Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

Війна і «Мінськ»

Автор:

|

Січень 06, 2016

|

Рубрика:

Війна і «Мінськ»

Зустріч у Мінську

Підписання Мінських угод у вересні 2014 року відбулося на тлі не просто активізації бойовиків на Донбасі, а прямого вторгнення в Україну регулярної армії Російської Федерації (РФ). Унаслідок цього сили антитерористичної операції (АТО) потрапили в оточення, зазнали колосальних людських утрат, було багато поранених і полонених. Росіяни цинічно порушили досягнуті домовленості про надання українським підрозділам «зеленого коридору» для виходу з Іловайського котла й буквально, як у тирі, розстріляли колони, що пішли на прорив. Україна й її західні партнери, природно, не хотіли допустити реалізації такого сценарію. Вони не були зацікавлені в ескалації збройного протистояння та постійно закликали Київ і Москву до його розв’язання винятково політико-дипломатичними методами.

Протоколи мінських мудреців
Відтак, аби запобігти повномасштабній війні та стримати путінську аґресію, лідери України та РФ зібралися у білоруській столиці на зустрічі високого рівня за участі президентів Білорусі, Казахстану та делегації комісарів Європейського Союзу (ЄС). Під час перемовин був напрацьований механізм урегулювання «української кризи», що базується на мирному плані Петра Порошенка з урахуванням пропозицій Путіна. Досягнуті домовленості невдовзі були оформлені у протокол Тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання ситуації на Сході України, який підписали також і представники самопроголошених Донецької та Луганської «народних республік» (ДНР і ЛНР відповідно). Правда, в документі немає жодної згадки про ці псевдореспубліки, їхні «лідери» Захарченко і Плотницький поставили під ним свої автографи як приватні особи.
Відповідно до Мінського протоколу від 5 вересня 2014-го, учасники перемовин домовилися про: негайне двостороннє припинення вогню; забезпечення моніторингу та підтвердження з боку Організації з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ) режиму незастосування зброї; здійснення децентралізації влади, зокрема через ухвалення Закону «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей»; моніторинг українсько-російського державного кордону представниками ОБСЄ зі створенням зони безпеки у відповідних районах; негайне звільнення заручників і незаконно утримуваних осіб; ухвалення закону про недопущення переслідування та покарання осіб, котрі брали участь у подіях у Донецькій і Луганській областях; продовження всеосяжного загальнонаціонального діалогу; поліпшення гуманітарної ситуації на Донбасі; проведення дочасних місцевих виборів за українським законом про «особливий статус»; виведення збройних формувань, військової техніки, бойовиків і найманців із території України; ухвалення програми економічного відродження Донбасу, а також надання гарантій особистої безпеки учасникам консультацій.
На виконання Мінських угод Україна оголосила про режим тиші в зоні проведення АТО й ухвалила необхідні закони. Критики наголошували на тому, що ці закони фактично легалізують терористичні анклави, створюючи нове Придністров’я, а також звільняють бойовиків від карної відповідальності. Через процедури виборів їм дають можливість стати місцевою владою на Донбасі, за погодженням з якою призначатимуть суддів, прокурорів і створюватимуть загони «народної міліції», яка донедавна була «народним ополченням». Також «окремі райони» для забезпечення економічного, соціального та культурного розвитку можуть укладати угоди з урядом України й адміністративно-територіальними одиницями РФ у межах такої собі «політики добросусідства». Ну і, звісно, всі ці законодавчо закріплені привілеї — включно з відновленням зруйнованої інфраструктури та створенням робочих місць — повинні отримати гарантоване фінансування з державного бюджету України. Коротше кажучи, суцільна зрада.
Із іншого боку, умовна «партія миру» доводила, що в законах немає навіть згадки про якісь ДНР і ЛНР, про жодне їхнє офіційне визнання не може бути й мови. Немає в тексті терміну «особливий статус Донбасу», є лише «особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», який здійснюється в межах законів і Конституції України, до того ж не на постійній основі, а лише впродовж трьох років. Підконтрольний Києву Донбас житиме за тими ж правилами, що й інші реґіони. Амністії підлягають не всі бойовики, а тільки ті, хто не скоював важких злочинів і не був причетний до збиття малайзійського «Боїнга» рейсу MH-17.
Та після цього РФ і підконтрольні їй бойовики провели псевдовибори «голів» і «народних рад» ДНР і ЛНР. Фейкове волевиявлення освятили присутністю спостерігачі від міфічної «Асоціації безпеки та співпраці в Європі» і «республік» Південна Осетія та Нагірний Карабах. РФ заявила, що поважає «вибори» на Донбасі, хоч офіційно їх так і не визнала. Проведення «голосування» всупереч Мінським домовленостям засудили Єпропейський Союз (ЄС), Організація Об’єднаних Націй і Парламентська асамблея Ради Європи.
Паралельно з цим відбувалась активізація бойових дій на Сході. Оголошений режим припинення вогню діяв тільки з боку України. РФ обстрілювала Україну зі своєї території, через неконтрольовані ділянки кордону продовжувала надходити техніка з російського «воєнторгу», заїжджав «гумконвой», тривали запеклі бої за Донецький аеропорт, із окупованих районів були обстріляні східні околиці Маріуполя, група сил АТО ледь не потрапила в черговий котел у Дебальцевому. Гібридне перемир’я було остаточно зірване, на обрії знову замайорів «безальтернативний» Мінськ.

Білоруська пастка
Перемовини за участі лідерів країн «нормандської четвірки» (Німеччина, Франція, Україна, РФ) в лютому 2015 року тривали 16 годин, у результаті чого ухвалили декларацію на підтримку комплексу заходів із виконання Мінських угод. За традицією, їхнім підписанням зайнялася Тристороння контактна група та маріонеткові ватажки терористів. Сторони домовилися про припинення вогню, відведення щонайменше на 50 км важкого озброєння і моніторинг із боку ОБСЄ за дотриманням режиму тиші. Вкотре оголошене перемир’я не протрималося й дня: по позиціях сил АТО «працювали» танки, «Гради», міномети, не кажучи про крупнокаліберні кулемети та стрілецьку зброю.
Ледь не єдиним здобутком «другого Мінська» стало звільнення частини полонених військовослужбовців і цивільних осіб, котрих обмінювали на затриманих бойовиків і кадрових російських військовиків.
Чималий резонанс викликав проект закону про місцеві вибори в окупованих районах Донбасу, який запропонував французький дипломат П’єр Морель. «План Мореля» передбачав проведення голосування за формально українським законодавством, однак без фактичного контролю Києва, який у дусі Мінських домовленостей мав би визнати цей вибір. Участь у перегонах українських партій, мас-медіа та, що важливо, вимушених переселенців, суттєво обмежувалася. Зрозуміло, що на такі умови Україна погодитися не могла, хоча її західні партнери були б зовсім не проти такого сценарію. Влаштував би він і РФ, яка б легалізувала на місцях своїх маріонеток і через них тиснула на Київ, а від ЄС і США могла б вимагати якщо не повного зняття, то хоча б послаблення санкцій.
Аби продемонструвати світу прогрес у виконанні умов «Мінська-2», українська сторона показово дотримувалася режиму тиші, постійно інформувала про його порушення «підсліпувату» Спеціальну моніторингову місію ОБСЄ і підпорядкувала добровольчі батальйони Міністерству внутрішніх справ або Збройним силам України. Ба більше, Київ вніс пункт про «особливий порядок місцевого самоврядування» на Донбасі у перехідні положення проекту нової Конституції, що набуде чинності тільки після виборів на тимчасово окупованих територіях і діятиме впродовж трьох років. Однак не допомогло і це.
Отак взяти й добровільно піти з Донбасу Путін не може — співвітчизники не зрозуміють і не вибачать такої слабкості своєму лідерові. З іншого боку, Захід тисне на РФ вже не тільки за «Новоросію», а й за «Новосирію». Усупереч очікуванням і зусиллям господаря Кремля, ЄС ще на півроку продовжив дію антиросійських санкцій, США запровадили новий пакет своїх, «вдарила у спину» й підступна Туреччина, з якою в Москви донедавна були партнерські відносини.
Погіршення економічної ситуації в РФ на тлі стрімкого падіння світових цін на нафту, девальвації рубля та значних витрат на військові авантюри мало би привести до тями її президента, але усвідомлення глибини та масштабів кризи, схоже, до нього ще не прийшло. Терпіти «тимчасові труднощі» заради величі держави готові й сотні мільйонів пересічних росіян, котрі звикають жити у фортеці, оточеній ворогами. Ситуацію може змінити лише епічний двобій телевізора та холодильника, який змусить РФ забути про Донбас і почати перемовини про повернення Криму.
31 грудня 2015 року закінчився термін дії угоди «Мінськ-2». Що ж нас чекає — подовження «другого Мінська» чи «Мінськ-3»?

Сергій Шебеліст, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...