Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 24, 2017

Презумпція несприйняття. В українців хочуть після смерті примусово вилучати органи для донорства. Та чи готове до цього українське суспільство?

Автор:

|

Квітень 26, 2012

|

Рубрика:

Презумпція несприйняття. В українців хочуть після смерті примусово вилучати органи для донорства. Та чи готове до цього українське суспільство?

Минулого тижня в Міністерстві охорони здоров’я (МОЗ) України оголосили, що готують зміни до законодавства, якими пропонується запровадити в Україні презумпцію згоди на вилучення органів після смерті людини та пересадки їх іншим людям. Презумпція згоди передбачає, що особа ще за життя погодилася бути донором і її бажання відповідним чином зафіксоване. Така практика діє в низці європейських країн: Фінляндії, Швеції, Бельгії, Франції й Італії. Недавно цю норму запровадили в Російській Федерації (РФ) і Білорусі. Людина, яка хоче стати донором органів після смерті, за життя робить відповідну позначку в паспорті чи посвідченні водія. В Ізраїлі існує так звана картка Аді: кожен, хто підписується під цією карткою, засвідчує свою згоду на пересадку органів після смерті. У разі нещасного випадку, унаслідок якого людині було завдано травм, несумісних із життям, консиліум лікарів констатує смерть головного мозку. Якщо в документах померлого є відмітки про згоду на донорство або немає відміток протилежного змісту, лікарі самостійно, без додаткової згоди родичів і близьких, ухвалюють рішення про вилучення здорових органів.

Із лідерів — на марґінес

За даними соціологів, більш ніж половина європейців готові стати донорами після своєї смерті. Там працюють реальні стимули: тим, хто дав згоду, надаються пільги на страхування життя й здоров’я, вони ж мають першочергове право на отримання органа для трансплантації в разі такої потреби. І, чи не найважливіше, активно поширюється інформація про ефективність трансплантаційних методів лікування та про можливості сучасної трансплантології. Утім, на думку трансплантологів, найпроґресивнішою є модель, яка передбачає можливість для кожного громадянина в письмовій формі відмовитися від забору його органів після смерті. Таку відмову заносять у базу даних.

Презумпція незгоди (система, яка потребує дозволу родичів на забір органів після смерті донора) діє в США, Німеччині, Великій Британії та деяких країнах Латинської Америки. Однак здебільшого родичі дають на це «добро», позаяк ментальність цих націй націлена на взаємодопомогу, жертовність, громадянський обов’язок, зрештою. Ба більше, для американця чи європейця усвідомлення того, що серце померлого родича б’ється в грудях іншої людини, — привід поріднитися, дружити сім’ями. У більшості країн заповіт про органи складають завчасу.

Але ось парадокс: Україна, держава, де ще 1933 року вперше у світі було проведено операцію з трансплантації нирки (оперував у Харкові професор Ю. Вороний), яку міжнародна медична спільнота вважає початком клінічної трансплантології, зараз опинилася далеко не на перших позиціях. Ще на етапі ухвалення закону про трансплантацію 1999-го в ньому було закладено презумпцію незгоди, яка начебто відповідала настроям су­спільства й унеможливлювала торгівлю органами й інші зловживання. Утім, багато хто вважає, що цей закон і загальмував розвиток трансплантології. На думку професора Юрія Поляченка, директора Національного інституту хірургії й трансплантології імені О. Шалімова Академії медичних наук України, за три-чотири останніх роки в Україні відбувся «відкат від прориву в трансплантології», на який медики чекали після прийняття відповідного закону: «На жаль, зараз, аналізуючи наші законодавчі ініціативи, підзаконні акти, ми констатуємо, що точка неповернення прийшла». Як наслідок, більшість українських громадян не готова «підписатися» на органне донорство. Згоду на вилучення органів після смерті людини також можуть дати її родичі, але в переважній більшості випадків лікарі з цілком зрозумілих мотивів чують відмову: біль утрати близької людини сильніший за бажання допомогти комусь іншому. Через це в Україні виник дефіцит донорських органів — трупного органного донорства в країні фактично не існує. А це — основа основ трансплантології. Немає посмертного донорства — немає трансплантології.

Термін життя серця — три години

Свою справу в спричиненні упередженості українців щодо органної трансплантології зробили й різноманітні скандали щодо так званих чорних трансплантологів, які широко мусувалися в засобах масової інформації (ЗМІ). Досить згадати гучну «справу львівських лікарів» наприкінці 1990-х, недавню історію Міхаеля Зіса, якого підозрювали в організації угруповання «чорних трансплантологів» у Донецьку чи зовсім недавні обвинувачення столичних фахівців. Попри те, що жодна із цих справ так і не дійшла до суду, на суспільній думці вони таки позначилися. Час від часу й досі чути відголоски-жахалки про зникнення людей і розчленування їх на органи.

Трансплантологи запевняють, що сама ідея підпільної пересадки органів в Україні — абсурдна. Адже, за словами Олександра Никоненка, головного трансплантолога МОЗ, від моменту забору органів до операції з трансплантації серця має минути не більш ніж три години, підшлункової залози та печінки — 12, а нирка псується за добу. Але жодна галузь медицини не пов’язана з громадською думкою так, як ця. Тому навіть одна маленька псевдосенсація може перекреслити тисячі й тисячі чужих життів.

Пан Никоненко переконує, що для того, аби справа зрушила з місця, необхідно змінити ситуацію в трупній трансплантації: «Закон, який передбачає презумпцію незгоди, в Україні не спрацював. Після 12 років роботи із цим документом ми побачили, що опинилися в глухому куті. Маючи можливість щороку виконувати понад тисячу трансплантацій нирок, ми робимо поодинокі операції. Немає реґламентуючих документів, які би зобов’язували лікувальні установи інформувати координаційний центр і трансплантаційні центри про наявність потенційних донорів». Тому хворі, що потребують трансплантації, виїжджають до інших країн, насамперед до Білорусі, де держава фінансує операції з трансплантації на 100 %. «Там закон адаптовано до тих умов, у яких живе суспільство. Фактично останніми роками ми інвестуємо в трансплантологію інших країн — українці виїжджають і платять великі гроші, щоби зробити операції, які рятують їм життя», — констатує професор Никоненко. Фахівці стверджують, що операції з трансплантації в Україні коштують значно дешевше: вартість витратних матеріалів на операцію з пересадки нирки — 5— 8 тис. грн, тоді як за кордоном за неї просять 40 тис. USD.

В українській державі є медичні центри, які мають ліцензії на трансплантацію, — у Києві, Донецьку, Харкові, Одесі, Запоріжжі та Львові. В Україні щорічно потребують пересадки нирки 2,5 тис. осіб, «нового» серця — 2 тис. людей, підшлункової залози — 2 тис., печінки — 1,5 тис., кісткового мозку — 600 хворих. Кожна сьома трансплантація нирки проводиться у Львівському центрі трансплантації — єдиному в Західній Україні.

На карті очікування

Історія трансплантації органів на Львівщині бере свій початок 1986 року — тоді у Львівській обласній клінічній лікарні було створено Центр трансплантації нирки та хронічного гемодіалізу. В 1990-х рр. за розвитком трансплантології українці не відставали від решти світу, у Львові було проведено понад 140 пересадок нирки. Але в 1999—2000 рр.

робота закладу припинилася на вісім довгих років: основна причина крилася в тому, що громадська думка в західних областях була налаштована проти трансплантації органів.

Доцент Ростислав Жук, провідний трансплантолог Головного управління охорони здоров’я Львівської обласної державної адміністрації, вважає, що основною проблемою в Україні є не так законодавча база в галузі трансплантології, загалом, ідентична до американської, як суспільна думка щодо самої можливості пересадки органів. Зараз у Львові медичну допомогу отримуються близько 300 пацієнтів (включно із сателітними відділеннями хронічного гемодіалізу в Дрогобичі та Червонограді), кількадесят хворих із трансплантованими органами перебувають на спостереженні. На базі кардіохірургічного відділення успішно виконуються операції з імплантації біологічних клапанів серця, протезування грудної аорти. Найближчими в планах є операції в клітинній та органній трансплантології й організація посмертного донорства. Щоби шанси людей на порятунок зросли, потрібна участь усієї спільноти й, власне, за посередництвом не тільки лікарів, а й преси, священиків і громадських організацій. Важливо сформувати позитивне ставлення в Україні щодо трансплантації органів, так як це є в цивілізованому світі.

У багатьох країнах у ЗМІ практикується соціальна реклама донорства. В Іспанії, Туреччині, у США, наприклад, працюють телеканали, де щодня транслюються передачі про людей, які віддали свої органи заради порятунку інших, де розповідається про тих, кому зробили пересадки, проводяться дискусії щодо цієї про­блеми. У підсумку, навколо трансплантології в суспільстві сформувалася позитивна думка. В Ірані, скажімо, донор офіційно отримує від держави нагороду — кілька тисяч доларів. В Австрії презумпція згоди поширюється навіть на туристів.

Експерти не заперечують проти того, що презумпція згоди на вилучення органів — річ потрібна, але кажуть, що наразі вона не на часі. Приміром, Тетяна Бахтєєва, голова Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, вважає, що знадобиться мінімум рік на моральну підготовку, покрашення матеріального стану українців і запровадження страхової медицини: «Необхідна, у першу чергу, страхова медицина. Потрібне дублювання та контроль. Адже якщо людина померла, не написавши заповіту, теж не відомо, чи можна в неї брати ці органи. Коли буде страхова медицина (орієнтовно це — 2014 рік), ми застрахуємося від усіх цих неприємних моментів, пов’язаних із трансплантацією органів після смерті, зможемо себе убезпечити».

Сергій Шевчук, міністр охорони здоров’я опозиційного уряду, має й інші застереження: «Треба говорити те, про що хірурги зазвичай мовчать: що робитимуть пацієнти, яким здійснено пересадку важливих органів — печінки, серця, нирки? Після операції вони мусять шукати величезні кошти, для того щоби до кінця своїх днів купувати медикаменти, аби підтримувати життєдіяльність. В умовах тотальної злидоти пацієнтів це буде надмірним психологічним і матеріальним тягарем. Донорські органи потрібні всім — й американцям, й індусам, і британцям. Й Україна може стати країною експорту частин людських організмів». У нас багато пацієнтів, яким потрібна така трансплантація й котрі гинуть. У США, Франції, Німеччині існує жорсткий відбір, і коли хвороба досягає певної стадії, коли зрозуміло, що лікувати далі вже марно, людина автоматично ставиться в карту очікування.

Думки в суспільстві — неодностайні

Трансплантологію підтримує й Католицька церква. Увесь світ облетіли слова Папи Римського Івана Павла ІІ: «Залишайте свої органи на землі, Богові потрібна лише ваша душа», які для багатьох людей стали поштовхом до згоди на трансплантацію. На думку о. Михайла, настоятеля храму Великомучениці Параскеви, «трансплантацію треба розцінювати як дар для тих людей, які потребують нашої допомоги»: «Зазвичай ми даруємо щось матеріальне. Але трансплантація органів дає змогу подарувати тому, хто потребує, частинку себе: віддати свою кров для переливання чи свій парний орган, аби продовжити людське життя. Також очевидно, що після смерті людині вже не потрібні її органи, а тут, на землі, вони можуть урятувати комусь життя. Тому Церква заохочує до такого кроку. Важливо сформувати позитивну культуру трансплантації органів у руслі: «Я можу бути даром для іншої людини, можу подарувати частку себе».

Однак духовенство не є одностайним у ставленні до пересадки органів. Отець Василь Луцишин, представник Української православної церкви й ректор Львівської семінарії, переконаний: «Усілякі маніпуляції з людськими органами є абсолютно неприпустимими та протиприродними. Люди втратили відчуття святості людського організму. Апостол Іриней казав, що тіло є образом Божим. Вилучення органів із тіла людини навіть після її смерті є тяжким гріхом і оцінюється як насильство. Не можна рятувати життя однієї людини за рахунок вилучення органів іншої, навіть уже мертвої, плоті. Бог присутній у кожній клітині людського тіла. І все, що відбувається з людським тілом, робиться з волі Господа. Здорова людина — це з благословення Божого, а захворіла — із попущення Божого, щоби замислилася над своїм життям. Людина не має права керувати волею Господа».

Органне донорство — проблема не лише медична, а й психологічна, адже рідні часто не погоджуються на трансплантацію з моральних міркувань. Галина Стебелинська, практикуючий сімейний психолог, уважає: «Запровадження презумпції згоди на трансплантацію органів після смерті з гуманістичної точки зору — справа шляхетна. Назагал, для людини, яка знає про свій відхід зі земного життя, усвідомлення того, що, попри свій немічний стан, вона може врятувати життя іншої людини, є дуже позитивним. Це містить величезну енерґетику добра. Адже таким чином кожна людина, незважаючи на свій статус у суспільстві, може переповнитися наприкінці свого земного життя найвищим сенсом і моральними чеснотами. Для того, щоби впровадити презумпцію згоди в нашому суспільстві, потрібна широка просвітницька робота й урахування всіх можливих аспектів, пов’язаних зі зловживаннями в цій сфері. З огляду на тотальну недовіру людей до будь-яких органів влади, існуватиме немалий страх і щодо цієї новації. Проте, якщо ми прагнемо до розвитку й благополуччя, потрібно здолати цей страх, недовіру та різноманітні упередження».

 Оксана Нагірна

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...