Новини для українців всього свту

Sunday, Aug. 25, 2019

Чорна діра

Автор:

|

Січень 15, 2015

|

Рубрика:

Чорна діра
Прості люди живуть на дрібні нерегулярні подачки від Міністерства соцполітики ДНР і українські пенсії

Прості люди живуть на дрібні нерегулярні подачки від Міністерства соцполітики ДНР і українські пенсії

В окупований Донецьк, як і раніше, курсує громадський транспорт. До міста можна запросто дістатися з будь-якої території, підконтрольної Україні. Найбільш складний маршрут — в’їзд із боку Дніпропетровської області. Тут, у районі Курахового, восени встановили справжній «державний кордон». У металевих будках чергують працівники прикордонної служби України. Кожного пасажира прикордонники вносять у свою базу, а іноземним громадянам ставлять штамп про виїзд із території України. Місця, підконтрольні «Донецькій народній республіці» (ДНР), за документами більше не вважаються частиною країни.

— Ми розцінюємо Україну як наш народ, який є носієм низки захворювань, — каже Олександр Ходаковський,
керівник батальйону бойовиків «Восток» і «секретар Ради безпеки» ДНР.
Він виступає в актовій залі Донецької музичної академії імені Прокоф’єва, яка в листопаді 2014 року була переведена Міністерством культури України за межі окупованої території. Бойовика слухають пенсіонери, викладачі академії та кілька молодиків. Актова зала — переповнена, але не всі слухачі, здається, розуміють, навіщо сюди прийшли.
— Київ — мати міст руських, ми виходимо із цього посилу, — продовжує терорист. — Але процеси, які там переважають зараз і посилюються пропагандою, подаються тенденційно й однобоко, не дають нам змоги взаємодіяти. Якби можна було злегка вилікувати Київ… У цьому — наша основна концепція.
Голова донецьких бойовиків говорить монотонно, складносурядними конструкціями, немов пастор, котрий читає молитву. Ще влітку він, колишній очільник донецької СБУ, заявляв, що його «Восток» воює тут за майбутнє Росії та проти США. Невдовзі риторика змінилася. Олександр Ходаковський став частенько повторювати, що ДНР — таки частина України.
— Робиться спроба довершити акцію з розкладання одного народу, — проповідує терорист своїм «прихожанам». — Щоб уникнути зараження, ми поки що змушені ізолюватися. Ми не хочемо зовсім забарикадуватися від України, але й не бажаємо, щоб народ Донбасу вели, як слона, куди заманеться. Ми балансуємо на дуже тонкій межі і хочемо продовжувати розвивати культурні й економічні зв’язки. Донбас — не самодостатній об’єкт. А Україна з геополітичної точки зору — розмінна монета між Росією й Америкою.
Лекція п. Ходаковського триває більш ніж дві години. Слухачі поступово розходяться. Наприкінці в залі залишаються тільки представники преси.
У будівлі Донецької обласної адміністрації (ОДА), яку з літа тут називають «будинком уряду», – порожньо. На стінах більше немає карикатур, присвячених «хунті» та «кривавому пастору», а на підлозі — бруду і сміття.
Вичищені коридори ОДА стали схожі на адміністрацію, на дверях кабінетів з’явилися таблички з назвами посад і «відомств». Із початком вересневого перемир’я в «столиці» ДНР, здається, почали замислюватися про структурування побутового життя, насамперед — економіки.
— Неможливо постійно перебувати у стані війни, а зараз є відчуття, що в бізнесі все поступово налагоджуватиметься, — розповідає донецький підприємець, котрий навесні був змушений закрити бізнес.
Я відмовляюся з ним погоджуватися: не може розвиватися бізнес на окупованих територіях, якими керують бойовики. Якщо з Кримом таке ще можна уявити, то з Донбасом — точно ні.
— Уже понад 4 тис. підприємців пройшло перереєстрацію в ДНР, — розповідає бізнесмен. — Серед них — і патріоти України, і сепаратисти — усі, хто не хоче втрачати свої гроші. Тепер вони платять податки в «казну республіки».
«Реєстраційна служба» ДНР подає трохи інші дані: станом на 8 листопада 2014-го, в «республіці» нібито перереєструвалися 33 % приватних підприємців і компаній, до початку воєнних дій їх в області було близько 160 тис.
Донецьк виглядає фактично так само, як і до війни. Люди ходять на роботу, хоча мало хто з них отримує зарплату. Працюють продуктові крамниці та деякі торговельні й офісні центри. Ресторани та кафе заповнені майже вщерть. На вході в популярну раніше «Юзівську пивоварню» можна побачити наліпки, які повідомляють, що цей об’єкт охороняється силовиками ДНР і платить податки в бюджет «республіки». На дверях — табличка з написом: «Просимо зброю залишати в спеціальній кімнаті».
Звідки у людей, котрі купують їжу та дорогу випивку в ресторанах, беруться гроші на все це — не зрозуміло. Дозволити собі жити на широку ногу можуть тільки ті, хто працює в структурах ДНР і отримує зарплати з Росії, або ті, хто пристосувався заробляти в умовах війни. Таких – небагато. Прості ж люди живуть на дрібні нерегулярні подачки від «Міністерства соцполітики» «республіки» й українські пенсії.
Найбільш сюрреалістичним в Донецьку є майже повноцінне культурне життя. Працює Донецький театр опери та балету, нещодавно він прославився тим, що оперна співачка Анна Нетребко вирішила передати через сепаратиста Олега Царьова 1 млн RUR на його «відновлення».
Працює більшість коледжів і навчальних закладів реґіону, у т. ч. і Донецький національний університет (ДонНУ), який на початку осені був переведений Міністерством освіти у Вінницю. Деякі донеччани перевелися у вінницьке управління університету, на заочне відділення, а при цьому живуть і працюють в Донецьку. Ті ж молоді люди, котрі перейшли на бік ДНР, продовжують вчитися в окупованому ДонНУ.
Біля Донецького художнього музею Галина Чумак, його директор і за сумісництвом голова ради директорів музеїв Донецької області, сперечається про щось із журналістами НТВ. Ті вимагають прибрати фанерні вставки, щоби зняти розбиті вибуховою хвилею скла. Галина відмовляється: музейники працюють не для того, щоби «робити картинку» для російського телебачення.
— У нас – свої музейні закони, яких вони не розуміють, — сердиться п. Чумак. — Ще й вимагають фонди наші показати. Чому я повинна показувати?
— А якби люди з автоматами наказали? — цікавлюся я.
— Ну, якби з автоматами наказали, то довелося би показати, — приречено відповідає Галина, але зазначає, що таких прецедентів не було.
Тендітна 66-річна жінка розповідає, як якось у неї відбулася розмова з виконувачем обов’язків «міністра культури». Той заявив, що всі культурні цінності в реґіоні належать «народу ДНР», а вона пояснила йому, що він — не має рації. За законом, усе, що зберігається в місцевих музеях, належить музейному фонду України.
Сама Галина, як і інші працівники художнього музею й інших установ окупованих районів Донецької області, не отримує зарплати з липня 2014-го.
— Ми вже і листи в казначейство писали, а через керівництво Мінкульту намагалися вирішити питання, але все марно, — скаржиться Галина. — Після зміни керівництва у відомстві про нас зовсім забули.
— Чи страшно тут? Так, страшно, і не знаєш часом, як поводитися, — приречено продовжує вона. — Я могла б уже давно втекти звідси, але у мене є відповідальність — зберегти музейний фонд країни.
Працюють і інші музеї на території, підконтрольній ДНР. Навіть краєзнавчий, у який влітку влучило кілька снарядів «Града». Цей музей навіть відсвяткував своє 90-річчя і відкрив із цієї нагоди виставку.
На виїзді з Донецька в бік Маріуполя вишикувалися фури, завантажені вугіллям і дровами. Бойовики ґрунтовно перевіряють вміст і документи. Блокпост, який іще недавно займали бойовики ДНР, порожній: громадського транспорту і легкових автомобілів ніхто не зупиняє для огляду.
Здається, такі символічні обмеження бойовикам більше не потрібні. Керівництво «республіки» й так розуміє, що українська армія на них не піде, а позначати свої кордони для цивільного населення не потрібно — усі й так усе розуміють. Донбас, пройшовши війну, в підсумку перетворився зі сірої зони на чорну діру, яка поглинає здоровий глузд. Відтепер тут діють інші правила життя, і до них вже всі звикли.

Катерина Сергацкова, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...