20-ї річниці проголошення її суверенітету в Конституції, прийнятій 1992-го тамтешнім парламентом. А даремно. Бо цей, нехай вибачить читач перефразування назви роману Ернеста Гемінґвея, подзвін — не лише по Чехо-Словаччині. У ній1992-го, по суті, уже завершилося те, що цьогоріч в Україні саме розпочалося наданням російській мові статусу реґіональної.

Хоча 67 громадських організацій попереджали Верховну Раду України, що це «матиме катастрофічні наслідки» — «посилюватиметься мовна ізоляція і відчуження реґіонів країни один від одного, що покладе початок «мовній федералізації» України та її дезінтеґрації як держави». Але парламентська більшість погодилася з кумом президента Російської Федерації (РФ) Володимира Путіна — Віктором Медведчуком, котрий пропонує утворити «оргкомітет із напрацювання концепції законодавства про федеративний устрій». Та навряд чи випадково той ініціював його наступного дня після своєї розмови з п. Путіним. І хоч останній про поділ нашої з вами Вітчизни помовчує, за нього його ідеї в Україні проголосив Костянтин Затулін, перший віце-голова Комітету Державної думи РФ у справах Співдружності Незалежних Держав і зв’язків зі співвітчизниками, який визнав, що «Росія зацікавлена у федералізації України». Бо внаслідок неї російськомовне населення отримає більше прав.

Але історик Ярослав Дашкевич витлумачив, що оте дроблення «потрібне Москві, щоб: 1) не допустити утворення в Україні єдиної соборної сили; 2) розколоти соборну Україну на сепаратні рухи; 3) не допустити інтеґрування української нації; 4) поділом України на «землі» не допустити утворення міцного республіканського центру, а на наступному етапі підпорядкувати безпосередньо Москві, нівелюючи державну структуру й державні кордони України».

А були єдиною нацією…

Недовговічність федерацій на Сході Європи, де традицій мирного співіснування не так уже й багато, засвідчує й головний критерій істини — практика. Адже розпалася навіть найбільш цивілізована з них — ЧехоСловаччина. Якщо ж читач зауважить, що вона всетаки складалася з різних країн, а Україна — ні, то автор на це відповість, по-перше, словами публіциста Миколи Рябчука, який констатував: «У нас за відсутності раціональної політики відбувається процес формування двох різних націй». Власне, для цього й проштовхують в Україні Закон «Про засади державної мовної політики». А вслід за ним його співавтори Сергій Ківалов і Вадим Колесниченко розробили й проект закону про реґіональні прапори, по суті, удільних князівств, щоби після зміни влади в Україні відчалити від неї на її уламках. Та й міністр освіти, науки та спорту Дмитро Табачник і після федералізації України буде блефувати на її півдні та сході, що там і на заході країни проживають різні народи.

По-друге, єдиною нацією вважали себе й громадяни Чехо-Словаччини. Навіть чеське національне відродження очолювали словаки Павел-Йосиф Шафарик, Ян Коллар і Томаш-Гарріг Масарик. Останній і став творцем Чехо-Словаччини — переконав 1918 року уряди Франції, Великої Британії та США домогтися від переможеної Австро-Угорської імперії незалежності придуманої ним же спільноти «чехо-словаків».

Тож Масарик був їхнім президентом аж до відставки через похилий 85-річний вік. Причому мав беззаперечний авторитет серед словаків, навіть попри те, що називав їх гілкою чеської нації. А свою рідну мову — діалектом чеської. Запевняв: «Немає словацької нації. Чехи й словаки є братами. Говорять мовами, відмінність між якими — менша, аніж між північною й південною німецькими. Розуміють один одного досконало». Та вже через десять років після розпаду їхньої спільної держави чеські вчителі зауважили, що учні не розуміють словацьких текстів і кажуть, що ті — польські.

Знайомі перепони

Але ще 1920 року чеська й словацька мови були настільки зрозумілі всім у Чехо-Словаччині, що їх затвердили в Конституції як варіанти державної, котру назвали «чехо-словацькою». І все ж у той час, як волохи й ті молдавани, котрі жили на захід від ріки Прут, інтеґрувалися в румунську націю, більшість кашубів і сілезців — у польську, а мораван і моравських словаків — у чеську, за її «гілку» визнали себе не всі земляки Масарика.

Хоч той і наполягав: «У Словаччині — найчистіша частина нашої чехословацької нації. Чехія, можливо, є її головою, але здоровий організм має мати як голову, так і серце, тому вважаю, що між нами не може бути жодних суперечок». Але ті виникали. Тож екскурс в історію Чехо-Словаччини є, водночас, «мандрівкою на машині часу» в майбутню федеративну Україну.

Адже чи не тому, приміром, чехи й словаки не знайшли спільної мови в усіх сенсах цього слова, що в школах Словаччини не навчали чеською? А чи навчатимуть українською на півдні й сході України після її федералізації? Наприклад, на Донеччині торік закрили дев’ять українських шкіл. Чотири з них батькам учнів удалося відстояти в судах, але їх ліквідації домагаються вже у Верховному суді, а щодо трьох — триває тяганина у районних. Тож у Донецьку, серед населення якого українців є 47 %, державною мовою навчаються всього 28,3 % школярів. А хоч росіян там — 48 %, предмети «великим и могучим» викладаються у 70 % шкіл.

Ми уподібнюємося до Чехо-Словаччини не лише нарощуванням мовного бар’єра. Позаяк її промислове виробництво ще з часів Австро-Угорської імперії зосередилося в основному в Чехії, а в Словаччині переважало сільське господарство, вихідці з них повсякчас сперечалися, «хто кого годує». Особливо — під час економічних криз. Через взаємні претензії за прихильників автономії Словаччини й проголосували на парламентських виборах 1925 року 32 % їхніх земляків. А хіба Україні такі дискусії не нав’язано ще до її федералізації? А після неї вони стануть іще гучніші.

Третій—зайвий

Бо «Третій Рим», аби пересварити громадян України, буде сіяти розбрат між ними так само, як Третій рейх — між частинами Чехо-Словаччини. Адже саме під його тиском її поділили в липні 1938-го на чотири землі — Чехію, Моравію й Сілезію, Словаччину та Підкарпатську Русь, надавши їхнім сеймам законодавчі права. Але Німеччина, розпочавши «лише» зі захисту прав меншин у Чехо-Словаччині, завершила своє втручання її… поглиненням.

А позаяк кум російського президента ретранслює таку ж його зацікавленість у федералізації України, про те, що буде з українцями далі, дізнаємося з історії Чехо-Словаччини. Наслідки її поділу на самоврядні землі не забарилися: у жовтні 1938 року Словаччина проголосила автономію, яку празький уряд визнав, з огляду на німців, уже в листопаді. І хоч на початку 1939-го він розпустив автономний братиславський — за надмірні вимоги, а також увів у Словаччині воєнний стан, 13 березня того року Гітлер зажадав від її керівництва вже проголошення незалежності.

«Міни» під спільноту

Після відродження Чехо-Словаччини метод «поділяй і владарюй» застосувало щодо неї вже керівництво СРСР, яке нав’язувало сателітам свої доленосні рішення. Зокрема, 1968 року воно підклало під Чехо-Словаччину «міну», на якій та й підірвалася 1992-го: змусило трансформуватися у федерацію, котра була декларативною лише завдяки тоталітарному режиму. Після його краху 1989 року посипалися й «побічні ефекти».

Спершу в Словаччині домоглися, як, до слова, і федералізатори України — 2012-го, щоби державною та єдиною в ній була тільки одна мова — словацька. Після цього, згуртовані перемогою, бурхливо озвучували й інші причини свого невдоволення.

А їх під час економічної кризи не бракує. Як і тепер в Україні. Позаяк звичка боротися за владу до компромісів не призводить, у грудні 1990 року закон празького парламенту про розмежування компетенції між центром і республіками та радикальна урядова програма економічних реформ не влаштували керівництво Словаччини. Спершу воно вимагало конфедерації, потім — державного договору із Чехією. 17 липня 1992-го безкомпромісний парламент Словаччини проголосив її суверенітет, а 1 вересня затвердив його в Конституції вже незалежної відтак держави. 25 листопада 1992 року парламент Чехо-Словаччини візував «розлучення» республік лише з третьої спроби й із перевагою трьох голосів «за».

Хоч соціологічні опитування свідчили, що проти спільної держави — «аж» 17 % словаків і 11 % чехів, за — відповідно, 63 і 64 %. Але референдум із цього приводу не проводився. Адже політики приватизовували не лише заводи, а й республіки. Останні опитування щодо федералізації України, проведені позаторік, засвідчили, що за неї проголосувало би на референдумі лише 35 % респондентів. Попри це, її вже розпочато — наданням російській мові статусу реґіональної.

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...