Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Oct. 21, 2017

Який то гріх — говорити про мир?

Автор:

|

Червень 16, 2016

|

Рубрика:

Який то гріх — говорити про мир?

Надія Савченко

Інформаційний привід мені дала народний депутат Надія Савченко. І навіть не стільки своїми заявами на «Радіо-Ера», як реакцією на них. Крик душі з трьох коротких пунктів, а у відповідь — різка до брутальності критика, що не стихає вже другий тиждень. Ні, мушу додати свій голос до тих поодиноких, котрі зрозуміли нашу Надю. Але спершу — невеликий відступ.
…У студентські часи потрапила на очі несподівана і нелогічна, як тоді здавалося, сентенція: «Найбільш мирна професія — військовий». Це ще що таке? Люди, чия робота воювати, за визначенням не можуть бути мирними! Зараз соромлюся того незрілого максималізму. Дуже підступна то річ — ота формальна логіка. Чи шахтареві миліші тісні нори у забої, ніж свіжий вітерець на карпатській вершині? Чи дроворуб ненавидить дерева, а м’ясник — тваринний світ? Урешті, в пожежники йдуть із великої любові до вогню?
Давайте замислимося, що до душі професійному військовому. Очевидно, більшість із них йде в армію в силу психологічного складу характеру. Подобається регламентованість, чіткість, порядок, охайність. А ще — паради, з оркестрами та розгорнутими прапорами. Тільки не всміхайтеся поблажливо! Бо чому, коли люблять скакати на дискотеках, то це — нормально, а якщо цікаво ходити карбованим кроком, то це — збочення? І все ж над усім домінує відчуття гордості за відданість шляхетній справі захисту рідної землі й народу.
А війна? Це — біль, кров, бруд і непосильна праця. Це — смерть, острах перед власною і наочна поруч, коли найближчих друзів розриває на шматки. Це постійний диктат над собою, щоб раз по раз переступати без покаяння оте «не убий!». І це гнітючий сором, бо не всю рідну землю відстояв і не всіх її людей захистив. Таке не може подобатися. Наголосимо, тим, хто стикається з війною цілодобово, місяцями, роками. Політикам легше, вони бачать не її, а виразно віддруковані на гарному папері зведення. І ставши часткою якогось ґонорового «формату», ведуть неквапливі перемовини у шикарних апартаментах чужих мирних міст. Якщо ж в епізодах з’являться «для телекартинки» там, звідки інші не вилізають, то місце виберуть безпечне, виділять їм роту чи й цілий батальйон охорони, знявши з передової. І ще маю ще тиху підозру, що завчасно обговорено воно в тих «форматах» із протилежною стороною. Бо там також час від часу щось треба «для картинки». Ось так ми у своєму відступі й перейшли плавно до теми перемовин.
Надія Савченко — професійний офіцер. Свою резонансну заяву вона зробила після перебування у зоні проведення антитерористичної операції. Зауважимо, нетривалого. Але цього цілком вистачило, щоб побесідувати з іншими професіоналами і зрозуміти їх. І не інакше, як усі разом сформулювали по-військовому чіткий висновок. А потім було прохання, що людьми високого рівня обов’язку сприймається немов категоричний наказ: «Надю, тобі легше, ти депутат. Скажи їм». І вона сказала: «Вийти на прямий зв’язок із ЛДНР (без Мінського процесу)». Цитуємо за сайтом glavcom.ua лише один із трьох озвучений Надією Савченко пунктів, бо саме він викликав оту бурхливу реакцію.
Виходячи з позиції жіночої психології, спробую окреслити тему безвідмовним прийомом порівняння. Військова людина Надія Савченко висловилася за пошук миру. Тепер беремо близьку їй за статусом іншу жінку (також народний депутат від «Батьківщини»), але стовідсотково цивільну — Олександру Кужель. Вона категорично відхрестилася від суто гіпотетичної ідеї прямих перемовин із терористами і сказала таке: «Це позиція людини, котра провела в одиночній камері два роки. Зрозуміло, що у неї загострене бажання миру».
Й одразу все стало прояснилося. На противагу загостреному є притуплене відчуття миру. Воно властиве тим, хто цокає підборами по наґлянцованому паркету. А своєрідну законодавчу ініціативу п. Шури схвалюємо. Невже справді треба розселити по одиночних камерах відважних на тисячокілометровій відстані від зони бойових дій політиків, аби вони набралися реалістичності?
Пам’ять підказує епізод пізнього вечора перед останнім мирним днем на Донбасі. Ми ще не знали, що він є саме таким, але передчуття чогось грізного витало довкола. Я тоді прилипла до телеекрана і скакала різними каналами у пошуках крупинок корисної інформації серед суцільного галасу. В якійсь із студій кілька відставних офіцерів твердять в один голос — треба керівникам місцевих правоохоронних органів негайно розмовляти з кримінальними авторитетами. Вони добре знаються між собою, зуміють домовитися. Залишилася одна ніч! Про що вони? Які ще кримінальні авторитети? Рішуче клацнула пультом і пішла далі.
А дарма! Не те, що клацнула. Шкода, що офіцери ті були відставними, а не при посадах, аби могли не міркувати, а приймати рішення і віддавати накази. Люди, котрі не в ладах зі законом, все ж його бояться. І поки той страх живий, їх можна зупинити. Принаймні схилити до нейтралітету, вирвати з-під чужого впливу, поки той їх не поглинув. Тепер, через призму наступних подій чітко видно один із визначальних кроків початку гібридної війни. Перш ніж захопити український землю, путінський режим переманив наш вітчизняний криміналітет. Професіонали в студії передбачили те, про що потім твердили журналісти з окупованих районів як про доконаний факт. Переповім, що чула від них.
На перших порах російський «спецназ» був малочисельним і не надто показувався на вулицях. Усім заправляли місцеві бандити. Їм дали зброю, гроші і сказали, що все можна, нікому за це нічого не буде. І вони у власній безкарності настільки затероризували людей, що ті були раді хоч якійсь подобі порядку. Досі болем пульсують слова колег: «Таке враження, що нас здають». Бездіяльність часом є не меншим злочином, ніж дія. Не провести перемовини, щоб запобігти біді — хіба це не рівнозначно поняттю «здати»?
Дивовижний збіг, хоча може й символічний. Надія Савченко заговорила про прямі перемовини 7 червня — рівно через два роки з дня інавгураційної промови Петра Порошенка, в якій були такі слова: «По-третє, мирний діалог. Зрозуміло, що не зі «стрєлками», «абверами», «бєсами» чи іншою нечистю». Слова, які ніколи б не вимовив професійний військовий. Бо та нечисть знущалася над громадянами України. А коли ворога не вдається дістати прямим пострілом, треба робити це хитрим словом.
Сподіваюся, ніхто не сперечатиметься, що наші вороги на Донбасі — терористи? А у цивілізованому світі шляхом помилок і трагедій вже виробили найрезультативнішу методику поводження з терористами. Якщо десь захоплено заручників чи вважливий об’єкт, злочинців одразу намагаються втягнути у перемовини. Йдуть на поступки. Для цього навіть є фахівці, котрі знають психологію осіб, схильних до правопорушень і садизму. Вони у цьому виді зброї — сильніші. Тому мають більше шансів на остаточну перемогу.
Порівняно недавно влада Ізраїлю випустила з тюрем купу вже засуджених терористів. Заради одного свого солдата. А трохи давніше влада Росії відмовилася від діалогу з тими, хто захопив у московському мюзиклі «Норд-Ост» 800 глядачів. Вдалися до грубого штурму, отруїли мирних людей невідомим газом, замість того, щоб їх визволяти. Ми на кого хочемо бути подібними? Тоді ще на Донбасі не було російських танків і «Градів». «Бук» теж привезли пізніше. Пустити б розумних людей, здатних інтелектуально перемогти «нечисть» і, можливо, не говорили б зараз в Організації Об’єднаних Націй про 10 тис. загиблих українців, а малазійський Boeing 777 долетів би до Куала-Лампур!
Як простіше визволити наших бранців, котрі сидять у катівнях окупованих міст — через Мінськ чи безпосередньо розмовляючи з тими, котрі мають полонених за свій живий трофей? Панове паркетні політики, як не можете допомогти, то принаймні не заважайте! Тим паче не смійте вішати ярлики на людей, котрі хочуть виконати свій християнський обов’язок.
Цивільні люди здивуються, але є таке поняття, як польова дипломатія. Нею займаються командири рівня рот і батальйонів. І часом досягають таким чином більшого, ніж панцерними машинами. Що це таке, розповів знайомий військовий кореспондент. Були двоє друзів-курсантів у військовому училищі. Чеченець і росіянин. Випустилися, доля їх розкидала, а потім звела знову. Вже як офіцерів на першій чеченській війні, але по різні боки лінії фронту. Тільки тепер один був російським окупантом, інший чеченським терористом. Як такі вони щоночі зустрічалися на нейтральній смузі, обмінювалися полоненими і показували тактичні карти: «Ось тут мінне поле, не посилай своїх людей». Так тривало, доки російського майора не упіймав сучасний «Смерш», чи як воно тепер у них називається? Суд виявився на диво гуманним — вісім років за «ізмєну родінє». Цікаво, чи вважають його зрадником матері тих хлопців, котрих він для них зберіг?

Мирослава Колядинська

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...