Новини для українців всього свту

Thursday, Sep. 24, 2020

Друге життя пережитків

Автор:

|

Червень 04, 2015

|

Рубрика:

Друге життя пережитків
Повалення пам'ятника Леніну підчас революції гідності в Києві

Повалення пам’ятника Леніну підчас революції гідності в Києві

Ідея звезти гранітних ленінів, жукових і інших косіорів до Пирогова та влаштувати там парк «радянського періоду» — вражаюча. «Плюси»: багато людей, багато екскурсій, багато іноземців. Примостити би такого колишнього ідола десь під вишнею, поруч із лавою.
Без п’єдесталів у наших головах це — всього лише шматки каменю, бронзовий металобрухт, бетонне кришиво. Елементи неживої природи. Але щось і тривожить. Два останніх куточки з позитивною енергетикою залишилося в Києві — Центральний ботанічний сад і Музей народної архітектури та побуту. Чи витримає світла пастораль похмурий погляд такого собі Дем’яна Коротченка? Іще не дай, Боже, від темної аури флокси в квітниках позасихають та редиска на грядках зачервивіє. Це ж – музей народного побуту, а який побут – із партійними вождями? Самі тільки негаразди.
Але кудись же їх треба подіти! Декомунізація вже знайшла собі підтвердження у законі, опис радянського ідеологічного «майна» йде повним ходом. І як виявилося, артефактів-пережитків в Україні — хоч греблю гати! Що з ними робити?
Була би на те наша воля, відправили би їх гамузом на острів Пасхи — там звикли жити пліч-о-пліч із кам’яними бовванами. Або вмурували би в асфальт замість «лежачих поліцейських» — як нагадування чиновникам, що швидка їзда є небезпечна, а слава мирська — швидкоплинна. Можна продати Росії для підпірок під міст над Керченською протокою. Чим не фундамент «русского міра»?
Бюсти партійних і військових вождів добре би виглядали за місцем проживання «героїв» — десь у Кончі-Заспі або Межигір’ї. Чи, щоби не нудьгували, — з краєвидом на колишній Центральний комітет (ЦК) Комуністичної партії України. Там, поряд із Будинком з химерами, є парк. Ось химери – та й до химер би.
Багато є місць. Але непросто вибрати. Поставиш десь не за фен-шуєм — усе в країні піде шкереберть. Утім, є одна людина, яка за милу душу впорядкує все це добро. Його звати Романом Круциком. Десять років тому він «підірвав мозок», створивши Музей радянської окупації. Ось йому всі ці неспокійні експонати придалися б! Щоправда, його музей тулиться в тісних приміщеннях київського «Меморіалу», а постав «вождів» у дворі — ще сусіди вб’ють. Але що Роман Миколайович завжди добре вмів, то це смачно і з вигадкою розповідати про кожного з «окупантів». Ах, які ж екскурсії він проводив для московських телевізійників, котрі вже тоді виявляли нездорове зацікавлення окупацією!
Зараз мало хто знає, що відтворювати комуністичну символіку, не кажучи вже про образи вождів, дозволяли не кожному. Були особливо довірені — Іван Зноба (знесений 1991-го монумент із Леніним на нинішньому Майдані — його), Василь Бородай (той же Ленін і «Батьківщина-мати»), Олександр Скобліков (арка Дружби народів). Але навіть для метрів існували обмеження. Зображуючи фізію вождя, його позу й одяг, потрібно було обов’язково звірятися зі спеціальними каталогами з Москви, з репродукціями та фотографіями «перевірених» ленінських ликів ще сталінського часу.
Колись у Богодухові, що під Харковом, показали пам’ятник Леніну — у пальто з високо піднятим коміром, у насунутій на очі кепці та з рукою, запханою глибоко в кишеню штанів. Шедевр сей, як розповідали, призначався для центральної площі Харкова. Але рука в штанах надто шокувала місцевих партійних бонз. Автор креативу так і не зміг пояснити ідеологічне навантаження цього жесту. Зрештою апокрифічного Леніна заслали в райцентр, а в Харкові оселився класичний, за яким так плаче зараз мер міста Кернес.
Любов до креативу зіграла злий жарт і з Косіором, що стояв у сквері навпроти кінотеатру «Київська Русь». Кривавого партійного вождя вирішили «виліпити» з модного тоді світлого пісковику. Підвели властивості матеріалу: взимку «на його лисій голові танув сніг, як на батареї», патьоки змінювали колір каменя, і виникало враження, що над Косіором ґрунтовно попрацювали голуби. Це сприйняли як шкідництво. Навколо партійної лисини розгорнувся цілий детектив. Керівництво країни лаяло київську владу, Косіора ретельно шкребли, міліція відганяла голубів. Але після чергового снігопаду все повторювалося. Питання було вирішене радикально — кам’яного вождя замінили на бронзового. А для підстраховки надягли на нього широченний кашкет — так, щоб і голубам було де посидіти, і слідів їхніх із вулиці не було видно.
У Лейпциґу є пам’ятник Баху — також засиджений птахами, але там на це не звертали уваги. А в нас скаженіли. Чому? Все дуже просто. Що би там не казали захисники повалених ленінів, це – зовсім не пам’ятники. Один із головних комуністичних ідеологів України якось дохідливо пояснив: «Пам’ятники — на кладовищі. А це — монументальна пропаганда».
А пропаганда — це зброя. Вона не повинна іржавіти. Тим більше, загиджуватися птахами. Тому грошей на неї не шкодували. Коли облицьовували «нержавійкою» багатометрову «Батьківщину-матір», директор одного київського оборонного підприємства, замаскованого під «завод столових приборів», журився: уся запорізька стратегічна сталь пішла на монумент, і тому кияни на цілий рік залишилися без ножів і виделок, а підводні човни — без панцерних корпусів.
Зі «залізною леді» траплялося багато скандалів. Починаючи з того, що проектували її за ескізом покійного на той час радянського монументаліста Євгена Вучетича. Призначалася «Батьківщина-мати» для Волгограда, але московські вожді забракували її через те, що щит і меч мали «якийсь тевтонський вигляд». У підсумку на берегах Волги з’явилася інша «мати», а «тевтонську» наші товариші, судячи з усього, спіонерили. У будь-якому разі, вдова Вучетича довго потім судилася з українськими скульпторами за авторські права.
Були й не такі відомі скандали. Напередодні відкриття Меморіалу на честь Великої Вітчизняної війни хтось із пильних ветеранів побачив у рельєфі черевного пресу напівголого залізобетонного бійця фашистський символ — так званий хрест люфтваффе. І написав у ЦК. Історія замовчує, чи була то фальшива тривога, чи бійця, зрештою, одягли у ватник, але КДБ тоді довелося попітніти. Меморіал же мав відкривати сам Леонід Брежнєв.
З «ликами» Брежнєва теж було чимало історій — починаючи з меморіальної дошки на Солом’янській площі, де, всупереч правді та здоровому глузду, тільки заради підлабузництва вигравіювали золотом напис, що Леонід Ілліч «особисто визволяв Київ». І закінчуючи спроектованим, але так і не втіленим у реальність меморіалом на межі Київської та Житомирської областей, де полковник Брежнєв, судячи з його мемуарів, особисто сидячи за кулеметом, розігнав фашистів. Там навіть штучний курган насипали. Зупинило ініціаторів те, що село, в якому нібито геройствував майбутній генсек, називається Небелицею. Від анекдотів би не відбилися! Проект згорнули, але рукотворний пагорб довго ще височів поряд із Житомирським шосе.
Немов передбачаючи, що всю цю кам’яно-бетонну пропаганду захочуть зносити, скульптори й архітектори зазвичай закладали в неї міцність греблі Дніпрогесу. Коли 1956 року на Європейській площі намагалися трактором звалити пам’ятник Сталіну, то трос обірвався й тиран встояв. «Політичні небіжчики бувають дивовижно живучими», — написав тоді у своєму щоденнику відомий письменник і дисидент Віктор Некрасов.
Довго не здавався 1991-го монумент з Леніним (той самий, «знобинський») на майдані Незалежності. У найтиражнішій тоді газеті «Вечірній Київ» відомий журналіст Геннадій Кириндясов на першій шпальті описав повалення кам’яного Ілліча: «І обезголовили вождя!» Насправді ж, поспішаючи поставити замітку в номер, він не дочекався кінця «шоу». А виявилося, що найпотужніший у той час в Україні японський автокран «КАТО» не впорався з 120-тонною гранітною брилою. Ленін залишився стояти, і розлючені читачі замучили редакцію. Журналіста змусили писати спростування. Замітка «Ленін жив, Ленін живий…» під рубрикою «Вибачення» вийшла наступного дня. Та за ніч Леніна таки звалили. Довелося просити вибачення вдруге.
Щоправда, є один пам’ятник, який шкода ламати — кінний Щорс на бульварі Шевченка. І не тому, що це — єдина в місті класична кінна статуя. Просто колись перший президент України Леонід Кравчук розповідав, що фігуру вершника скульптор ліпив саме з нього. А тому — поставити би кіннотника на перетині Андріївського узвозу та Десятинної (де мешкав Леонід Макарович у час свого президентства) і напис відповідний викарбувати. Мовляв, такий-то і такий-то — у ролі «червоного комдива Щорса». І сусідів мав би гідних — Олега Борисова в образі Голохвастова та Маргариту Криніцину — як Проню Прокопівну.
Власне кажучи, те, де влаштують стоунхендж з кам’яних прибульців — в Пирогові чи в Биківнянському лісі, — не головне питання. Річ у іншому. Вся ця ідеологічна «теракотова армія» років десь через 20-30, коли нові покоління забудуть про тоталітаризм, знову буде покликана на службу. Але не задля пропаганди комунізму-сталінізму, а з абсолютно протилежною метою. Не вірите?

Євген Якунов, Віктор Мішковський, «Укрінформ»

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply