Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, May. 22, 2018

Брати Капранови: «Наші пики показують, а це вже — щось…»

Автор:

|

Жовтень 04, 2012

|

Рубрика:

Брати Капранови: «Наші пики показують, а це вже — щось…»

Письменники, а тепер і кандидати в депутати брати Капранови більш ніж півроку тому вступили до націоналістичної організації «Тризуб», однак до Верховної Ради України (ВРУ) ідуть від іншої партії. Про зміну своїх поглядів, про нецензурщину в політиці, а також про те, чому вони кепкують із зірок у передвиборних списках, — в інтерв’ю з Віталієм і Дмитром Капрановими.

Не вважали для себе можливим відмовитися від «призову»

— У січні ц. р. ви вступили до організації «Тризуб», аби підтримати її в скрутну хвилину. Проте на вибори йдете від «Собору». Чому так сталося?

— Вступ до «Тризуба» був, швидше, символічним актом: щоби підтримати людей, яких утискає влада, щоби привернути увагу й у такий спосіб допомогти відновити справедливість, бо на очах людей важче робити відверте паскудство. Власне, оцим символічним актом наша співпраця й обмежилася. Коли хлопців випустили з в’язниці, кількість членів «Тризуба» відновилася. Тепер ми можемо вважати свій акт підтримки завершеним.

Точно так само 2004-го, коли влада взялася за «Пору», ми з покійним уже Юрком Покальчуком вступили до лав організації, аби підтримати її. Стосовно Української платформи «Собор» — справа інша. Партія вирішила, що на вибори повинні йти принципово нові люди — не політики, не бізнесмени, а громадські авторитети, люди, які заробили свою репутацію професійною діяльністю, а не біг-бордами, телевізором чи голосуванням у ВРУ. Погляньте: слово «політик» тепер є лайкою. Слово «депутат» — нецензурною лайкою. Хіба це — нормально? І хіба не треба поміняти людей, що спаскудили репутацію всієї української держави? В Україні йде війна. Наразі інформаційна. І чи годиться письменникам ховатися від бойових дій за творчістю? Не скажемо за інші країни, але наші митці завжди мали активну громадянську позицію: Тарас Шевченко був членом таємного товариства й двічі сидів, Іван Франко тричі балотувався в парламент, не кажучи вже про Сергія Єфремова, Володимира Винниченка й Гната Хоткевича. Саме українські митці зламали Емський указ і відновили друк українських книжок і преси. Навіть композитора Миколу Лисенка арештовували за політику. Тому й ми не вважали для себе за можливе відмовитися від «призову». Як каже наш соратник Василь Шкляр: «Не питайте в мене, чому я пішов у політику, спитайте краще в тих, що не пішли».

— Ви вірите в те, що потрапите у ВРУ? А от якби таки потрапили, що би змінили там, яким би був перший законопроект від братів Капранових?

— Якби ми не вірили, що потрапимо, ми би не бралися до справи. А першою нашою дією в парламенті буде унеможливлення голосування чужими картками. Два десятки рішучих людей можуть змінити порочну практику фальшування чужих голосів — через блокування трибуни, через вплив на окремих депутатів, що пхають чужі картки в пульт…

Словом, способи знайдуться. Чому саме це питання? А тому, що в нинішній системі, коли в парламенті замість 450 кнопок є дві — і ті на Банковій, — немає жодного сенсу подавати якісь законопроекти. Усе одно їх ніхто не прийме, якщо не буде команди «дириґента». А 450 живих людей у залі піддаються переконанню — на відміну від 70 мавп, які спритно голосують і не хочуть нічого чути. Саме тому в нас ухвалюються такі погані закони. Погані не тому, що нам не подобаються, а тому, що їх одразу починають поправляти. Податковий кодекс не встигли підписати, а вже поміняли, і тепер кожні три місяці — новації. То навіщо було з таким тиском і помпою приймати цю маячню? Те саме із законом про мови: усі, навіть автори, згодні, що він — поганий. І навіщо було порушувати всі закони та реґламенти? Пенсійна реформа — прийняли бозна-що, а тепер потилиці чухають. Ми абсолютно впевнені: якби в залі реально сиділи навіть сьогоднішні депутати, левова частка цих законів не пройшла би. Не всі в Раді — дурні, але більшість із них віддала свої картки дурням.

— Включення діячів культури до передвиборчих списків викликала шквал критики. Партіям дорікають у бажанні пропіаритись на відомих обличчях, а «зіркам» — у прагненні збагатитися чи прорватися до влади. Із деяких таких новоспечених політиків-зірок відверто сміються. Чому так сталося? Невже українці не вірять у щирість намірів співаків, письменників, спортсменів і акторів змінити країну?

— Звісно, коли в Раду йде Таїсія Повалій, усі одразу згадують прецеденти — Яна Табачника, Руслану, Оксану Білозір. Тому й сміються. І з футболістів сміються, бо ті не можуть зліпити два слова. Тут головне — приклади. Візьмімо, наприклад, Вацлава Гавела. Хто з нього кепкуватиме? Отож-то.

До речі, згадайте, що перші скликання ВРУ, у які пішли люди з вулиці, тобто громадські авторитети, були зовсім не погані. І Конституцію прийняли, і гривню ввели. А потім, коли на виборах головними стали гроші, більшість з них відійшла, залишивши в політиці тільки тих, хто свої переконання поміняв на «бабло». На жаль, серед них були й письменники, але, по-перше, не всі письменники залишилися й продалися, а по-друге, щоб отримати одного Гавела, варто пробувати й далі.

Усі знають, що депутати в нас брешуть, крадуть

— Ірену Карпу спочатку записали в партію «Собор», а пізніше вона заявила, що не давала на те згоди. Як таке могло трапитися?

— Ірену Карпу ніхто в партію не записував. Вона погодилася підписати передвиборний «Маніфест». А після того, як журналісти зчинили галас щодо того, що вона «іде в парламент», Ірена публічно від того відмовилася. Її навіть не встигли до списків включити. Ми з Ірою на цю тему не спілкувалися, не запрошували її й не віднаджували. Нам клопотів і без того вистачає.

— Ви часто влаштовуєте акції-перформанси під Радою: то посилаєте політиків у вирій із кондомами, то катуєте опудала депутатів. Вам ніколи не погрожували за такі дії? Як уважаєте, чи за допомогою таких перформансів ви зможете достукатися до людей, завоювати їхні симпатії?

— А чому, власне, нам мають погрожувати? Не бачимо причин. Якби ми у своїх акціях брехали, зводили наклеп — інша річ. Але всі люди знають, що депутати в нас брешуть, крадуть, займаються рейдерством. Та й самі депутати це знають. Отже, ми констатуємо факт у художній формі. Бо за складом розуму є творчими людьми. Образ краще доходить до людей, ніж аґітація.

Крім того, із початком виборчої кампанії ми раптово опинилися в інформаційній блокаді — медіа, із якими ми вчора співпрацювали, зненацька оголосили нам бойкот на підставі того, що ми — кандидати. Миколи Азарова, Арсенія Яценюка й інших цей бойкот не стосується. А ми — табу. Причому, якби це зробили провладні ресурси, це було би зрозумілим. А коли це роблять «Українська правда», «День», «Дзеркало тижня», ТVі, то виникає запитання: невже вони не розуміють, що таким чином ведуть до влади тих, хто завтра відріже їм голови? Буквально й фігурально. Невже в людей немає елементарного почуття самобезпеки? Яскраві мистецькі акції дають нам змогу пробити інформаційну блокаду. Хай нас навіть не називають за партією чи на імена, а пишуть просто «митці» — усе одно наші пики показують, а це вже — щось.

— Дмитро Корчинський свого часу їздив на дільницю на панцернику. А ви поїдете на вибори на своєму зеленому «Запорожці»? Які ще акції до виборів у вас заплановано?

— На Форумі видавців у Львові ми, безперечно, буваємо на своєму «Жужику». Це — традиція, неофіційна візитівка ярмарку, якщо хочете. Що ж до решти поїздок, то поважний вік нашого зеленого друга не дозволяє використовувати його в дальніх перегонах. Тому ми зробили з причепа сцену зі звуком і використовуємо її там, де нам не дають виступити в приміщеннях, як, наприклад, у Баранівці Житомирської області, де з Будинку культури винесли всі стільці, щоб нас не пустити. А плани — прості: поїздки реґіонами, інтернетактивність, флеш-моби. Творимо на ходу, тому не виключено, що здивуємо чимось зовсім новим.

Азаров — типовий Чахлик Невмирущий

— Чи на Форумі видавців бачили когось із політиків, книжки вони купували?

— До нас підходила Ольга Герасим’юк, кажуть, був Віталій Кличко, але з такою кількістю охорони, що за нею не видно було самого кандидата. Якийсь дядько на «Мерседесі» з цілим почтом був — мабуть, політик, тому що понтів — неміряно. Але, на жаль, не знаємо, хто це. А взагалі торік політиків було більше. Мабуть, усі — на округах, а тут тільки місцеві, ті, хто йде по Львову.

— Щодо книжок і політиків: із якими відомими літературними героями ви могли би порівняти, наприклад, Литвина, Тимошенко, Азарова? Які літературні асоціації з ними у вас виникають і чому?

— Найпростіше з п. Аза- ровим — це типовий Чахлик Невмирущий, або ж Гобсек, Скупий лицар тощо. Персонаж відомий і «популярний». Будь-яка казка подарує вам такий образ. Про п. Тимошенко не будемо, бо людина не на курорті відпочиває, а в камері. А п. Литвин — це Фарбований Лис.

— Як у Львові минуло ваше частування «Приворотним зіллям»? Як пройшла презентація вашої книги?

— Субота підвела погодою — був дощ, а ми зі зеленим «Запорожцем» працюємо на вулиці. Але четвер-п’ятниця пройшли цілком гідно. За два дні підписали півтисячі книжок, потисли кілька тисяч рук. Особливо приємно було спілкуватися з людьми, які казали: «О! А я вже маю «Приворотне зілля»! А де новий роман?» Ми у відповідь казали, що Донцова вміє писати по чотири книжки на рік, а нам для того, щоби визрів задум, треба щонайменше два роки. Класно мати читачів, які читали всі твої книжки й хочуть нових. І, звісно, тішать суперпозитивні відгуки на «Щоденник моєї секретарки». Нам навіть довелося викласти його на капот поруч із «Приворотним зіллям». Бо люди просто на ходу радять знайомим і навіть випадковим перехожим купити.

— Ваша книжка «Щоденник моєї секретарки» була дещо політичнобандитською. Бізнесмен, який по блату пропихався в Раду тощо… Скажіть, ви з якихось реальних персонажів її писали чи «всі герої є вигадані й збіги з реальними людьми — випадкові»?

— Вигаданих подій у «Щоденнику» немає. Усе описане відбувалося на наших очах або за участю близьких знайомих. Звичайно, звели події в єдину композицію роману ми вже за допомогою літературних інструментів: об’єднали в одному часі, зростили сюжетом, підкріпили наскрізними героями. Працюючи над романом, ми виписали у великий список усі подібні епізоди, які згадали зі своєї біографії. Потім ретельно викреслювали ті, які використали в тексті роману. По завершенні невикористаними лишилося 90 % — не хотілося, щоби роман перетворився на збірку «мисливських» історій і втратив довіру читача. Але ми сподіваємося, що робота не пропаде — маємо багато творчих планів, у реалізації яких життєвий досвід є нашим головним козирем, адже пишемо сюжетно, із живими героями, а така література потребує багато «м’яса» — характерів, подій, міркувань, пережитих особисто, а не взятих із телевізора.

Розмовляв «Оглядач»

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...