Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 20, 2017

Від судової реформи до судного дня

Автор:

|

Червень 09, 2016

|

Рубрика:

Від судової реформи до судного дня

Суд

А він, однозначно, стосуватиметься Донбасу. І вбере у себе реалізований повністю, частково чи відкинутий узагалі короткий перелік умов: вибори, статус і майбутнє. Стосується воно окремого реґіону, а відіб’ється на всій Україні. Вона або встоїть разом із ним, або почнуть від неї відпадати по одному малостійкі шматочки. Аж доки не залишиться властиво те, що є
справжньою Україною. Із крові й кості. Те, що встоїть неодмінно. Бо інакше не вміє.
Потім Велика держава почне відроджуватися. Соборність — то світла ідея. А ідеї — невмирущі. Але це, повторимося, буде потім. А наразі маємо такий собі перманентний парламентський судний деньок — четвер. Бо чомусь саме на нього вже втретє за два місяці припадає у Верховній Раді України (ВРУ) щось не зовсім чисте. Чи, може, і зовсім не чисте.
Четвер, 14 квітня. Одним пакетом, легко і невимушено, наперекір закликам до демократії та здорового глузду відпускають із миром старий уряд, призначають новий. А здавалося, що все буде інакше.
Четвер, 12 травня. Процедуру, на яку за інших умов потрібно було б зо два тижні, спресовують у кілька годин. Спершу приймають «закон під Луценка», далі за ним призначають нового генпрокурора (зрозуміло, Юрія Луценка). Ще й випускають із тим
законом газету. Чи то другу поспіль сьогоднішню, чи завчасно завтрашню — неважливо. Як і крики «ганьба!» під руку Петрові Порошенку, що те призначення підписувала. Справу
зроблено. Хоч обіцяли — та ніколи!
Четвер, 2 червня. Взагалі щось неймовірне! Коаліції фактично нема і всі про це знають. Однак на голосування виносять дещо доволі кострубато сформульоване: «Закон України № 3524 про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». І оте «щодо» отримує не просто конституційну більшість, а ще й з великим запасом міцності. Знаєте, якщо особливий статус Донбасу та вибори на окупованих територіях на розгляд винесуть також у четвер, мене це не здивує. Беруся навіть угадати підсумки голосування.
Але повернімося до четверга попереднього. Усіх, хто дозволяє собі сумніватися в чистоті прийняття поправок до Конституції, офіційна пропаґанда вправно припікає тавром зрадника національних інтересів, що зі злочинними намірами опирається судовій реформі. Тому над нею й поміркуємо.
Спершу — про сутність. Привести до нормального стану судочинство в Україні треба! І робити це слід якомога швидше. Бо ще трохи і почнуть в судах на стінах прайс-листи вивішувати — кому, скільки, які одиниці виміру та валюта. Щодо важливості нема жодних сумнівів, а в кого вони раптом з’являться, той і справді або зрадник, або свиня.
А тепер — по формі. Чи те, за що проголосували, ґарантує швидку трансформацію теперішнього «кривосуддя» у європейське правосуддя? Тут сумніви є цілком об’єктивні. І спрямовані саме в патріотичному руслі. Бо отримали ми не зовсім те, що давало б таку ґарантію.
Сказане, наголошу, не є огульною критикою. Документ важко назвати невдалим. Його оцінка перебуває поза схемою «добре — погано». В іншій системі координат. Бо, як і більшість законів у олігархічній Україні, цей написано не за мірилом раціональності, а під когось чи під щось. Відповідно, є як добрі, так і погані положення. І на це неодмінно вказують політично незаанґажовані експерти.
Наприклад, Степан Гавриш, котрий підписав свої роздуми скромно — «юрист», хоча насправді є академіком Національної академії правових наук України. Отож він аналізує пропорції чорного та білого в тому, що назвали судовою реформою. І не важливо, що переважає. Закон навіть із вкрапленнями чорного не буде повноцінно працювати. Колись закладені в ньому неґативи наберуть критичної маси й доведеться затівати нову реформу.
Третім виступає фактор часу. Для чого такий поспіх? Можна було дати проект тим, хто зараз критикує вже прийнятий закон, хай би забілили усе чорне. Воно ж очевидне. За якийсь місяць мали би справжню реформу. Так от пояснення отого «пожежного порядку» є. І воно цинічне настільки, що хочеться вигукнути: «За кого нас мають?!»
А тому поговоримо про четвертий вимір — моральний. Популярна та респектабельна «Українська правда» процитувала неназваного політика. Він дав таке пояснення спринтерським темпам: «Якщо ми не ухвалимо цих змін у четвер, то наступного пленарного тижня ми не зможемо їх проголосувати просто фізично. Половини депутатів просто не буде в країні — це ж сезон відпусток. Тоді доведеться все переносити на осінь». Он як! Депутати, внесені у парламент хвилею, що її підняла своїми життями «Небесна сотня», втомилися…
Годі! Цю тему закриваємо. Повернемося до Степана Гавриша. Бо він не лише теперішній академік, а й колишній заступник голови Верховної Ради. А тому бачить трохи далі. І риторично запитує: «Може, ця реформа — тільки спецоперація прикриття наступної конституційної капітуляції перед Москвою?»
Неважко здогадатися, що мається на увазі. Це все вона, ота швидко і вправно сколочена конституційна більшість. Гляньте, уже втретє команда з Банкової без особливого опору протягує через парламент потрібне їй рішення. Спершу «свого» прем’єра, потім «свого» прокурора, тепер суди. Закрадається крамольна думка: а раптом у нас немає жодного поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади? А росте собі такий один великий баобаб, у тіні якого зручно вмостилася невелика жменька.
На щастя, інформаційний простір тепер — достатньо прозорий. І досить глянути на підсумки голосування, щоби побачити, яким чином та більшість назбирана. «Опозиційний блок» дав 38 голосів, група партії «Відродження» — 22. Все, без них «кіна» не було б! Однак ті, хто за декларованою ними логікою мали б протидіяти теперішньому режимові як уламки попереднього, більше схильні до угодовської позиції. Мабуть, є мотиви. А ми ще питаємося, чому так довго лежали без руху відомості «чорної бухгалтерії» Партії реґіонів. Очевидно, на тому баобабі кожному овочу визначений свій час.
Тому коли втомлені відпочинком народні обранці з’їдуться до столиці, то в котрийсь із найближчих четвергів цілком можуть назбирати конституційну більшість. І з’явиться на мапі України особлива територія, яка сама собі голова. Навіть не так, бо голова тієї політичної амеби з дуже покрученими обрисами насправді буде в Кремлі. А якщо так, то чи воно нам треба?
Біда в тім, що тут нема чіткої схеми мотивів. Є те, що в політології називають багаторівневими інтересами. Вони належать різним групам і особам. У чомусь збігаються, і тоді спрямована в один бік сила наростає. А десь перехрещуються, через що виникає третій вектор, не потрібний нікому.
Отож рівень перший, міжнародний. Його спрямування чітко окреслили у той сам третій четвер Федеріка Могеріні, очільниця дипломатії Європейського Союзу, та Йоганнес Ган, член Європейської комісії з питань політики сусідства. Вони оприлюднили спільну заяву, в якій сказано: «Сподіваємося, що сьогоднішнє голосування створить імпульс для прийняття в остаточному читанні відкладених конституційних поправок, що стосуються децентралізації й інших важливих реформ».
Як модно зараз казати, дуже чіткий меседж. Захід не просто втомився від українських проблем. Вони йому набридли. Звідси цілком логічне бажання позбутися клопотів, за які взялися в ім’я європейських цінностей. Але ж є й інші. Наприклад, взаємовигідна торгівля з Росією. Так сформулювався чітко спрямований інтерес — припинити бойові дії на Донбасі. Причому не важливо, яким чином. Головне — сказати тим, що засідають на Печерських пагорбах: «Ми свою справу зробили, тепер це знову — ваша територія. Розбирайтеся!» Крим, як бачимо, уже давно випав із поля зору.
Другий рівень інтересів формують ті, хто є реальною владою в Україні. Зрозуміло, цій групі хочеться, за приказкою, щоб і вовк був ситий, і вівці цілі. Тобто тиші, яка, за іншою, уже сучасною приказкою, так люба грошам. Але Захід тисне, а у нього також гроші. Правда, у вигляді кредитів, які колись доведеться віддавати. Отут уже станеться зіткнення, бо, крім чужих, доведеться дбати і про національні інтереси. Ще й особисті не забути!
А є ще Путін, котрий ненавидить Україну. Є політики нижчого рангу та бізнесмени, котрі захочуть повернути якийсь контроль за своїм. Урешті, є дрібнота — усілякі польові командири та місцеві вожді. Вони ж насправді боролися не за народ і не за справедливість. Отож мають і свої інтереси, які візьмуться грубо втілювати на окремо взятих об’єктах. У підсумку вийде оте місиво, до якого найкраще підходить визначення «судний день».
Але знаєте, що найстрашніше? Якщо у пропаґандистському просторі починають кружляти тези на кшталт «чорним по білому!», «і крапка!», «вихід лише один!», будьте певні — вами маніпулюють. Зараз чуємо, що мінським угодам альтернативи немає. Неправда, є! Це, наприклад, інші мінські (а може й не мінські) угоди. Але щоб ту альтернативу побачити, треба змінити напрямок дій влади. Чи, може, саму владу?

Мирослава Колядинська

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...