Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Jan. 20, 2018

Українці прагнуть в Європу, яку ще треба будувати

Автор:

|

Липень 07, 2016

|

Рубрика:

Українці прагнуть в Європу, яку ще треба будувати

ЄС

До недавнього часу в Україні проглядалися дві великі групи з протилежним ставленнями до Європейського Союзу (ЄС) — євроскептики й євроромантики. Після британського референдуму виникли ще й євро-реалісти. Авторові цих рядків випало побувати в усіх трьох іпостасях. Тому зі знанням справи беруся розповісти про свої відчуття.

Треба насолодитися незалежністю
Приміський автобус прямує до Львова, як тут кажуть, заладованим. Важезними торбами і бабусями, котрі їдуть торгувати. І знічев’я розмовляють про політику. Про ЄС і як там буде добре. Не витримую: «Я тиждень як із Берліна. Там із тротуарів молоком і сиром не торгують. І вам не дадуть!» Всі враз замовкли, свердлячи мене очима. Одразу пригадалося з історії, як відрубували голови посланцям за погану звістку. Та за мить найзавзятіша селянка радісно усміхнулася: «Не вірю! То культурні люди, вони такими прикрими не будуть».
Пояснювати, що стихійні ринки заборонять саме через вимогу культури торгівлі, не було сенсу. Люди вірять у те, у що хочуть вірити. Тому й називаються євроромантиками, а не єврооптимістами. Бо йдуть за мрією. А мрію забирати не можна, вона не матеріальна. Я ж на той час була переконаним євроскептиком. І не раз у запальних суперечках доводила, що маю рацію. Бо…
Перше, і найголовніше. Надто ціную незалежність Вітчизни, щоб отак легко її віддати. Дайте цим насолодитися і не тягніть знов у союз. Ми щойно одного позбулися. У цьому місці опоненти часто вигукували «на городі бузина, а в Києві дядько». На що вже була готова відповідь: «Але це український город, українська бузина й український дядько».
Друге, рідне до щему. Незрівнянні українські чорноземи. Вони є загальним надбанням. А тим, що дане народові Богом, не торгують! Згадалася картинка з мандрівки Болгарією. Годину їхали повз соняшникові поля. Культура прибуткова, але виснажує ґрунти.
Третє — рівень економіки та стан внутрішнього ринку. Перед тим, як об’єднуватися, треба стати сильним. А з розваленою промисловістю, без якісного товарного виробництва ми у європейському домі вище плінтуса не піднімемося. Не дадуть. Їм своє продавати треба.
Було ще багато іншого, але скажу про четверте і досить. Ментальність, наша українська душа. У них справді громадські клозети кращі, але у нас традиційно чисті помисли. Не хочу їхнього прагматизму. І не довіряю Європі. Вона нас жорстоко кинула майже сто літ тому, коли оточила опікою Польщу і дала розповзтися більшовизму.
Мене не слухали, перебивали. А наприкінці завжди називали агентом Москви. Від цього хотілося заплакати. Чому віддати рідну землю й народ під чиюсь зверхність вважається верхом патріотизму, а прагнення зберегти незалежність називають зрадою? Аж тут…

Чи допоможе кооперація?
Французький журналіст, проїздом із Сімферополя у Париж, сидів навпроти і наче цвяхи забивав: «Ми не будемо розмовляти з вашим спікером. Не будемо спілкуватися з вашим прем’єром. Ми будемо говорити з вашим президентом, але при цьому пам’ятаючи, в яких умовах він ним став». То був червень 2014-го. Олександр Турчинов та Арсеній Яценюк ще залишалися кадрами революційного Майдану. Петро Порошенко щойно виграв вибори в один тур. Але це моя Вітчизна, за яким правом цей чужинець?.. Обірвала думку і сказала зневажливо: «А хто ви такі?» Він не зрозумів сарказму і здивовано відповів: «Ми — Європа».
Я тоді вперше по-справжньому відчула, що таке біла заздрість. З якою впевненістю та гордістю він промовляв! І попри свій євроскептицизм подумала: «Як це, мабуть, круто, відчувати себе часточкою чогось великого, потужного, красивого та багатого».
А співрозмовник вже з хвилюванням описував недавно побачене. Казав про небезпеку, що чатує в окупованому Криму на усіх, і якої він сам ледве уникнув. Про зухвалість, підлість і цинізм. Передавав вітання від спільних знайомих, котрі не розуміли, чому раптом маємо жити в Росії, хоча й не хотіли туди. Через кілька місяців телефонувала кільком. І почула протилежне, з істерикою. Страхітливе і водночас жалюгідне явище — зазомбований інтелігент. Так доволі швидко стався злам свідомості. І поступово вималювалися інші раз-два-три.
Україна і близько не може зрівнятися з аґресором за обсягом ресурсу для війни. Як поступалася 1939-го Росії та Фінляндія, але вистояла. Бо солідарним із нею був майже увесь світ. Навіть Південно-Африканський союз прислав понад два десятки літаків. Фіни втратили 11 % території, але зберегли суверенітет. Аби згодом стати успішною державою з високим життєвим рівнем. Ми також станемо успішними, але зараз треба втриматися. І тому для нас так важливі співчуття та допомога.
Витягнути економіку самотужки чомусь не вдається. Може, скооперувавшись із сильнішими, подужаємо? А землю свою відстоїмо. Є досвід інших країн, будемо мудрими і навчимося на чужих помилках.
Ще ніяк не вдається самим позбутися корупції, продажних судів, чомусь не вміємо користуватися демократією і щоразу обираємо не тих. Під пильним оком Європи не повинно бути фальсифікацій, гречки, маніпуляції свідомістю. Що, знову мрії про те, у що хочеться вірити? Та ні, нема в них там і не може бути таких виборів і такого парламенту!
Нарешті ментальність, цивілізаційний вибір. Росія завжди була непевною. Так, там теж є інтелігентні люди з високим рівнем інтелекту. Але їхня сукупна маса наразі не здатна вплинути на швидкість деградації правлячого прошарку.
Безперечно, й Європа не ідеальна. А на протилежному кордоні — країна, вищі керівники якої боягузливо приховують, що напали на чужу землю. Не мають мужності чесно сказати, як колись князь Святослав «Іду на ви!» Прикидаються дурниками і навіть не помічають, що увесь світ це бачить. Ні, геть сумніви! Аж тут…

Зціли себе сам
«Союз цілком може розвалитися», — сказала я і набрала повітря, що розвинути думку. Але співрозмовник блискавично скористався паузою і сказав зверхньо та поблажливо, як нерозумній першокласниці: «Союз ніколи не розвалиться! Є сила єдності, є велич ідеалів, є спільний розум, який твердить — разом ми непереможні». Ця суперечка відбулася у лютому 1990 року. «Народний Рух» впевнено готувався до виборів і з настрою людей було зрозумілим, що він їх виграє. Мій опонент був компартійним функціонером і не помічав цього.
Але ж ми точнісінько так само були переконані у непорушності ЄС. Хоча соціологи попереджали, чим завершиться Brexit. Але вірити у прикре не хотілося. Ну, не може бути такого! Вони там одумаються та проголосують правильно. Чомусь забулося, що правильність є поняттям відносним. Той референдум і його підсумки вже став реальністю. І водночас уроком реалізму. Не для британців, у них тепер проблеми тільки почалися.
Поганий приклад — заразний. Заклики «На вихід!» вже чуються з багатьох країн. Включно з тими, без яких Євросоюз перестане бути таким, а перетвориться на якусь реґіональну організацію. А його треба зберегти і ось чому.
Глобалізація може дратувати, але незалежно від цього вона є процесом об’єктивним. Тобто, реальністю, в яку нас усіх вже занурив Brexit. І якщо так, то краще входити у неї організовано, формувати рамки глобального світу. Щоб він став демократичним і гарантував рівні права усім народам. Бо у стихійному варіанті сильніші затопчуть слабших і настане нове середньовіччя, але вже з досконалими знаряддями масового знищення.
Ще одна реальність — аґресивна Росія. Її керівні кола з величезною радістю сприйняли підсумки британського референдуму. Їм потрібна розпорошена Європа з суперечностями поміж її державами. Тоді ведмідь забере їх одну за одною. Ні, те відчуття єдиної сім’ї, яке наповнило мене колись білою заздрістю, потрібно зберегти. А єдину Європу ще й зміцнити. Бо наївним буде чекати, що вітер демократичних перемін враз здує з Кремля усіх яструбів.
Не так давно, 27 червня, під час візиту прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана до Берліна федеральний канцлер Анґела Меркель сказала: «Україні необхідно досягнути стандартів ЄС». Ось воно, ключове слово! Бо це самому Євросоюзу слід переглянути свої стандарти. Якщо вони не тримають міцно спільноту, їх треба міняти. Це також реальність. Лікарю, зцілися сам! Закликаючи до реформ Україну, ЄС мав би теж реформуватися.
Як на мене, основною небезпекою є надмірний лібералізм. Світ довкола жорстокий. У ньому сотні мільйонів осіб, схильних до злочинів. Їх приваблює сита й заможна Європа. Далі йдуть терористи, котрі ненавидять тих, кому добре і прагнуть усе зіпсувати. Нарешті, чужа агентура. Не будемо показувати пальцями звідки. Але вона вже стала дуже дієвою. Бо щось там у них починає недобре творитися з виборами і навіть дискусіями у національних парламентах. Потрібна глобальна система внутрішньої безпеки. Навіть чистка, таке собі генеральне прибирання в спільному домі.
Тепер про свободу. Вона не повинна перетворюватися на вседозволеність. Облишимо геїв і лесбіянок. Тут кожен сам розбереться. Гірше з надмірністю свобод політичних. Підозрілої популярності набувають ультраправі, які чомусь пропагують вигідне Росії! Що ж це за націоналісти такі? Й ультраліві чомусь теж всупереч доктринам свого Маркса люблять шовіністичну державу з диким капіталізмом. Європейці апелюють до права народу. Мовляв, хай обирають, а ми тим політикам не подаємо руки. Ну, то колись ті руки будуть закручені назад і клацнуть кайданки. Нема в народу такого права обирати собі на голову навіжених. Партії, що сповідують національну чи класову ворожнечу, мають бути заборонені.
Дещо про амбіції сильних. Отих, кого називають «важковаговиками». Їм варто поводитися трошки легше. Бо надто різкими рухами можна все зруйнувати.
І на завершення. ЄС повинен усвідомити реальність загроз. Зовнішньої та внутрішньої. Поставити їм надійні бар’єри. Якщо вже говоримо образно про спільний дім, то чому він досі не став фортецею? Де б усі почувалися безпечно та затишно. Щоб опинитися поза нею для держави було не стільки правом, скільки карою. Таку Європу ще треба будувати. А українці, як відомо, — кмітливі та невтомні працівники.

Мирослава Колядинська

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...