Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 30, 2020

Ярмарок марнославства над Дніпром

Автор:

|

Червень 11, 2015

|

Рубрика:

Ярмарок марнославства над Дніпром
«Кнопкодави» у ВРУ

«Кнопкодави» у ВРУ

Київ — не Лондон, а надворі — не початок ХІХ ст. Між тим, яскрава сатира Вільяма Теккерея на англійське суспільство старої Європи, здається, оживає в наші часи на Володимирських пагорбах у Києві. Чи-то українське суспільство запізнюється на добрих 200 років, чи теккереївський талант виявився аж настільки проникливим, що створив універсальну сагу про людські вади. Вищий світ Лондона Теккерей порівняв із базаром. Концентрацією такого велетенського базару у всеукраїнському вимірі є Верховна Рада України (ВРУ).

Люди без класу
Так сталося, що незалежна Україна не має політичного класу. Та й звідки йому було взятися? В УРСР Верховна Рада була бутафорією робітничо-селянської влади під проводом вищої партноменклатури. Обирали туди призначених партійними комітетами передовиків «соціалістичного змагання» та людей ідейно стійких, котрі вміли хилитися разом із лінією партії. Для цих депутатів партійні функціонери писали проекти законів, тексти виступів і навіть одягали в спеціальних крамницях.
Пригадую початок голодних 1990-х, коли один із функціонерів апарату ВРУ змилостивився над бідними депутатами й організував для них закритий розпродаж дефіцитних товарів. І наступного дня ті прийшли на засідання в однаковісіньких костюмах у дрібну клітинку. Так і доношували їх до кінця сесії. Але були серед них і такі, хто красувався в дорогих «трійках», пошитих на замовлення. То були зазвичай «червоні директори» з півдня та сходу України.
Та навіщо повертатися в таке далеке минуле? Можна глянути на взуття нинішньої політичної еліти, і все стане зрозуміло. Номенклатура майже завжди мала кращі можливості вдягатися, а із часом змінювалася тільки вартість модних брендів. Колись один російський історик моди висловив припущення, що світові бренди тільки тому не збанкрутували, що їх врятували пострадянські скоробагатьки. Мовляв, колишні радянські люди не довіряють власному смаку, тому завжди ведуться на розкручені назви та захмарну вартість товару.
Виникає враження, що українським депутатам украй необхідні статусні речі, щоби приховати свою внутрішню порожнечу. Це — люди-симулякри, котрі існують тільки «на показ», а поза тим бутафорним театром їх не існує. Дуже часто це — багатії в першому поколінні, котрі не закінчували престижних навчальних закладів і не винесли «з дому» притаманних своєму класові манер. Колишні бандити, котрі тільки те й уміли, що «пресувати» противника, здобувши мандат народного депутата, не втратили своєї злочинної натури, одягнувши дорогий костюм. Їхні діти, може, і навчаються у дорогих вишах, але особистих їхніх здобутків не вдається зауважити. Сірки також платили за навчання в пансіоні Проні Прокопівни, але ми знаємо, що з того всього вийшло.
Щось схоже, напевно, відбувалося свого часу і в Лондоні, коли аристократію почали посувати розбагатілі буржуа. Одначе діти тих буржуа закінчували престижні навчальні заклади, творили нові династії, передаючи нащадкам у спадок не тільки матеріальні блага. Нові династії творилися 20 останні років і в Україні. Хоча і тут результат — невтішний, бо «золота молодь» нагадує про себе тільки світськими скандалами. З огляду на обсяг статків, сучасну українську еліту годі назвати декласованою, але й людьми з класом їх також не назвеш. Та й звідки взятися тому класу?
Пригадую розповідь одного дипломата, як Янукович відмовився їсти в аеропорту однієї з європейських столиць, бо помітив офіціанток без білих рукавичок. Звідки у вуличного бандита Вітьки — такий потяг до дотримання високого етикету? Та звідти ж, звідки й уявлення про достаток у вигляді золотого унітаза. До такого ж типу належать історії про закордонні мандри Віктора Ющенка. Лють і водночас сором огортали представників українського дипломатичного представництва, коли їм доводилося платити за печених поросят, доставлених у номери готелю, і за вкрадені банні халати після від’їзду делегації. І це — при тому, що Віктор Андрійович, будучи отруєним, навіть думати не міг про такі смаколики. Просто його челядь бавилася в панів.

«Цирульники з-за канави», або розбещення депутатством
У фільмі «За двома зайцями» Свириду Петровичу Голохвастову, звичайному аферисту і банкруту «з-за канави», певний час удавалося обманювати дві споріднені сім’ї й здійснити дві майже недосяжні мрії: одружитися на грошах Сірків й отримати гарну жінку для душі і тіла. Довго маневрувати йому вдавалося тільки завдяки тому, що умів «тримати фасон» і цим пускати дим у вічі.
Пафосні промови, нагромадження незрозумілих слів і термінів, обіцянки майже завжди безвідмовно діяли на українців. Тактика Голохвастова і тепер успішно спрацьовує на берегах Дніпра. Здається, що або люди, котрі мали гідність і творили революцію, всі загинули на Інститутській та Грушевського, або ж в Україні існує два паралельних світи, що ніколи не перетинаються.
Відгриміла і відшуміла Революція гідності, тепер ллється кров на Донбасі, майже щодня надходить інформація про людські втрати у зоні конфлікту. Суспільство подорослішало і згуртувалося. Здавалося, що вже ніколи не буде повернення до колишніх практик. Пройшли вибори до ВРУ. Відбувалися вони за старим законом, бо думалося, що потрібно якнайшвидше обрати новий повноцінний парламент, а після стількох жертв вже ніхто не насмілиться обманювати й брехати. Візуально Рада змінилася. З’явилися люди в камуфляжі та дуже «демократично» вдягнені особи. Колишні «регіонали» пролізли до парламенту, але вже під личиною Опозиційного блоку. Зникли комуністи й окрема фракція «Свободи». Але дива не сталося…
Першими сигналами, що на нову ВРУ годі сподіватися, стали бурхливі «коаліціада» та «спікеріада». Не є таємницею те, як творилася новітня депутатська солянка у парламенті: хтось заплатив за місце в списку, комусь це зафундував багатий олігарх, якась сила знайшла вдалі популістські гасла, хтось підгріб під себе мажоритарні округи. З’явилися й нові обличчя, котрі прийшли з серйозним наміром змінити країну. Але брак кулуарного досвіду та надмірна довіра до недавніх соратників по боротьбі змістили їх поволі на другий план.
Спецоперація «Коаліційна угода» знівелювала український парламентаризм. У розширений варіант угоди вписали стільки пунктів, що вони не тільки зв’язали більш-менш незалежних депутатів по руках і ногах, нахабно утвердили квотний принцип формування уряду, але й внесли низку «правок» до конституційних положень про компетенції Президента і прем’єр-міністра. Олігархічна солянка в Блоці Петра Порошенка та в «Народному фронті» фактично паралізувала будь-яку самостійну депутатську діяльність.
Розгардіяш у ВРУ, недотримання регламенту, брехливі пафосні виступи, груба закулісна гра та превалювання корисливих інтересів розбещують навіть новообраних депутатів. У погоні за своєю правдою вони починають робити те, проти чого так запекло боролися ще вчора. Звинувачуючи попередню Раду в «кнопкодавстві», молоді й революційні депутати тепер самі віддаються цьому гріху, але вже заради «важливої справи».
Відверто кажучи, того, на що дуже швидко перетворився український парламент, не очікував ніхто. «Золотоунітазна» естетика й етика «цирульника з-за канави» знову запанували тут. Уже стало нормою, коли під час засідання вся зала розмовляє: хто впівголоса, а хто – й гучніше. Більшість не слухає ні доповідача, ні диспутантів і, взагалі, не вслухається у зміст сказаного.
Репліки з місця, вигуки, перебивання та перекрикування — ось типова картинка зі звичайного засідання ВРУ. Депутати не тільки не слухають міністрів, котрих запросили для звіту, але й своїх колег, які представляють новий і важливий законопроект: вони бродять залою, збиваються у купки, листуються з коханками, б’ються та масово роздають інтерв’ю в кулуарах.
А хіба можуть відігравати ключову роль в коаліції люди, котрі за часів бандитського режиму очолювали наскрізь корумповане та прогниле Міністерство внутрішніх справ? Хіба тоді воно не було корумпованим, чи, може, незаслужена тюрма змиває всі попередні гріхи? І головне, чому мовчать найважливіші актори цього дійства — Президент із його іменним блоком і прем’єр, політична сила якого заручилася найбільшою підтримкою на виборах? Схоже на те, що всі ці інтриги, фальш, зловживання та розкрадання, увесь той «ярмарок марнославства» у ВРУ якраз їм на руку, бо відвертає увагу від них самих.
На що вони сподіваються від наступних місцевих виборів? Може, гадають врятуватися завдяки адміністративно-політичній реформі, бо люди не встигнуть оговтатися у нових укрупнених та об’єднаних громадах? Якщо так, то це — марне сподівання, бо запас ефективних «брязкалець і люстерок» для виборців невпинно тане, а обурення і гнів — зростають. Трюки з «першотуровим» обранням, закритими списками та героями у камуфляжах уже навряд чи пройдуть.

Василь Расевич, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply