Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 23, 2017

Євросироти: з чим стикаються діти українських трудових міґрантів

Автор:

|

Червень 08, 2017

|

Рубрика:

Євросироти: з чим стикаються діти українських трудових міґрантів

За оцінкою різних джерел від 200 тис. до кількох мільйонів українських дітей мають одного чи обох батьків, котрі працюють за кордоном. Причини цілком зрозумілі: економічна та політична криза, в якій не перший рік перебуває Україна, та зростаюче безробіття змушують все більше українців вирушати в Росію, Республіку Польщу (РП), Італію, Федеративну Республіку Німеччину (ФРН) та інші країни шукати кращої долі.

Чи достатньо мами по Skype?
З одного боку, бажання батьків забезпечити матеріальний добробут для своїх дітей, здається, виконане. Більше половини дітей із родин, де один або двоє батьків працюють в іншій країні, стверджують, що їх сім’я живе забезпечено, і лише 12 % підлітків відповіли, що мають вдома фінансові труднощі.
63 % дітей трудових міґрантів мають власні ноутбуки — це набагато більше, ніж діти, котрі живуть із батьками. Незважаючи на те, що батьки-заробітчани — феномен більше характерний для малих міст і сільської місцевості, 92 % таких дітей відповіли, що мають доступ до мережі Інтернет, адже для багатьох Skype є головним засобом зв’язку з батьками. Відомо багато випадків, коли матері роблять із дітьми по Skype домашні завдання або навіть доглядають за малими.
Але чи може віртуальна турбота замінити реальну присутність батьків? У червні 2016-го було проведене опитування, яке охопило більше 50 тис. випускників шкіл, серед яких були і діти, чиї батько, мати, або обоє батьки працюють за кордоном. Отримані результати свідчать за себе: середній бал зовнішнього незалежного опитування випускників, у яких обидва батьки працюють за кордоном, приблизно на десять балів нижчий, ніж у їхніх однолітків, чиї батьки живуть разом із ними.

Про що ще розповідають нам числа?
Саме відсутність матері відчувається дітьми найболючіше: це пояснюється і емоційним зв’язком матері з дітьми, і тим, що крім матерів, здається, в родинах немає кому займатися з дитиною, перевіряти домашні завдання або цікавитися шкільними успіхами та разом переживати невдачі.
На жаль, незважаючи на те, що матері, котрі працюють за кордоном, часто є головними годувальницями всієї родини, це, вочевидь, не має значного впливу на «традиційний» гендерний розподіл праці, за яким саме жінки беруть на себе піклування про дітей.
Беручи до уваги постійну фемінізацію трудової міґрації в Україні, за умови відсутності соціальних ініціатив, які просували б і заохочували зміну традиційного розподілу сфер відповідальності вдома й активніше залучення чоловіків до виховання нащадків, становище дітей трудових міґрантів лише погіршуватиметься.

А як у сусідів?
Термін євросироти не дарма було позичено у сусідньої Польщі: з падінням «залізної завіси» наприкінці 1980-х тисячі людей із РП, Румунії, Болгарії, Латвії та Литви попрямували на Захід шукати роботу. Після приєднання цих країн до Європейського Союзу (ЄС) цей тренд посилився та проблема покинутих дітей трудових міґрантів перетворилася з національної на загальноєвропейську, яку тепер намагаються вирішувати на наднаціональному рівні.
Лише в Румунії, Болгарії та РП за оцінками різних неурядових організацій від 500 тис. до 1 млн дітей зростають в неповних родинах, поки їхні батьки працюють у Великій Британії, ФРН, чи країнах Скандинавії. У Румунії, де за оцінками Фонду Сороса близько 300 тис. євросиріт, вже в 1990-ті було засновано рекордну кількість неурядових організацій та інституцій опіки за дітьми трудових міґрантів.
За ініціативи та підтримки таких організацій 2005 року Національний департамент захисту прав дитини та Міністерство праці Румунії підписали угоду, згідно з якою батьки, котрі виїжджають за кордон, мають перед цим призначити офіційного опікуна, який відповідатиме за добробут дитини, поки батьків немає в країні.
На жаль, цей документ виявився недієздатним виникла, перш за все, проблема виявлення та моніторингу дітей трудових міґрантів, спричинена нестачею грошових і людських ресурсів, а слабка координація між відповідальним інститутами призвела до того, що стратегія залишилася лише в планах.
У Литві приблизно 5 % дітей мають батьків-трудових міґрантів — лише з 2011-го по 2016 рік більше 200 тис. громадян країни поїхали працювати до Великої Британії, Ірландії, Норвегії й інших держав. Тому литовський уряд ухвалив закон, що вимагав від батьків повідомляти місцеві органи влади щоразу, коли діти на довгий час залишалися під опікою дідусів і бабусь, або інших родичів чи знайомих.
Одним із способів покращення ситуації стало відкриття спеціальних центрів для молоді. Раніше в країні були лише дитячі центри, наразі їх більше 170, але підлітки відмовлялися їх відвідувати. Тоді на гроші, надані Норвегією й ЄС, було відкрили молодіжні центри, де підлітки можуть зустрічатися з друзями, брати участь у різноманітних заходах, або просто поспілкуватися із дорослими, психологами та соціальними робітниками.

Як регулюється становище дітей міґрантів в Україні?
Проблема євросирітства для України не нова, однак до 2016 року навіть не було офіційного статусу дитина трудових міґрантів або соціальна сирота. Лише з 1 січня 2016-го в Україні набрав силу закон «Про зовнішню трудову міґрацію», в якому вперше згадуються діти трудових міґрантів та їхні права.
Втім, хоча цей закон гарантує захист соціальних прав дітей міґрантів, у т. ч. право на задоволення їхніх національно-культурних, освітніх, духовних і мовних потреб, у документі не прописаний механізм, завдяки якому ці потреби мають здійснюватися.
Міжнародна правозахисна організація «Ла Страда-Україна» з 2007 року намагається ініціювати створення такого інституту. На жаль, ця ініціатива не тільки не знайшла державної підтримки, але й зустріла опір груп, які стверджували, що під прикриттям цього інституту у батьків незаконним чином будуть відбирати дітей.
До першочергових проблем у сфері роботи з соціальними сиротами можна віднести й відсутність соціальних центрів та організацій, підтримуваних державою, для надання допомоги дітям трудових міґрантів.
У реґіонах, де зареєстровано найбільше трудових міґрантів (Волинська, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька та Закарпатські області) соціальних служб навіть менше, ніж там, де ця проблема не стоїть так гостро.

Що далі?
Фінансова криза, погіршення умов праці та зростаюче безробіття змушують заробітчан залишати дітей вдома та вирушати до інших країн. Цілком логічно, що саме в країнах зі скрутним економічним становищем продовжує бракувати ресурсів на відкриття соціальних центрів для роботи з соціальними сиротами та на перепідготовку фахівців чи на розробку науково-методичних матеріалів для них. Чи є вихід із цього замкненого кола?
Чи не першою проблемою, що потребує вирішення, є відсутність ефективної методики обліку дітей трудових міґрантів, адже для того, щоб допомогти їм, цих дітей спочатку треба знайти.
Одним із шляхів вирішення цього питання могла б стати більш тісна взаємодія держави з громадськими організаціями, фундаціями та науково-аналітичними центрами, які вже активно працюють із цією групою дітей чи проводять відповідні дослідження й отримують на це фінансову й інформаційно-технічну підтримку від міжнародних організацій та інституцій.
На жаль, в Україні все ще спостерігається тенденція, коли державні органи не прислуховуються до рекомендацій і порад громадських організацій і незалежних експертів, якими б обґрунтованими вони не були.
2013-го до рейтинґу «Книжка року» увійшла презентована Галиною Малик та іншими збірка «Мама по скапу», що переповідала реальні історії українських родин. Книга починалася рядками з листа 11-річного хлопчика зі села під Чернівцями: «Мама не живе тепер із нами, бо вона на заробітках в Італії. Коли приїжджає в гості, то каже, що Італія дуже гарна, сонячна країна. Але для мене вона чужа, далека і зовсім не сонячна, бо забрала мою маму».
За результатами опитування випускників шкіл 2016 року, серед дітей трудових міґрантів набагато більше тих, хто хоче після закінчення школи поїхати навчатися та працювати за кордон. Отже, незважаючи на нелюбов до країни, яка відбирає їх батьків, випускники схильні вважати, що там їх очікують кращі умови, ніж удома.
Згідно з результатами дослідження аналітичного центру CEDOS динаміка зростання від’їзду української молоді на навчання за кордон із 2009-го по 2015 рік склала 129 % із особливо стрімким приростом за останні два роки.
Станом на 2014/2015 навчальний рік за кордоном навчалися вже 59 648 учнів, і дослідження актуальних тенденцій дозволяє припустити, що числа за 2016/2017 навчальний рік будуть ще вищі. Серед таких студентів є й багато тих, хто їдуть навчатися за кордон для того, щоб возз’єднатись із сім’єю.
За відсутності державної політики щодо створення якісних робочих місць в Україні побудови ефективної взаємодії з трудовими міґрантами й їхніми дітьми, дуже висока вірогідність того, що такі родини й залишаться за кордоном.

Марина Шевцова, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...