Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

Волинський хрест: як вирішити міжнаціональну проблему?

Автор:

|

Серпень 25, 2016

|

Рубрика:

Волинський хрест: як вирішити міжнаціональну проблему?

Волинь-43

Суперечки навколо минулого неодноразово ставали на перешкоді майбутнім перспективам цілих народів і країн. Коли польський Сейм визнав Волинську трагедію ґеноцидом громадян Речі Посполитої, то, по суті, поставив у темі українсько-польських взаємин не так знак запитання, як три крапки.

Ігрища на кістках
На превеликий жаль, у питанні визнання чи невизнання такого глобального злочину без терміну давності, як ґеноцид, у сучасному світі дуже часто керуються не принципами історичної справедливості, а політичною кон’юнктурою. Виглядає на те, що в площині міжнародної зовнішньої політики воно стоїть на одному щаблі з такими питаннями, як визнанням суверенітету новостворених держав.
У відборі на наступний чемпіонат світу з футболу збірна України зіграє в одній групі з командою Косово. Правовий парадокс полягає в тому, що Київ досі офіційно не визнав незалежність цієї історично сербської. населеної зараз переважно албанцями території. І тепер, маючи анексований Крим, мабуть, і не визнає найближчим часом. Адже союзному Росії Белграду достатньо лише дати привід, і тиск європейської спільноти не втримає його від дзеркальних кроків стосовно українського півострова.
Схожа історія склалася вже стосовно визнання ґеноциду в України та Вірменії. Але тут все заплутано ще більше. На рівні громадянського суспільства ніхто в цих країнах не сумнівається, що в Османській імперії мало сталося цілеспрямоване винищення вірменів, як і винищення українців в імперії радянській. Водночас на політичному рівні ні Київ, ні Єреван офіційно не визнали трагедій одне одного. Вірменія — єдиний союзник Москви у Закавказькому реґіоні, що входить до Організації договору про колективну безпеку (утворилася на противагу НАТО після розпаду Варшавського пакту). В Гюмрі розташована 102-го російська військова база, яка має стримувати Азербайджан від військового шляху розв’язання проблеми Нагірного Карабаху — спірної території з невизначеним статусом. У Російській Федерації (РФ), яка виступає правонаступницею СРСР, кроки з визнання ґеноциду українців у країні Рад з боку Єревану сприйматимуть, як ворожий жест. Аналогічно і Київ не поспішає з визнанням ґеноциду вірменів в Османській імперії, правонаступницею якого є Туреччина, оскільки остання через ситуацію з кримськими татарами зараз дотримується відносно жорсткої позиції стосовно російської анексії Криму.
Перефразовуючи відомий вислів стосовно офіційної позиції держав в питанні геноциду, можна сказати так: скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто визнав твою трагедію. Так, серед країн, які підтримали Єреван, крім РФ, можна знайти недругів Анкари — Сирію, Грецію та Кіпр, а країн, які підтримали Київ — всю «антиросійську» Прибалтику та Грузію. До слова, місцева влада Криму 2005-го, користуючись автономним статусом півострова, також визнала ґеноцид вірменів у Османській імперії, продемонструвавши свою геополітичну близькість до Москви, а не до Києва. До стримування від проявів союзницьких позицій у такому питанні можуть призвести й закулісні ігри. Наприклад, згідно з документами Wikileaks президент Азербайджану Ільхам Алієв розповідав у приватній розмові британському принцові Ендрю, що російський прем’єр Медведєв радив Баку «забути про Нагірний Карабах», якщо їхня делегація підтримає позицію України по ґеноциду в Організації Об’єднаних Націй.

Німецький досвід
За великим рахунком лише найсильніші й абсолютно незалежні можуть дозволити собі виходити в питанні визнання виключно з позиції доказової бази. Ілюстрацією цього припущення може бути позиція Федеративної Республіки Німеччина (ФРН) у вірменському питанні. Турецька республіка (ТР)дуже боляче сприйняла звістку про визнання ґеноциду вірменів Берліном. Попри виважене й обережне німецьке формулювання, в якому винними називають навіть не Османську імперію, а певних представників молодотурецького уряду (а частково покладають відповідальність навіть на себе), Анкара сприйняла цей крок, як «удар у спину». ФРН була союзником ТР у Четвертному союзі в роки Першої світової (коли й відбувалася винищення вірменів) і залишається найбільшим партнером Європейського Союзу (ЄС) зараз. На відміну від країн колишньої Антанти, позиція яких була давно відомою і чіткою (у Франції заперечення цього злочину карається великим штрафом та ув’язненням до п’яти років), від Берліну чекали союзницької підтримки. В якийсь момент емоції перемогли взагалі, коли міністр закордонних справ ТР натякнув, що ФРН не мала б судити турків, бо й сама спалювала євреїв. Та Бундестаг, схоже, вирішив бути непохитно справедливим в історичних питаннях. Спочатку визнання відповідальності за Голокост, денацифікація, тепер — вирішення вірменського питання. І коли німці визнають ще й ґеноцид українців, обуривши Кремль, Берліну можна буде аплодувати стоячи.

Ґеноцидний пінг-понг
Водночас уже зараз тверезу лінію поведінки німецьких політиків можна розглядати, як корисний досвід для політиків українських. Вітчизняним можновладцям слід повчитися бути послідовними та не впадати в істерію, навіть коли до неї близькі колишні партнери. Поява проекту постанови про вшанування пам’яті жертв ґеноциду українців у Польщі у 1919-1951 рр., нещодавно зареєстрованого у Верховні Раді, скоріше нагадує дитячі образи в пісочниці, ніж серйозний дорослий обмін аргументами. Варшава вже відреагувала на цю новину заявою спікера Сенату, котрий застеріг український парламент від прийняття такого документу. «Тільки обговорення може дати надію на взаєморозуміння на тему спільної історії», — сказав він. Жодного ґеноциду стосовно українців у Польщі в 1919-1951 рр., звісно, не було. Була страшна дискримінація, спроби асиміляції (які ми ілюстрували в попередньому матеріалі, опублікованому в тижневику «Міст» № 32), але не ґеноцид. Треба називати речі своїми іменами. Але не було і жодного ґеноциду у подіях Волинської трагедії. Цієї справедливої позиції і слід дотримуватися невідступно. Дипломатія ж у стилі «сам такий» і «ви перші почали» пасує хіба фейковим «республікам» на сході України з їхніми лідерами-люмпенами.
Іншими словами треба дотримуватися чіткої лінії поведінки в історичних питаннях. Було б справедливо визнати ґеноцид вірменів, залишивши їхнє потенційне ігнорування Голодомору на совісті діючої влади. Стосовно поляків, то неприпустимість допущення прийняття їхньої точки зору на Волинську трагедію полягає ще й у ролі ОУН-УПА, яким у Варшаві відводять роль катів і злочинців. Коли зараз українцям кажуть, що в нас не було власної держави сотні років, ми вправі гордо відповісти, що всі ці сотні років проливали кров і боролися за неї. Відмовившись від цієї боротьби, беззаперечною частиною якої були українські націоналістичні формування, ми маємо відмовитись і від своїх прагнень до незалежності, приймаючи до уваги лише періоди життя під Віднем, Варшавою чи Москвою.

Справа дітей та онуків
Значною мірою головний тягар складних розмов із поляками та рештою світу стосовно подій на Волині 1943-го буде покладено на молоде покоління українців. Визнання ґеноциду як на рівні парламентів, так і на рівні міжнародних організацій — дуже тривалий процес. Зараз же потрібно унеможливити домінування польської точки зору рештою світу, продовжуючи наполягати на своєму та схиляти Варшаву до прийняття спільної позиції з Києвом щодо тих подій. Не цілком відкинути її, як це примудрився свого часу зробити Янукович та його партія стосовно Голодомору, а дещо змістити акценти в більш справедливу та дзеркальну площину. Це стане цілком реально, щойно до влади в Польщі прийдуть поміркованіші сили, що, можливо, відбудеться досить швидко, бо правлячі консерватори з партії «Право і справедливість» поки що значно більше переймаються пошуком ворогів у минулому, ніж теперішнім добробутом власних громадян і надбанням нових друзів.
Практично немає сумніву, що рішення Сейму підтримають у Москві та в союзних їй державах, в т. ч. маріонеткові ДНР-ЛНР. Причому в останніх жодного когнітивного дисонансу зі співчуттям до поляків, котрі щодня «в складі військ НАТО бомблять Донбас», не виникне. На щастя, роль Кремля в західноєвропейських процесах — не надто значна, тому умови на кшталт турецьких (без визнання ґеноциду вірменів Анкарі закритий вступ у ЄС), Києву поки що не загрожують. Та і доказова база дуже слабка. Водночас 2016 року на підтримку власних пропагандистських засобів масової інформації в Кремлі вже виділили майже 1 млрд USD, а тому можемо не сумніватися у масштабній інформаційній кампанії проти українців, цього разу в контексті волинських подій. Усі псевдонаукові, публіцистичні та художні матеріали на цю тему потребуватимуть вагомого спростування, тому українським дипломатам і закордонним активістам уже зараз слід готуватися до відбиття атаки. І кожному, хто вказуватиме на чорні сторінки української історії, показувати також і білі. Їх у нас, без сумніву, — значно більше.

Роман Лихограй

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...